Сергій ШВИДКИЙ

З ІСТОРІЇ ЗАСЕЛЕННЯ ПІВДЕННИХ РЕГІОНІВ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

Заселення Слобожанщини було продовженням великого колонiзацiйного руху українського народу на схiд, що вiдбувався в ХVІ– ХVІІ ст. на територiї майже всiєї України.

На думку Д. I. Багалiя, “...велика сила народу прийшла в Слобiдчину iз Гетьманщини, з Лiвобережжя, але бiльша частина їх належала до тих, що прийшла в Лiвобережжя з Правобережжя”1. Подiбної думки дотримується В. Юркевич, який пiдкреслює, що “...природнiш було б шукати джерела колонiзацiйного руху навiть за найранiших часiв у властиво українських землях – захiднiй Волинi i Подiллю, почасти в Галичинi”2. Вже на початку ХVІІ століття великі загони українських селян і козаків оселилися вздовж перших укріплених ліній поблизу Орла, Єльця та інших поселень3. Таким чином, населення Слобожанщини формувалося з рiзних соціальних та етнографічних груп українського народу, що мало в майбутньому великий вплив на формування як матерiальної, так i духовної культури краю.

Отже, український елемент переважав у всiх регiонах Слобожанщини, зокрема у її пiвденних землях.

З поселень, заснованих у так званому “дикому полi” наприкiнцi ХVІ ст., першим на пiвднi Слобожанщини було мiсто Цареборисiв, яке будували за наказом Бориса Годунова вiд 5 липня 1600 року4. Порядкувати в новому мiстi залишився воєвода Семен Алфер’єв з вiйськовою залогою. Спочатку його загiн складався в основному з “...росiйських служилих людей, так званих дiтей боярських, дворян та iн. Серед них було чимало охочих з донських i запорiзьких козакiв, з українських жителiв Надднiпров’я, було навiть кiлька литовцiв, полякiв, нiмцiв”5.

В кiнцi 1653 – початку 1654 рр. значна кiлькiсть населення пiвденного Лiвобережжя почала селитися в гирлi р. Оскола. Основу майбутнього мiста складали 50 родин з Кременчука i Кобиляк, до яких приєдналися “уходники” з Тору6. Процес заселення мiста продовжувався i надалi за рахунок переселенцiв “з рiзних черкаських народiв”7.

Основним заняттям цареборисiвцiв було хлiборобство. Однак швидкими темпами починають розвиватися рiзнi промисли i торгiвля. Вже з перших рокiв пiсля переселення мiсцеве населення починає вживати заходiв, щоб здобути торговельнi привiлеї. Пiд час перебування в Москвi отаман Iван Семенович Свiтличний (сiчень 1657 р.) та представники старшини просять дозволу вiльно займатися промислами, торгувати вином, пивом “безпошлинно”. Хоча дозволу на це не було дано, формально заборонено було тiльки возити горiлку на продаж до сусiднiх мiст. На цей фактичний дозвiл вiльно гнати – ”курити” горiлку воєводи дивилися скоса i скаржилися, що служилi з Росiї “у Черкас пропиваются, платье и лошади и служилую рухлядь пропивают многую, и под заклад пьют”8. Цiкавою є iнформацiя Центрального статистичного комiтету Мiнiстерства внутрiшнiх справ пiд назвою “Харьковская губерния. Список населенных мест по сведениям 1864 года”, де говориться: “Мiж тим в ХVІІ ст. почався рух православних українцiв, якi проживали в бувшому Київському князiвствi i пригнiчених Польшею. Незадоволенi почали виселятися iз-за Днiпра в степи, що складали окраїну Московської держави, i, створивши дружини, стали оплотом то проти ординцiв, то проти полякiв. Московська влада заохочувала цi переселення рiзними правами i привiлеями; переселенцiв виявилося так багато, що за царювання царя Олексiя Михайловича у другiй половинi ХVІІ ст. iз них сформували чотири полки: Ахтирський, Iзюмський, Сумський i Харкiвський. Таким чином, першими колонiзаторами краю були малороси... Цi служилi люди називались козаками i черкасами на вiдмiну вiд неслужилих; велику частину поселень, заселених малоросами, в приходських списках, в графi про етнiчний склад, позначено черкасами”9. Далi подано таблицю, яка показує “племiнний” склад сiльського населення по повітах, зокрема, Iзюмському, Куп’янському i Старобiльському. Так, наприклад, в Iзюмському повітi проживало 142759 українцiв, 12686 росiян i 1980 бiлорусiв; в Куп’янському – 119094 українцiв, 14916 росiян, жодного бiлоруса; Старобiльському – 221220 українцiв, 29231 росiян i жодного бiлоруса10.

