Вадим КУПЛЕННИК

ТАРАС ШЕВЧЕНКО І УКРАЇНСЬКЕ ТАНЦЮВАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Народність творів Т. Шевченка, його тісний зв’язок з усною творчістю і особливо з музичним фольклором віддавна привертали увагу дослідників. Студіювалися джерела поетики Т. Шевченка, вплив на його творчість дум, кріпацьких, козацьких, чумацьких, побутових та обрядових пісень, а також жартівливих приспівок до танців. Значним внеском у розробку цієї проблеми стали статті М. Грінченка, Д. Ревуцького, Ф. Колесси, О. Правдюка та ін.

На жаль, за межами досліджень ще й досі лишається проблема впливу на творчість поета народного танцювального мистецтва, хоча яскравих сцен танцю, окремих розповідей і зауважень щодо танців у його поезіях, прозі та драматичних творах значна кількість.

Названа стаття є лише спробою вказати на найбільш яскраві описи танцювальних сцен, визначити, чи вони мають характер принагідних спостережень та служать лише засобом художньої виразності у творах поета, чи їх можна розглядати як достовірне джерело реальних відомостей про танець.

Не менш цікавим є питання ставлення поета до мистецтва танцю та про те, яке місце займало воно в його житті й творчості.

Перші враження від танців у молодого Тараса, ймовірно, пов’язані з дитинством. На початку ХІХ століття в Україні по селах повсюдно святкувалися календарні весняні, літні та зимові празники. Без танців молоді вони не відбувалися. Якщо додати до цих свят зібрання молоді на “вулицях”, толоках, весіллях, вечорницях та традиційному танцюванні в неділю на вигоні перед корчмою, то виходить, що танцювали протягом усього року.

Майже п’ятнадцять років прожив поет на Звенигородщині. Спершу спостерігав, як звичайно, потім наслідував дорослих разом зі своїми однолітками, а потім парубком не міг не брати участі в родинних обрядових святах та іншого роду танцювальних забавах.

art6.jpg (43,3kb)

Прямих свідчень саме про таке знайомство майбутнього поета з танцями немає, але ж Т. Шевченко вмів і досить непогано танцювати. Можна навіть сказати, що поет любив цей притаманний українському народові вид мистецтва. Прагнення до пісні й танцю в українського народу він сприймав як органічний прояв національного менталітету. Танцювання з горя, з туги, перемагаючи психічне пригнічення – це риса вольової людини (козака) і вважалось поетом проявом козацького характеру, заповзятості та умілості.

Танцювання Т. Шевченка неодноразово засвідчували сучасники у своїх спогадах про поета, навіть згадуючи ту легкість, з якою він це робив.

По-перше, хочеться навести спостереження М. Костомарова, який зауважив незвичайні риси характеру поета. Ці спостереження належать до 40-х років ХІХ ст.:

“Відзначався Т. Шевченко природним розумом, так, що розмова з ним ніколи не викликала нудьги і була надзвичайно приємною: він умів доречно жартувати, гострословити, потішати співрозмовника веселими розповідями і майже ніколи в товаристві знайомих не виявляв того меланхолійного настрою, яким пройнято багато його віршів”.

Про безжурний настрій поета розповідає у своїх спогадах і російський письменник І. Панаєв. Він згадує, як 1838 року на квартирі українського літератора Є. Гребінки відбувався літературно-мистецький вечір. “Після вечері, – пише автор, – всі повеселішали… Гребінка почав наспівувати малоросійські пісні, а Шевченко пританцьовував під свої рідні звуки”.

Та ось свідчення більш яскраве. Ф. Лазаревський розповідає про свою зустріч з колишнім командиром роти Є. Т. Косаревим, під командуванням якого служив Т. Шевченко у 1852 році.

