ТРОХИМ ЗІНЬКІВСЬКИЙ ЯК ФОЛЬКЛОРИСТ І ПОДВИЖНИК УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

Лідія Козар

Серед українських фольклористів і письменників другої половини ХІХ століття почесне місце належить Трохимові Зіньківському (псевд. та крипт. - Т. Звіздочот, Т. Певний, Т. З., Т. S., Z., 1861-1891), який, за словами С. Єфремова, був "другою поруч із Грінченком характерною для 80-х років постаттю в нашому письменстві…"1. "З Трохима Зіньківського мали ми людину, що від неї могли вчитися розуміти, що таке діяльність. З нього мали ми людину, наче спеціально на те сформовану, щоб бути борцем за вкраїнську ідею. Трохима Зіньківського можна назвати з цього погляду ідеалом того, яким мусить бути такий борець в наш час"2, - писав про нього Б. Грінченко.

Громадський діяч, фольклорист, талановитий публіцист, літератор, мовознавець, перекладач, бібліограф - такою різноманітністю відзначалася діяльність Т. Зіньківського, яка, на жаль, тривала лише близько десяти років. "Вище всього, - писала після смерті Зіньківського його дружина, - він ставив любов до своєї батьківщини, до свого народу. Він, бувало, казав, що найближчі його рідні (ні жінка, ні діти) - все для нього ніщо у порівнянні з його заповітною ідеєю, тобто він цілком прагнув тільки жити для блага України" (ІР, ІІІ, 38174-а)3.

Ця фанатична любов до України, яка наповнювала всю українознавчу діяльність Т. Зіньківського, - не залишилася непомітною. Об'єктивне вивчення спадщини Т. Зіньківського розпочав Б. Грінченко, звернувшись до його рідних, близьких друзів і знайомих, - В. Кравченка, О. Кониського, М. Комарова, Л. Скочковського, В. Беренштама, Д. Мордовцева, Д. Ткаченка, О. Волянського, Г. Сервичківської, А. Зіньківського та ін.

Таким чином, Б. Грінченко здійснив життєпис Т. Зіньківського, зредагував і видав його твори у двох книгах, а також бібліографічний покажчик його "писань" (Писання Трохима Зіньківського / Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. - Львів, 1893. - Кн. 1; Львів, 1896. - Кн. 2). Він також опублікував понад 50 зразків фольклорних записів Т. Зіньківського ("Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях", т. 1, Черн., 1895; т. 3, Черн., 1898).

Спроби висвітлення діяльності Т. Зіньківського робили у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. О. Кониський4, М. Комаров5, Василь Лукич6, О. Огоновський7, І. Франко8, С. Єфремов9, М. Сумцов10. Так, О. Кониський писав: "Певний справді був певним українським Русином, певним демократом, певним тим національним радикалом, яких помножи нам Господи сторицею! Не кохався він у фразі, не гнався за модними словами, не поспішав, щоб скрізь бути першим, він був чоловік праці, діла на тій колючій стежці, якою неминуче треба йти нам до свого народно-національного ідеалу" (С. 274).

М. Комаров відзначав "знання народного побуту" Т. Зіньківським, який "ще в школі навернувся […] до української історії, став ближче придивлятися до народного життя, дознаватися народної мови і письменства, а вийшовши з школи, був вже свідомим українцем" (С. 296).

І. Франко в огляді "Українсько-руська (малоруська) література"11 за 1898-1899 рр. поставив Зіньківського-белетриста поруч із Василем Чайченком, Лесею Українкою, В. Самійленком, А. Кримським, М. Школиченком [псевд. М. Кононенка. - Л. К. ], Гр. Коваленком, Людмилою Старицькою. Творчий доробок Т. Зіньківського високо цінували М. Грушевський, М. Лисенко, О. Лотоцький, М. Коцюбинський, про що свідчить їхнє листування12 та спогади13.

Статті про Т. Зіньківського періодично з'являлися в енциклопедичних словниках, що виходили в Росії до 1915 р14. В ІР НБУВ зберігається рукописна автобіографія Т. Зіньківського (І, 33448) та його біографія (І, 11211; Х, 4847), яку підготувала до біографічного словника діячів України Г. Л. Берло, член постійної комісії при Академії наук у 20-30-х рр. ХХ ст., яка особисто знала Т. Зіньківського, листувалася з ним (ІІІ, 45083-45084).

Невелика біографічна довідка вміщена у 2-му томі "Української загальної енциклопедії" за редакцією І. Раковського (Львів; Станіслав; Коломия, 1920. - Т. 2. - С. 254). Значну увагу постаті Т. Зіньківського приділено у працях В. Дорошенка15, Д. Дорошенка16, М. Возняка17. Його ім'я згадується також в енциклопедичних виданнях, що виходили в Україні в 1960-1980 рр18. Проте у п'ятитомнику "Українські письменники" немає окремої біо-бібліографічної словникової статті про Т. Зіньківського19.