Колонiзацiя спинилася в 50-х роках ХVІІ ст. в районi, що охоплював “уходи коло Iзюмської луки i долiшньої Береки, гирла р. Осколу i район Торських солоних озер”11. В 1645 р. над Дінцем українськими переселенцями із Залуйок і Чугуєва (по 50 осіб), Салтова (25 осіб), Харкова (120 осіб) засновуються поселення Маяки (с. Маяки Слов’янського району Донецької області)12.

В 40-х роках ХVІІ ст. українські переселенці заклали слободу Ямпіль (с. Ямпіль Краснолиманського району Донецької області)13.

Влітку 1676 року за розпорядженням царя білгородський воєвода відрядив на р. Тор загін Р. Маслова й наказав йому збудувати місто Солоне й закликати на проживання з малоросійських задніпрянських міст черкас. На початку 1677 р. в місті, що будувалося, було вже 245 “малоросійських” дворів. У 1676 р. фортеця Солоне в долині р. Тору (нинішній Казенний Торець) стає містом, названим дещо пізніше Тором, а з 1784 р. Слов’янським (офіційно Слов’янськом). У 1683 р. тут проживало 151 українців та 50 росіян. Охороняли ж Торську фортецю вихідці з Чугуєва, Валуйок та Полтави14.

Приблизно у той же час на берегах річки Сiверський Дiнець виникає Св’ятогiрський монастир. Перша документальна звiстка про нього вiдноситься до 1624 р., коли iгумен Симеон з братiєю отримав царську грамоту i ругу15. Однак монастир, на думку iсторикiв, мало впливав на хiд української колонiзацiї на пiвднi i в основному “...був опертям i для хорих чи поранених уходникiв, а головно – за перший притулок для полонених, що тiкали з полону”16.

З-помiж багатьох мiст, заснованих українськими поселенцями в 70-х роках ХVІІ ст., слiд згадати Iзюм, який став центром одного з п’яти слобiдсько-українських полкiв.

Бiля Iзюмського броду ще з ХVІ ст. постiйно несли варту служилi люди i станичники. В 60-х роках ХVІІ ст. на лiвому березi Сiверського Дiнця було невеличке поселення звiроловiв. В 70-х роках на цьому мiсцi осiла група українських переселенцiв, якi пiд керiвництвом балаклiйського полковника Якова Чернiгiвця збудували острог, назвавши його iм’ям мiсцевої рiчки та стародавнього броду – Iзюм.

За Я. Чернiгiвця починається i заселення всiєї територiї Iзюмського полку.

Новий же Iзюм був збудований за iнiцiативою харкiвського полковника Григорiя Донця на правому березi Дiнця, там, де тепер центр мiста. З 1668 року там, де ранiше iснувало невеличке укрiплене селище, було збудовано нове мiсто. Його будували iзюмськi жителi та закликанi з рiзних поселень козаки Харкiвського полку загалом до 1500 чоловiк17. Отримавши дозвiл, Г. Донець заселяє Iзюм “людьми захожими, з “черкаських” Слобiдських полкiв”18. У 1682 роцi вiн дiстав грамоту вiд московського царя Федора Олексiйовича, в якiй йому дозволялося жити в Iзюмi i закликати туди, в Спiвакiвку i на Пришиб вiльних українцiв на слободи iз Харкiвського, Охтирського та Сумського полкiв.