“С 1852 г. Шевченко стал все больше и больше вхож в наше маленькое общество, которое так, наконец, полюбило его, что без него не устраивалось, бывало, уже ничего… то ли обед или ужин, или любительский спектакль… Шевченко, обладавший хорошим и чистым тенором, знавший много чудесных украинских песен, был постоянным участником… хора”. Далі Косарев розповідає про Шевченка-актора та художника вистав самодіяльного театру, у яких поет брав найактивнішу участь. В одній з вистав Т. Шевченко не брав участі, хоч і був її натхненником і режисером. Незважаючи на те, він “разутешил публику таким неожиданным сюрпризом, что она от восторга чуть не спятила с ума! – Во время антракта вдруг поднимается занавес; музыка начинает играть плясовой малороссийский мотив, а на сцене появляется Тарас, переодетый в малоросса, и молодой прапорщик Б., переодетый в малороссиянку, да как “ушкварять” украинского трепака, так просто отдай все, да и мало! – От криков “бис” да аплодисментов едва казарма не развалилась: ей-Богу!.. Надивил тогда Тарас нас всех своим искусством в пляске! – Потом, как узнали за ним и этот секрет, то по вечеринкам частенько таки упрашивали его проплясать своего трепака, и когда бывал в духе или немножко, как говорится, “подшафе”, то бывало и плясывал, и певал…”

Неможливо не згадати про випадок, який описав у своїх спогадах лікар А. О. Козачковський. Сталося це в селі Мосівці Полтавської губернії у маєтку генеральші Т. Г. Волховської. На той час це був своєрідний український Версаль, куди збиралися навколишні поміщики з сім’ями на танцювальні розваги, які тривали часом до другої або й третьої години за північ. Танцювали там модний на той час репертуар західноєвропейської бальної хореографії: вальс, польку, мазурку, гросфатер, екосез, котільон та інші танці. Спілкувалися на цих балах французькою і російською. У це світське товариство привів Шевченка письменник Є. Гребінка. Так несподівано з’явився там майже нікому невідомий Тарас Григорович. Не минуло й години, як серед гостей було чути українську мову, а згодом танці припинилися і на звільненому просторі зали старенька господиня танцювала з поетом український народний танець “метелицю”.

З наведених фрагментів спогадів сучасників довідуємось, що поет любив танцювати не лише в часи своєї молодості, а й в більш пізньому віці, під час заслання.

Народна танцювально-пісенна стихія яскраво відбилася в драматургічній спадщині Тараса Шевченка. Так, в історично-романтичній п’єсі “Назар Стодоля”, написаній на початку 40-х років ХІХ століття, є понад десятка згадок про танцювання, музику та пісенний супровід до них. Друга дія майже вся пронизана поезією народних звичаїв та духовною щедрістю української людності і завершується вечорницями. Т. Шевченко надзвичайно органічно вплітає в дію розмови про танець і саме танцювання діючих осіб. На початку першої дії дочка сотника Кичатого Галя, чекаючи сватів від свого нареченого Назара, співає, пританцьовуючи. На запитання ключниці Стехи, де це вона навчилася так танцювати, відповідає: “Як де, –  на “вулиці”. Влітку сільська “вулиця” була для молоді своєрідною школою танців. Так було і за часів Шевченка.

Традиційні українські народні танці в минулому виконувались не тільки під музичний акомпанемент, а й під спів самих виконавців. Часом танець починався під музику, а потім його продовжували під спів, згодом музиканти підхоплювали ритм і танець тривав під супровід музик. Багато танців називалися від перших слів пісні, під які вони виконувались. Було безліч приспівок до танців: козак, козачок, горлиця, метелиця, шумка та інші. Танцювальні пісні та приспівки здебільшого мали веселий, жартівливий характер.

Кобзарі та лірники були знавцями цього пісенно-танцювального репертуару, який виконувався на “вулиці”, корчмах, весіллях та інших зібраннях молоді, тому кобзарі користувались великою повагою. Образ народного співака-кобзаря або бандуриста зустрічаємо у багатьох віршах Т. Шевченка, особливо рельєфно зображений він у поезії “Перебендя”:

Отакий-то Перебендя

Старий та химерний

Заспіває про Чалого –

На Горлицю зверне;

З дівчатами на вигоні –

Гриця та веснянку,

А у шинку з парубками –

Сербина, шинкарку.

Кобзарі були завжди оточені увагою селянської молоді. У другій дії автор п’єси “Назар Стодоля”, окрім звичайних музикантів, вводить у дію ще й кобзаря. Молодь, обступивши його просить заспівати такої пісні, “щоб аж жижки затрусились”. Молодь у п’єсі – це реєстрові городові козаки та мешканці слободи поблизу полкового міста Чигирина. Вечорниці тут відбуваються весело, по-козацькому жваво. Багато співається пісень та виконується танців. Особливо шанують тут танець запорозьких козаків.