Окремі публікації, присвячені Т. Зіньківському, з'явилися у 1960-1970 рр20. Так, В. Скрипка, зокрема, акцентує увагу на тому, що "тенденція художнього самовияву Зіньківського - від життя, а не від літературної школи". Він один з перших відзначив важливу роль народної творчості в житті Т. Зіньківського: "Його записи пісень, казок - це тривале, живлюще для митця спілкування з духовним світом мас. Йому не загрожував той етнографізм, який повертається вадою - приземленістю. Доказом є "Історична казка". Важливі прикмети Зіньківського як письменника - життєва вірогідність, увага, вірність побутовим подробицям і звичаєвим виявам людності".

Починаючи з 90-х років ХХ ст. інтерес до постаті Т. Зіньківського зростає. З'являються численні публікації В. Скрипки21, дослідження С. Кіраля22, Л. Костецької23, Б. Пастуха24, статті О. Засенка25, С. Болтівця26, О. Ємця27, О. Неживого28, А. Погрібного29, П. Соколова30 та ін.

У дослідженні Л. Костецької звертається увага на народознавчі зацікавлення Т. Зіньківського, зокрема вказується, що він записував народні пісні на Київщині і Харківщині, виступав проти недооцінки творчих можливостей народу в усній словесності, планував скласти український календар, підказував методику збирання фольклорних матеріалів своєму товаришеві В. Кравченку31.

У монографії С. Кіраля "Апостол молодої України: Трохим Зіньківський у контексті доби" (К., 2002) є окремий підрозділ "Фольклористична спадщина Т. Зіньківського в контексті актуальних завдань українського народознавства" (С. 215-228). Дослідник висвітлює витоки народознавчих зацікавлень Т. Зіньківського, говорить про родинно-фольклорну традицію, робить припущення про вплив ідей І. Франка на формування Зіньківського-фольклориста та безпосередній вплив його учителів та друзів - Л. Смоленського й М. Комарова, акцентуючи увагу на тому, що "за широтою та глибиною теоретико-естетичного розуміння фольклору, його внутрішніх закономірностей, мети й художніх особливостей Т. Зіньківського можна поставити в один ряд із П. Кулішем і Б. Грінченком"32.

Отже, фольклористична діяльність Т. Зіньківського привертала увагу вчених, проте окремого дослідження її сьогодні ще не маємо, також не зроблено детального аналізу його рукописної фольклорної спадщини, не враховані окремі архівні матеріали вченого, а у публікаціях зустрічаються деякі неточності, не визначено його місце в історії української фольклористики кінця ХІХ ст.

Важливу роль у формуванні українознавчих ідей Т. Зіньківського відіграла родина, де "завсігди балакали по вкраїнському; українська мова була Трохимові рідною змалку" (Т. 1, с. ХІV). Як свідчить В. Кравченко, "батьки його - вихідці з Полтавської губернії Зіньківського повіту, з чого й прізвище їх почалось"33. Саме з батьківської домівки, з берегів Азовського моря, із рідного Бердянська навіки виніс Т. Зіньківський любов до української мови і пісні, любов до своєї землі й народу.

Першим вчителем Трохима став батько, який "хоч був […] простим робітником, але ж визначався своїм розумом та письменством" (Т. 1, с. ХІІ). "Первые нотки школьного учения я прошел под руководством отца и […] моей доброй тетушки, память о которой я свято сохраняю… она вдохнула в меня такое религиозное чувство, что я серьезно поверил в свои мечты, выросши, удалится на Афон" (ІР, І, 33448), - згадував Т. Зіньківський в автобіографії. Ця мрія зійти на Афонську гору ("як святі зіходили на ню" (Т. 1, с. ХІІ)) вивела Т. Зіньківського на вершину української культури.

Все своє життя він уперто навчався і працював для української національної справи: спочатку початкова приходська школа (1872-1873) і Бердянське двокласне училище (1873-1876), учительський інститут (1877) у м. Карасубазар (нині м. Білогорськ Кримської обл.), якого не закінчив за станом здоров'я, потім військова служба, Одеська юнкерська школа (1880-1882) та офіцерська служба в Смілі, Шполі, Черкасах, Умані.

Уже в повітовій школі (1873-1876), як свідчить В. Кравченко, "Трохим потроху почина любить українську мову, її пісні і т. д.". "До того часу він якось не помічав того, що є люди, та не всі вони однакові, не однакова у них мова, не однакове історичне прожите життя"34.

В Одеській юнкерській школі прихильність Зіньківського до всього українського здобула теоретичні підвалини, і він вийшов звідти свідомим українцем (ІР, Х, № 4847). Вирішальну роль у цьому відіграв учитель історії та географії Л. Смоленський, близький приятель М. Драгоманова, відомий громадський діяч, член одеської "Громади".