Для посилення захисту пiвденних кордонiв вiд татар козаками Iзюмського полку на р. Бахмутi було засноване мiсто Бахмут (м. Артемівськ Донецької області). “Вiн був обнесений дубовими стояками, i стiни його мали 61 сажні довжиною i 17 шириною. Будинкiв у самому острожку не було, а населення жило у слободi, i там була церковка, таможня, ратуша, сараї та кузнi, подвiр’я iзюмських козакiв...”19.

Головним промислом населення мiста стає солеварiння, оскільки навкруги не було нi лiсiв, нi придатної для хлiборобства землi. Бахмут стає промисловим мiстом, де з’являються солеварнi (колодязi), якi належали поселенцям Тора, Цареборисова, Маякiв та iн. Мешканцi Тора, наприклад, приїздили туди цiлими таборами для виварювання солi i стояли там куренями.

Окрiм солеварiння, мисливства, рибальства, поселенцi досить успiшно займалися пасiчництвом. На думку Д. I. Багалiя, пасiки iзюмських козакiв, як i першi поселення, були по р. Берецi до будiвництва Української лiнiї, були вони i по Дiнцю нижче Маяк20.

Важливого значення у процесi колонiзацiї українським народом схiдних земель України набувають Торськi солянi промисли, якi перетворилися на осiле поселення досить пiзно. Згодом через здирницьку полiтику московських воєвод, вони втрачають вплив на заселення Слобожанщини та розвиток її економiки.

Пiдсумовуючи, пiдкреслимо, що заселення пiвдня Слобiдської України вiдбувалося представниками українського етносу. Джерелами емiграцiйного руху на пiвднi Слобожанщини у першiй половинi ХVІІ ст. стає пiвденна частина центрального Лiвобережжя.

Основними видами господарювання населення стають хлiборобство (про що свiдчить будiвництво численних млинiв i поширення гуральництва), пасiчництво, випасання худоби i коней. Iнтенсивно розвивається рибальство i полювання, а також солеварiння на торських озерах i Бахмутi. Переселенцi принесли в Південну Слобожанщину разом iз собою не лише матерiальну культуру, але й духовну, яка в нових iсторичних, полiтичних і соцiальних умовах набула подальшого розвитку, ставши невiд’ємною частиною української нацiональної культури.

 

 

1. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Х.: Дельта, 1993. – С. 28

2. Юркевич В. Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. – К.: Друкарня Всеукр. Акад. наук, 1932. – С. 2.

3. Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. – Львів: Світ, 1993. – С. 109.

4. Слюсаренко А. Г. Заселення Слобідської України у зв’язку з боротьбою українського народу проти іноземної неволі // Збірник наукових робіт, присвячений 300-річчю возз’єднання України з Росією. – Харків, 1955. – Том. 3. – С. 74.

5. Там само. – С. 75.

6. Юркевич В. – Вказана праця. – С. 168.

7. Там само. – С. 168.

8. Там само. – С. 173.

9. Харьковская губерния. Список населенных мест по сведениям 1864 года. – СПб.: Издан центретат комитетом МВД, 1869. – С. 17.

10. Там само. – С. 18.

11. Юркевич В. – Вказана праця. – С. 164.

12. Лаврів П. І. Історія південно-східної України. – Львів: МП ”Слово”, 1992. – С. 62.

13. Там само. – С. 62.

14. Голубицький В. О. Економічна історія УРСР. – К., 1974. – С. 119.

15. Багалій Д. І. – Вказана праця. – С. 36.

16. Юркевич В. – Вказана праця. – С. 164–165.

17. Слюсарський А. Г. – Вказана праця. – С. 90.

18. Багалій Д. І. – Вказана праця. – С. 34.

19. Там само – С. 45.

20. Там само – С. 45.