“…Ануте ж! Учистьте запорозького козака. А хто з вас бойчіший? – вигукнув Гнат Карий. – З гурту вилітає молодець-одинак, – пояснює в ремарці автор, – і витанцьовує перед спостерігаючими за ним людьми”. Після танцю голосно хвалять виконавця. Усі задоволені й вигукують: “Ай да молодець! От жвавий! Що твій запорожець!” Типовими були танці парні – хлопця з дівчиною.

У прозовій спадщині Т. Шевченка не менш яскраво відображено мистецтво танців. Згадки про них зустрічаємо в повістях “Музикант”, “Наймичка”, “Княгиня”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”.

Описуючи танцювальні забави в маєтку малоросійського поміщика (“Художник”), які відбувались на зразок балів польських магнатів, автор пише: “…грянул полонез и бал начался во всем своем величии”. Письменник уважно спостерігає, як протягом вечора гості старанно “самым классическим образом” витанцьовували кадрилі, вальси… Гроссфатер тривав до самого сходу сонця. Ці німецькі танці, за висловом автора, “вымуштрованых господ”, не хвилювали Шевченка, про що свідчить зневажлива атестація самого танцювального репертуару.

За кілька сторінок, описуючи танці дітей панського лікаря, поет з надзвичайною теплотою розповідає, як вони під мелодію української пісні, з піднятими догори рученятами, танцювали, приспівуючи:

Гоп-чук гречаники,

Гоп-чук печенії.

Поет любив дітей, вони завжди викликали у нього зворушливі почуття. Діти завжди горнулися до нього, вдячні за його щирість і доброту, про що свідчать спогади сучасників. Не випадково в одній з легенд тих місцевостей, де бував Т. Шевченко, розповідається про те, як поет приходив на поле до пастушків, роздавав гостинці, а вони йому танцювали.

У повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”, автор, намагаючись бути непоміченим, стежить крізь вікно за гуртом дівчат у білих свитках, які “преусердно” танцювали “метелицю”...“так искренно, чистосердечно делали они свое дело...”

Поряд із щирою старанністю та грацією дівчат, автор змальовує манеру і характер виконання чоловічого танцю. Парубок, “взявшись в боки”, так ударил козачка, что только окна зазвенели”. Захоплені магією танцю, глядачі захоплено вигукували: “Оце-то так!”

Вражає досконале знання Шевченком типової для українських народних танців пластики, виразної образності та характеру їх виконання танцюристами. Йому, ймовірно, імпонував захоплюючий нестримний прояв молодечої енергії і сили, які виявляються в танцях. Можливо, він відчував у них вияв характеру запорозького козацтва, яке протягом століть воювало проти гнобителів: поляків, татар, турків та росіян.

О. Дей у своїй праці “Танцювальні пісні” вказував саме на цю рису танцю та пісні-приспівки до нього. Їх роль – “розпалювати атмосферу веселощів та додати охоти до танцю, а в глибшій суті – танець тренує витримку молоді, її гнучкість, розвиває запаси сил для праці і бою”.

Варфоломій Шевченко, родич поета, розповідає у спогадах, як Тарас Григорович, гостюючи в Кирилівці, зустрівся на пасіці з сліпим лірником. Спершу він співав пісні та думи, а потім заграв козачка. Поет, зачувши танцювальну музику, почав відразу ж заохочувати дівчат та жінок до танців. У ті ж роки, перебуваючи в с. Мар’янівці Миргородського повіту на Полтавщині, Т. Шевченко часто з’являвся вечорами серед сільської молоді, замовляв на свій кошт музикантів, а сам слухав співи та уважно спостерігав за танцюристами.

Протягом усього життя поет записує народні пісні, перекази, повір’я, звичаї, обряди, замальовує пам’ятки старовини. Особливо багато Шевченко зібрав матеріалів, коли працював у складі Археографічної комісії (1845–1847) і їздив по Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині. Можна вважати, що саме тоді натрапив Т. Шевченко на народний переказ, у якому розповідається про старих запорожців, які приїздили з Січі до Києва, а потім і до Межигірського монастиря спасатися. Поет був надзвичайно вражений правдивістю народного оповідання і знав його напам’ять. П. Куліш надрукував цей переказ з поміткою – “чув від Шевченка”.