Із 1881 р. і до останніх днів життя Т. Зіньківський листувався з Б. Грінченком і його відповідь на перший лист "показувала вже палкого патріота вкраїнського" (Т. 1, с. ХХІІ). За рекомендацією Б. Грінченка Т. Зіньківський у 1884 р. познайомився з М. Комаровим, який відіграв важливу роль у становленні його як фольклориста. Уманський гурток М. Комарова, як відзначає Б. Грінченко, "був першим українським товариством, що до його потрапив Зіньківський, і впливав на його дуже корисно, бо досі йому доводилося бути самотним на своєму вкраїнському шляху" (Т. 1, с. ХХХ). М. Комаров познайомив Т. Зіньківського з такими відомими культурними діячами, як В. Горленко, П. Житецький, О. Кониський, Ф. Лебединцев, М. Лисенко, Олена Пчілка, М. Старицький. Він став і першим критиком художньої творчості Т. Зіньківського.

На 1878-1883 рр. припадають перші записи Т. Зіньківського усної народної творчості, про що свідчать його архівні (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15; ф. 28 - к. 3/38) та опубліковані у збірниках Б. Грінченка матеріали (Т. 1, 3). "Життя офіцерське, - відзначав Б. Грінченко, - мало хоч те гарне, що давало змогу трохи знайомитися з народом. Переходячи з одного місця на друге та стаючи на відпочинок по сільських хатах, придивлявся Зіньківський до народного життя, вчився мови, записував етнографічні матеріали, читав селянам книжки. Опріч того, солдати-українці теж давали чимало етнографічного матеріалу! (Т. 1, с. ХХІХ).

Рукописна колекція фольклорних записів Т. Зіньківського нараховує 84 архівних листи і засвідчує його уважне ставлення до різних жанрів народної творчості (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15). Серед них переважають ліричні пісні про кохання (понад 80 зразків), які характеризуються багатством народнопоетичної символіки та образності, високим художнім рівнем. Так, у пісні "Минулися мої ходи через три городи" (Грінченко Б., т. 3, № 463, с. 223) засобами символіки передається сила вічного кохання, що перемагає всі перешкоди:

Упав сніжок на обліжок
Та знявся водою,
Не тіштеся, воріженьки,
Моєю бідою.
Упав сніжок на обліжок
Та знявся водицею;
Любив козак дівчиноньку
Та й молодицею.
Упав сніжок на обліжок,
Та вже й не ростане;
Пішов би я до другої -
Душа не пристане.

Серед пісень про кохання зустрічаються літературні (11 №) й баладні (8 №) твори, позначені відносною текстовою стійкістю та ефектною образністю, які своїм змістом застерігають перед можливими нещастями, засуджують зрадливе та легковажне кохання. Чотири балади "Тройзілля! (І - І - 1)35 "Чогось наша Марйичка лежала" (№ 480, З, с. 240), "У Марусі хата на помості" (№ 480, Ж, с. 240).

Варіант балади "Виїхав козак в Україну" (№ 400, Б, с. 194-195) оспівує версію сюжету "Козак і Кулина" (І - К - 1, б): зведена козаком дівчина розпитує в дорозі, що її чекає далі. Цю баладу відзначає І. Франко у дослідженні "Козак Плахта" як таку, що "має живі ремінісценції старого тексту"36.

Тему підмови дівчини на мандрівку, яка завершується трагічно, розкриває балада "Наїхали гайдамаки, високиї шапки" (№ 526, А, с. 266): козаки зманюють шинкарську дочку Хайку з собою і, звівши та забравши її срібло-золото, топлять (І - К - 2, в). Інші варіанти балад (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15) на такі загальновідомі сюжети, як отруєння хлопця приворотними пригощаннями і напоями (І - В - 3) - "Ой не ходи, Грицю, на ту вечорницю", збування нелюба ціною життя (І - Д) - "Як приїхав мій миленький з поля", повернення милого чарами (І - В - 2) - "Ой по горі, по горі", втрата милого (І - G - 3) - "Як устану я раненько".

Родинно-побутові пісні (близько 20 №), записані Т. Зіньківським, також відзначаються багатством художньо-символічної образності, наповнені конкретністю, реалізмом, вражають серйозністю мотивів та щирістю почуттів. Серед них зустрічаються поодинокі зразки балад, які мають у своїй основі сюжети про сімейні взаємини і конфлікти - "Як приїхав мій миленький з моря" (ІІ - С - 2) (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15), "Ой на горі, на горі, там стояли журавлі" (ІІ - О - 6) (Т. 3, № 667, В. с. 367).

Цінні також пісенні записи із козацького, бурлацького, чумацького та солдатського життя, напівлітературні історичні пісні та балади (понад 20 №) мають жартівливий характер, у них в гумористичному плані розробляються сімейно-побутові теми.

Серед поетичних записів Т. Зіньківського зустрічаються поодинокі зразки християнських колядок, уривок з пісні про Маланку, кілька віршованих творів (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15) та дитячі ігри ("Зайчику, зайчику! (ф. 1 - к. 2/15), "Хто в серединці - у золотій скринці" (Т. 3, № 1377, с. 554)).

У збірнику Б. Грінченка "Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях" Т. 1, 1895) вміщено також 21 запис народної прози Т. Зіньківського. Проте, як видно з листа В. Кравченка до Б. Грінченка, два записи ("Упир", № 86, с. 52-56; "Доля", № 130, с. 109-118) належать В. Кравченку: "А міні все ж таки досадно, що такі мої речи, як от "Упир! Та "Доля", що надруковані у першому томі - виходять одрізаними від моєї праці - та ще й начебто не мої" (ІР, ІІІ, 37643; 02. 02. 1898).

Записи народної прози Т. Зіньківського відзначаються жанрово-тематичною різноманітністю. У збірнику Б. Грінченка (Т. 1) вміщено дві легенди про природу та прагнення людини розкрити її таємниці ("Дві синиці та орел", № 9, с. 6; "Через що собака с кішкою гризуцця", № 13, с. 7-8), два повір'я ("Лежачий", № 49, с. 21; "Пипот", № 198, с. 253), дві міфологічні легенди про чортів, у яких розповідається про спокусу людини до багатства ("Не оддавши чортам душу, багатим не будеш", № 73, с. 38-39; "Чорти - слуги", № 74, с. 39-40), чотири побутові казки про стосунки між чоловіком і жінкою ("Неохайна господиня", № 98, с. 77-78; "Хазяйновита жінка", № 99, с. 78; "Чоловік та жінка", № 100, с. 79; "Робоча жінка", № 103, І, с. 79-80), дві казки про життя різних суспільних верств, станів та народностей ("Коваль", № 129, с. 108; "Циган косар", № 133, с. 118-122), дві нісенітниці ("Яко на небі і на землі", № 108, с. 83; "Горе", № 118, с. 91), чотири анекдоти ("Хто чудніший?", № 179, с. 225; "Глухий та губатий", № 183, с. 228; "Мазур та ксьондз", № 184, с. 228-229; "Не кінь, а кобила", № 189, с. 231) та 7 загадок, № 191, с. 247-250).

Серед неопублікованих записів варто виділити дитячі ігри ("Проща", "У хобри", "У коника", ІМФЕ, ф. 28 - 3/38) та дві соціально-побутові казки про стосунки між чоловіком і жінкою та між братами (ф. 1 - к. 2/15).

Отже, фольклорні записи Т. Зіньківського (понад 200 №) є важливим доповненням до попередніх видань І. Рудченка, М. Драгоманова, П. Чубинського, І. Манжури, містять оригінальні варіанти, частина яких опублікована у збірках Б. Грінченка (34 поетичних та 18 прозових зразків). Усі записи зроблено в Харківській та Київській губерніях у 1878-1883 рр.

При записуванні Т. Зіньківський прагнув детально фіксувати текст у його первісному вигляді, без будь-яких коректив і доповнень, вказуючи на локальні відмінності записів із різних місцевостей:

1. Пішов бе я її сватать, так не видасть мати*
* співають ще "так гарбузом пахне".
2. Воли не пристали, з дороги не збився -
Того зажурився, - без долі вродився*
* 4 вірша ще й так співається: "батько, мати вмерли - того зажурився".
3. Ой умру я, мій миленький, умру,
Зроби ж мині олив'яну* труну
* На Київщині: буковую труну.

До частини текстів додано паспорт, який включає рік і місце запису (Берданка, Харків, Лозоватка, Шпола, Сміла), прізвище, ім'я інформатора. Він звертав увагу і на вимову слів, зокрема на потребу подання наголосів, про що свідчать рядки із записаних ним пісень (ф. 1 - к. 2/15):

1. Ой я не х?дю і не веселюся […]
Уже ж находився, вже я накохався
Як у сбду соловейко нащебетався.
2. Вийіхав козак в Украйну
Та й побачив дівчинйньку край дороги
Не лякайся менй.
3. Ой піду я у вишнйвий садочок,
Та вирву горіхувий листочок
Тай спишу тоску й горе
Все своє…
4. Упав сніжок на обліжок -
Та знявся водою […]

До окремих слів подані пояснення:

1. Бодай мавим* коня гнати,
Щоб живеньку застати
* от мав.
2. На тий калині соловейко гніздо в'є,
Не велике, не мале, саме собі помільне*
* для одного індивіда достаточне.

Такий підхід до записування народних творів засвідчує наукове розуміння справи.

Цій методиці Т. Зіньківський залишався вірним упродовж усього життя, як видно з його листів (1887-1890) до товариша дитинства В. Кравченка: "Я б тобі дав одну пораду: не вважай на те, що, як ти кажеш, багацько пісень, тощо, котрі ти записував, уже записано іншими. Хоч би й так, дарма, коли одна й та ж пісня та записується в різних кутках, то неодмінно дають різні варіанти - і вони мають велику вагу в етнографії - записуй і варіанти - та ще от що - не мудруй, записуючи - так як вимовляють, так і записуй, важно, щоб визначались місцеві лексичні одміни" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а).