“Приїдуть, було, в Київ запорожці, та й почнуть гуляти. Відкуплять на торгу всі бочки з дьогтем і розіллють по базару. Відкуплять всі горшки та й порозбивають на череп’я. Відкуплять скільки є риби, та й порозкидають по всьому місті… Музики грають, а вони, побравшись в боки, ідуть мимо бурси. Бурсаки дивляться на них та й плачуть, а на другий рік – дивись половина бурси на Січі вродиться.

Так гуляють вони неділі зо дві. Увесь Київ сходиться на них дивитись. Тут бандури, гуслі, співи, скоки, всякі викрутаси.

Погулявши так та начудувавши весь Київ, ідуть вони в Межигірський монастир. Попереду сивий, як голуб, у дорогих кармазинах запорожець-прощальник. На його кошт усіх поять і всі танцюють, аж земля гуде!”

П. Куліш описав цю сцену прощання запорожця зі світом у романі “Чорна рада”. Т. Шевченко використав окремі компоненти переказу в драмі “Назар Стодоля”. “…Чи втямки тобі, – каже Гнат Назару, – як ми втікали з Братського на Запоріжжя?..”

Відлунням цього переказу можна вважати і епізод у повісті Т. Шевченка “Наймичка”, коли чумаки, завершуючи свій тяжкий шлях з Криму, наслідують звичаї запорожців: “…Купили три цебри вина. Найняли троїсту музику та й понесли вино перед музикантами”. За звичаєм, всіх, хто йшов назустріч, чумаки пригощали, і всі до одного – танцювали.

Т. Шевченко створив і поетичну картину цього прощання на Подільському торзі в Києві.

Ось парафраз його у поемі “Чернець”:

У Києві на Подолі

Козаки гуляють.

Як ту воду, цебром-відром

Вони розливають.

Льохи, шинки з шинкарками,

З винами, медами

Закупили запорожці

Та й тнуть коряками!

А музика реве, грає,

Людей звеселяє.

А із Братства те бурсацтво

Мовчки виглядає.

……………………………. .

Кого ж там з музикою

Люди обступили?

В червоних штанях оксамитних

Матнею улицю мете,

Іде козак. “Ох літа! літа!

Що ви творите?” На тоте ж

Старий ударив в закаблуки,

Аж встала курява! Отак!

Та ще й приспівує козак:

– По дорозі рак, рак,

Нехай буде так, так.

………………………………..

Аж до Межигорського Спаса

Потанцював сивий.

А за ним і товариство…

Українські кобзарі і бандуристи, приграючи до танців, рясно пересипали свою гру піснями. Тому і Т. Шевченко, створюючи образ кобзаря в поемі “Гайдамаки”, вводить у текст багато танцювальних пісень, які виконуються або кобзарем, або співаками з оточення бандуриста. У художній тканині твору ряд зорових образів, але найколоритніший з них – гайдамака, що танцює навприсядки, взявшись у боки. Це типовий і традиційний для українського, особливо козацького танцю образ. Блискучі, повні сили та пристрасті танцювальні сцени змальовані поетом в “Гайдамаках”:

– Добре! добре! Ну, до танців,

До танців, кобзарю! –

Сліпий вшкварив! Навприсідки

Пішли по базару.

Земля гнеться. Нумо, Гонто!

– Нум, брате Максиме!

Ушкваримо, мій голубе,

Поки не загинем!

Нестримний динамічний танець супроводжує весела приспівка:

Не дивуйтеся, дівчата,

Що я обідрався;

Бо мій батько робив гладко,

То й я в його вдався.

Або:

Пішла баба у танець,

А за нею горобець.

Викрутасом, вихилясом…

Молодець горобець.