Т. Зіньківський вважав себе збирачем-етнографом, який "уже тим своє діло виконає, коли сумлінно і як треба запише" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а). Зразком техніки записування для нього були "Записки о Южной Руси" П. Куліша. "…Може пам'ятаєш, як він записував, - наголошує Т. Зіньківський у листі до В. Кравченка, - він описував усі характерні обставини случаю, коли доводилось що записати: і свої розмови з перекажчиком і всі його замітки про те чи инче слово, або вираз цікавий і місце і час". Тут же Т. Зіньківський говорить про науковий підхід до видання фольклорних матеріалів, наголошує на тому, що "наукова обробка етнографічного матеріалу… вимагає спеціальної ерудиції", відсилаючи В. Кравченка до праці "Турецкие анекдоты в малорусской народной словесности", акцентує на необхідності "влаштовувати "бібліографічний покажчик" того, що зібрано і де воно надруковано, щоб його знайти", на потребі "указувати на варіанти записаних уже матеріалів".

С. Кіраль вважає, що "у становленні В. Кравченка як ученого-етнографа Т. Зіньківський відіграв не меншу роль, ніж свого часу М. Максимович у житті П. Куліша-фольклориста, а М. Комаров - у його власному"37.

Т. Зіньківський виступав проти теорії згасання народної поезії, проти недооцінки творчих можливостей народу в усній словесності; вбачав у рідному слові джерело натхнення, творчої сили поета: "Чудовий край ота Україна! Скільки пісень співають там чарівних, скільки казок чудесних там наслухаєшся! А ще правлять деякі нетямущі люди - буцім на Вкраїні творчість поетична замирає, снидіє, псується, […] більше не чути щирої розкішної української пісні, що вона час від часу зникає, либонь вже зовсім зникла […]. Такі мені думки навинулись, коли навідався я до неньки України! Боже, велика міць, велика сила криється під убогою твоєю свитою […]. Але досить прилетіти до тебе, моя ти нене, досить дихнути повітрям твоїм солодким, чарами згуків рідного слова впитись, щоб виросли крила […], щоб почути себе частиною малою великої духовної незламної сили!" (ІР, ф. 170, № 546).

Ще у 1883 р. Т. Зіньківський опублікував на сторінках "Киевской старины" (Т. 6, с. 773) "Вызывающее сообщение" про те, що в містечку Народичах Волинської губ. проживає "лірник Савка", який знає багато старовинних дум, а також кобзар Іван, що знає, крім дум, багато історичних переказів. "Привожу сведения о них в надежде, что, быть может, найдутся любители украинской старины, которые пожелают воспользоваться народическими кобзарями (они, вероятно, еще живы) для целей историко-этнографических". Таким чином, Т. Зіньківський намагався "відшукати загублені зв'язки […] з народом" (ІР, ф. 170, № 547).

Т. Зіньківського не задовольняла військова служба, тому за 4 роки він самотужки підготувався і склав екзамени на атестат зрілості за гімназію, а потім вступив у Військово-юридичну академію і переїхав до Петербурга (1887-1890). Тут Т. Зіньківський, як видно зі спогадів О. Волянського, за короткий час став відомою людиною серед земляків-українців, яких "свідомість своїх моральних обов'язків до рідного народу з'єднала" (ІР, І, 33449). Почавши свою творчу діяльність із перекладів (у 1885 р. в "Зорі", ч. 14 було надруковано його переклад казки "Заєць, що себе жертвує"), у Петербурзі Т. Зіньківський виявив великий публіцистичний талант, виступаючи перед петербурзькою громадою із своїми рефератами "Молода Україна, її становище і шлях", "Національне питання в Росії", "Шевченко в світлі європейської критики" (надруковані в "Правді" 1889-1891 рр. під псевдонімом Т. Звіздочот). Його турбувала та прірва, що утворилася між народом та інтелігенцією, між народною творчістю і літературною. "...Українське громадське життя йшло двома неоднаковими шляхами. - Український народ виробив основи власної своєї культури, оперті на демократичнім ґрунті, - наголошує Т. Зіньківський у статті "Молода Україна, її становище і шлях". - А українська інтелігенція навпаки - йшла і йде в чужий, панський табір" (ІР, ф. 170, № 160).

Т. Зіньківського непокоїло, що Україна не має власної літератури світового рівня, тоді як "народ наш володає такою багатою поезією, котра тепер, що рідко зустріти в світі, на диво чужинцям, по формі і по змісту відповідає уповні потребам естетичним та ідейним високо інтелігентної людини" (ІР, ф. 170, № 160). Не випадково С. Єфремов в "Історії українського письменства" (К., 1995) писав, що "Молода Україна, яка справді почувала себе Україною і на українському тільки ґрунті ставила й розв'язувала всі справи людського існування, вперше виявила себе в публіцистичних працях Зіньківського, що показав себе неабиякою публіцистичною силою" (С. 511). А Д. Мордовець (Мордовцев) образно визнав, що в "московській Пальмірі" Т. Зіньківський був "апостолом молодої заплаканої матері" й над "усіма голос подавав і палким словом ворушив заснулі серця українців"38.

Так, у доповіді "Тарас Шевченко в світлі європейської критики", яку Т. Зіньківський виголошував українською мовою на роковинах Шевченка у Петербурзі в 1889 і 1890 рр., вперше узагальнювалися думки зарубіжної критики про народного українського поета. "Корені Шевченкової поезії, те дерево, на котрім вона розпукла і розцвілась, європейська критика вбачає виключно - завважую се, - наголошує Т. Зіньківський, - виключно в народній українській поезії і ніде більше і з ніякими в світі Жуковськими та Пушкіними (як вся взагалі українська література) шевченкова поезія не має ніякогісінького зв'язку. Щоб уповні зрозуміти Шевченка, європейська критика береться зрозуміти попереду українську народну поезію, ті підвалини, на котрих виріс і викохався геній нашого Кобзаря" (Т. 2, с. 50). "...реферат я закінчив "теплим словом", зазиваючи українську інтелігенцію до свідомості національної ідеї та праці", - писав Т. Зіньківський, - "опублікував два оповідання у збірці "Малюнки справжнього життя" (СПб., 1889), написав оповідання "Сон" (Мрія), "Кудою йти" (Різдвяна повістка) ("Зоря", 1891), 16 байок (деякі з них надруковано в Чернівецькій "бібліотеці для молодіжі" та в Львівському "Дзвінку" 1892 р.), "Історичну казку", драматичну сцену "Сумління" та ін. (опубліковані Б. Грінченком у 1893-1896 рр.). Один з рецензентів оповідання "На вулиці" відзначав, що воно не піддається перекладові, оскільки написане народною мовою, пересипаною приказками та прислів'ями, і являє собою цікавий етнографічний малюнок39.

Т. Зіньківський також збирав матеріали для створення "Української граматики", "Історії української літератури", "Популярної історії України", "Народного календаря", продовжував перекладацьку діяльність (переклав українською мовою 97 байок Езопа і два вірші Гейне), упорядкував збірник оповідань для дітей "Бджола", написав віршований твір для дітей "Мишачі пригоди з котом" (сюжет з В. Жуковського). "Усенькою своєю душею, навіть до хоробливости, належав Зіньківський справі вкраїнській, - писав у спогадах Б. Грінченку О. Волянський. - […] Коли йшло в товаристві про яку діяльність на користь України, Зіньківський завжди з охочим серцем до того приставав; так він пособляв складати збірника ідейних пісень українських з нотами, щоб ширити їх межи вчителями шкіл народніх, а через них і в самому простолюду" (ІР, І, 33449).

Архівні матеріали Т. Зіньківського засвідчують його інтерес до пракоренів української історії й культури - фольклору та давньої літератури, який простежується ще з юнацьких років. Серед рукописних праць Т. Зіньківського знаходимо "Історію Київської Русі" (ІР, І, 33442, 46 арк.), в якій автор часто послуговується фольклорним матеріалом для характеристики певних історичних подій. Так, оповідь про службу людей у грецького царя він ілюструє народною піснею:

…Купуймо, браття, шовкові шнури,
Шовкові шнури, мідяні човни:
Спустимося вниз да по Дунаю,
Гей по Дунаю, під Царегород,
Ой чуємо та доброго пана,
Що платить добре за служеньку
(ІР, І, 33442).

Розповідь про те, як "химерно предки наші ховались у комишах" від ворогів ("опускали в ріку високі видовблені очеретини, і лежучи в воді, дихали очеретиною, поки ворог мине"), також супроводжується піснею:

А я бідний з діточками,
Піду лісом стежечками;
Нехай йому із водою!
Ось-ось чайка надо мною (ІР, І, 33442).

Т. Зіньківський вважає дохристиянську добу закономірним періодом у розвитку світобачення й культури українського народу, яскраво описуючи язичницькі вірування: "Таким робом народ надавав ймення та прізвища і думав, що десь і справді на небі є такі боги. Він зробив собі за Бога небо та землю, та те, що дуже дивне й пишне, корисне, а чи шкодливе, як от грім, блискавка, вода, огонь" (ІР, І, 33442). Далі Т. Зіньківський подає опис язичницьких свят, пов'язаних з культом сонця: "Найбільші свята припадали: одно на наше Христове Різдво - то був празник Коляди; друге на Йвана Хрестителя перед Петром-Павлом і звалось Купайло. І те і друге свято […] присвячували сонцю, бо сонце найбільшу силу має над землею". І тут же уточнює: "На Коляду празникували Різдво сонця, бо хоч тоді ще буває середина зіми, але вже сонце повертає на літо".

Т. Зіньківський проводить межу між християнськими та язичницькими колядками й щедрівками: "Але є ще між ними дуже давні колядки, де співають про якусь пишну панну, котра в неділю рано убираєцьця, вся в золоті, за золотою стіною, а як виходить в сіни, то сіни так і сяють, виходить на двір, а двір аж палає, входить у церкву, самі свічі запалююцьця. Ся дивна панна, що вся в золоті - то сонце, що показуєцьця ніби багатою пишною панною". Далі подає тлумачення звичаїв, пов'язаних з обрядом Різдва сонця: "Тим то у нас на Різдво ставлять на покуті сніп жита чи пшениці, посипають на Новий рік зерном, носять попід хатами плуг. Все те стосується до сонця, котре ніби тільки що народилось; і з ним починаєцьця новий хліборобний рік, а селянин-хлібороб бажає й благає у сонця доброго врожаю та добрих жнив" (ІР, І, 33442).