Образ козака або молодого сільського парубка, що танцює навприсядки особливо популярним стає у ХVIII–ХІХ ст. В одному з віршів Фацій з репертуару мандрівних школярів, присвяченому Різдву Христовому, зустрічаємо персоніфікований образ “матері-землі”, яка на цьому світі “гуля і, взявшись у боки, пісні гука, б’є гопака в підківки широкі”, – себто йдеться про український козацький танець, про характерний жест у танці, подібно як танцює гайдамака. Той же рух виконує Еней у поемі І. Котляревського, яку Т. Шевченко знав напам’ять. Щоб не мести “матнею улицю”, то він її в “кулак прибравши”, садить крутенько гайдука. Зустрічається цей образ у поетів-романтиків ХІХ ст.: М. Шашкевича, П. Куліша, Я. Головацького, М. Макаровського та інших. Використовували його письменники та драматурги другої половини ХІХ ст.: І. Нечуй-Левицький, М. Кропивницький, А. Свидницький. Але в жодного з названих поетів та письменників ні своєю сутністю, ні рівнем напруги не досягає він такої значимості, як у Шевченка. Останній надавав гуртовому танцю козаків рис життя українського суспільства, яке прагне перемоги над ворогами-загарбниками, але це прагнення може здійснитися лише тоді, коли всі верстви суспільства об’єднаються в одному загальному “танці”. Перемога можлива лише за однієї важливої умови – єдності всіх суспільних прошарків українського народу – козацтва, селянства та козацької старшини, яку поет називає отаманами.

Кобзар вшкварив, а козаки –

Аж Хортиця гнеться –

Метелиці та гопака

Гуртом оддирають:

Кухоль ходить, переходить,

Так і висихає.

“Гуляй, вітре, полем.

Грай, кобзарю, лий, шинкарю,

Поки встане доля”.

Взявшись в боки, навприсідки

Парубки з дідами.

“Отак, діти! добре діти!

Будете панами”.

Отамани на бенкеті,

Неначе на раді,

Походжають, розмовляють;

Вельможна громада

Не втерпіла, ударила

Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю

Сміюся сльозами.

Лише тоді, коли перестала вагатись “вельможна громада” і стала на бік свого, готового до боротьби та бою народу, тільки тоді поет говорить про свої почуття вдоволення та надії на майбутнє.

Досліджуючи питання про зв’язки Шевченка з народним мистецтвом танцю в його житті та творчості помічаємо, що воно цікавило його протягом усього життя. Підтверджується це численними свідченнями сучасників поета. О. А. Правдюк у своїй праці “Т. Г. Шевченко та музичний фольклор України” наводить яскравий вислів зі спогадів українського громадського діяча, біографа та приятеля поета М. К. Чалого: “Хороший настрій, – пише він, – у Шевченка знаходив вихід не лише в жартівливих та ліричних піснях, але нерідко і в танцях”.

Поетичні та прозові твори кобзаря рясніють сценами танцю дітей, дівчат, парубків, людей статечного віку та козаків. Це вказує на те, що танець у середовищі українського суспільства за часів Шевченка відігравав роль не тільки засобу спілкування в часи молодості, а був сталою рисою національного характеру.

Т. Шевченко володів своєрідним стилем опису танцювальних сцен та самих танців. Змальовуючи їх, він не вдається до опису окремих рухів, не називає їх, не описує композиційної будови (малюнка) танцю. Метою автора є створення у читача відповідного настрою від зображених у творі танців – лірично-спокійного танцю дівчат, чи гостроемоційного парубків, або несамовитого і героїчного танцю козаків. Часом автор змушує сприймати дію через констатацію факту, а інколи через враження та репліки глядачів.

Відображаючи танці козаків, поет вдається до гіперболізації, вживаючи вирази: “аж встала курява”, “аж Хортиця гнеться”, “аж вікна задзвеніли”, “аж земля трясеться”. Для підсилення враження користується словами “ушкварити”, “оддирати”.

У текстах танцювальних пісень у поета оспівуються черевики, постоли, чоботи, закаблуки, переди, підкови. Цю традицію фольклорних танцювальних пісень та приспівок Шевченко зберігав і робив це з тонким естетичним смаком та високою майстерністю.

Дослідження ролі танцювального мистецтва у творчій діяльності та житті Шевченка має велике пізнавальне значення. Авторські спостереження над народним танцем – це достовірний живопис, основа якого – конкретні життєві враження. Усвідомлюючи їх, маємо можливість глибше простежити роль та функцію народної хореографії в суспільному житті українського народу. Часто в творчості поета танець сприяє поглибленню психологічних характеристик дійових осіб, або набуває асоціативних гостросоціальних відтінків і виступає як символ національної єдності, перемоги та незалежності.

Без цих відомостей характеристика творчості Т. Шевченка була б далеко неповною.

 

м. Київ