Т. Зіньківський також детально описує "друге велике святковище сонця" - Купала: "Купайлі колись празникували над водою, палили багаття. Як от і тепер співають:

Допалімо та соломоньку,
Та ходімо та додомоньку,
Лежи, лежи, та Купалочку,
В червоному та багаттячку.

Коло багаття ставили столи з наїдками й напитками, коло столів ставили здорові кукли Купала й Марени; Марена була богиня дощової хмари. Коло того багаття танцювали […], стрибали через огонь і співали в честь сонця пісень" (ІР, І, 33442).

В "Історії Київської Русі" згадуються язичницькі весняні свята, з яких залишилися веснянки та дитячі ігри, - "Коструб", "Ящур", "Ворон". Т. Зіньківський також частково описує похоронний обряд та весільний звичай викрадення й продавання молодої. Взагалі вся праця щедро пересипана ілюстраціями з пісень, казок, легенд тощо, які допомагають висвітлити події з життя князів, суддів, простого народу. При цьому автор постійно наголошує на демократичності українського народу, на що вказує його "громадське правування вічем, його язичеська віра" (ІР, І, 33442).

"Ідею правди" Т. Зіньківський проводить також у казках, де "віща мудра дівчина простого роду виходе заміж за значного чоловіка через одгади мудерніх загадок", а "син Дмитра семи літ […] виявляється сильнішим і переміня судьби цілої країни". "Народ тут буцім себе виража: він юнець і нікчемний, але в йому такі сили, що можуть подужати міць сили і амани. Він сознає, що умственна сила вище над усяку, - наголошує далі Т. Зіньківський. - Дитя убив царя, але убив справедливо, перше запитавши народ, бо воля всього народа мірка правдоти - "громада великий чоловік" (ІР, І, 33442).

Отже, як уже відзначав С. Кіраль40, Т. Зіньківський запровадив у студіюванні етнографічного матеріалу історичний метод, розглядаючи фольклорний твір у контексті доби. Він надавав великого значення історичним основам народної творчості і свою фольклористичну діяльність підпорядковував боротьбі за соціальне й національне визволення народу. Поєднавши історичні знання з фольклором, Т. Зіньківський сприяв згуртуванню української інтелігенції довкола ідеї власної національної наукової школи.

Перебуваючи у Петербурзі, Т. Зіньківський у листах до Б. Грінченка та В. Кравченка постійно наголошував на необхідності записувати народні твори. Так, у листі до В. Кравченка від 3 квітня 1889 р. читаємо: "Чом тобі б та не взятися ось за яке діло: збірати етнографічні матеріали: та в таких до сього вигодних обставинах мало хто має під своїм урядом солдат, що з усіх усюдів […] потім живеш та вештаєшся по всіх Українах - приймайся Бога ради та приохочуй кого іншого, кого можно" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а).

Листування Т. Зіньківського засвідчує його обізнаність як із зарубіжними, так і з вітчизняними фольклористичними працями - П. Чубинського, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, Д. Яворницького, О. Потебні, М. Комарова, І. Франка. Як стверджує С. Кіраль41, Т. Зіньківський знав популярні на той час праці англійських учених Тейлора і Ленга, зокрема антропологічну теорію, стежив за успіхами компаративістики, вітав формальні методи О. Веселовського, повністю поділяв ідеологію досліджень О. Потебні.

Уривок з листа Т. Зіньківського до В. Кравченка про ґрунтовну підготовку до іспитів засвідчує його прихильність до еволюційно-психологічного напрямку досліджень, в основі якого було вивчення суспільного життя, сім'ї, культури людства: "По географії-космографії мені трапилось писати "Народонас[еление] земного шара, племена" […]. Я почав неспроста. От мов, такий народ там живе, а такий народ там. Я почав з того, що то таке є наука етнографія, які потреби її породили, її вага і прочеє. Потім кинув історичний погляд на стан сеї науки у різні доби, у греків, у римлян, в середні віки і в теперішні часи. Притягнув сюди і Геродота, і Таціта, і Тейлора, і Леббока, а потім уже коротенько списав племена, де живуть і які" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а).

Т. Зіньківський вважав фольклорно-етнографічні дослідження основою для вивчення національної літератури, мови, історії, культури. "Хочу твою звернути увагу аж на що, - пише він Б. Грінченку, - наші поети і ти між ними здається не зважають пильно на віршеві форми української поезії, де на мою думку є багацько оригінального - не кажучи вже про історичні думи […] укажу тобі на такі:

Ой я тебе, козаченьку,
І ражу й не ражу
Я с тобою вечір стою
На другого важу […]
Ой зацвіла червона калина
Над криницею
Горе жити, моя рідна мати,
Із п'яницею.

Сі форми можна дуже часто зустріти в українській народній поезії і їх слід користатися, щоб наша письменна поезія не дибала за чужими вбогими зразками" (ІР, ІІІ, 38209).

Т. Зіньківський наполегливо збирав зразки українського письменства (вертеп, інтермедії, інтерлюдії, вірші старосвітські), доводячи тим, що "сьогочасне письменство наше починається не з І. Котляревського, а з ХVI віку" (ІР, ІІІ, 38193). "Треба б поспішити спасти пам'ятники нашого письменства. Мова в їх щиро народна", - наголошує він у листі до Б. Грінченка 24 вересня 1889 р. (ІР, ІІІ, 38193).

Серед архівних матеріалів Т. Зіньківського збереглося багато записів прислів'їв, крилатих фраз із пісень та літературних творів, якими він намагається пояснити українські слова: "Могила: Ти нагорни високу могилу, то й посади червону калину; Луг: Ой не шуми, луже, дуже зеленою дібровою; Загадати: Загадала мені мати пшениченьку жати; Порошина: В чужім оці і порошину бачиш; Слава: Ой не ходи, козаче, до мене, буде слава на тебе й на мене" (ІР, ф. 170, № 550, № 555). Зустрічаються окремі виписки приказок і прислів'їв, пов'язаних із судом: "Суд не заклика, та й не випуска; Без суда суд буває; Хто хоче свідком бути, треба хрестик цілувати; Один Бог без гріха; Кров буде волати до Бога о помсту" (ІР, ф. 170, № 554).

Т. Зіньківський також складав український календар, про що свідчать його чернетки (ІР, ф. 170, № 542, 30 арк.) та лист до В. Кравченка (1889 р.): "Зауваж на різні календарні матерьяли і назви святок, святих, кантички святим усякім - приказки, прислів'я, святкові й календарні, як от "Святий Юр звіра пасе", "Петрівка на хліб катівка", усякі календарні прикмети про дощ, годину, сівбу, тощо, а надто іграшки дитячі, дівчачі й інші, гадання тощо. Я хотів би скласти український календар, аж ті матерьяли, які можно знайти в друкованіх уже працях, не повні далеко і можно багацько чого ще бажати" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а).

Серед цих записів Т. Зіньківського знаходимо приказку та анекдотичну бувальщину про календар та передбачення погоди. Дослідник поділяє свята на "грішні" і "сердиті", супроводжуючи розповідь легендами про покарання людей вищою силою за те, що працювали у свята. Далі матеріал подається за тематичними групами, до яких дбайливо підібрано приказки, прислів'я, різноманітні календарні прикмети та вірування, замовляння: "Година: Ластівки вилітають - годину обіцяють; В погоду і смутний веселим буває […]. Негода (дощ - тощо): Ховаючи втопленика поливають, щоб дощ був (всього 17 прикладів. - Л. К.). Місяць, зорі: Бог свої свічки світе (зорі), а чорт свої, бо Бог і струсе чортові (котючі зорі) (всього 9 прикладів. - Л. К.). Буде й на нашому тижню свято: Хто в п'ятницю засміється, той в неділю буде плакати (всього 17 прикладів. - Л. К.). Од льоду до льоду (весна, літо, осінь, зима): Летить літо як крилами. Зіма біла та не їсть снігу, а все сіно" (всього 37 прикладів. - Л. К.) (ІР, ф. 170, № 524).

Приказки, прислів'я, прикмети, повір'я, замовляння, невеличкі оповіді, легенди супроводжують усі місяці року та свята, які на ті місяці припадають: "У кого вийде яка звада на Новий рік - цілий рік звадитимецця; На Петра Вериги розбиваюцця криги; Вербу ломлють, з того холодний вітер зриваєця; Петрівка - на хліб катівка; Бабське літо до Петра тілько; До Іллі хмари ходять за вітром, а з Іллі проти вітру; Прийшла Пречиста - буде на дереві листу чисто" (всього 260 прикладів. - Л. К.) (ІР, ф. 170, № 542).

Як бачимо, наукові дослідження Т. Зіньківського позначені глибоким осмисленням матеріалу, високою принциповістю при висвітленні теми, увагою до бібліографії - "в бібліографіях різних сторін українського життя й науки велика потреба, а тим часом, окрім спільного покажчика Комарова, у нас нічогісенько немає. Тим часом без покажчиків жодна наукова праця серйозна стає неможлива" (ІР, ІІІ, 38195).

Він також намагався налагодити публікацію фольклорних матеріалів у Петербурзі, про що писав В. Кравченкові 12 листопада 1890 р.: "Твою етнографію між іншим передам Пипіну - він видаватиме етнографічний збірник і вже обіцяв Мордовцеву радо приймати українські матерьяли (сирі навіть)" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а). Проте багато намірів Т. Зіньківському не вдалось завершити у зв'язку з хворобою, яка особливо загострилася після закінчення академії у травні 1890 р.

Повернувшись в Україну, він з 1 серпня до 1 грудня 1890 р. через силу вів судові справи в Києві, Харкові, Курську. Проте хвороба прогресувала і з 1 грудня 1890 р. Т. Зіньківський виходить у запас, але не покидає праці для української літератури і науки, мріє "подихати життям вільної людини", взятись до адвокатури.

Проживаючи в Б. Грінченка у квітні 1891 р., Т. Зіньківський "рвався до роботи, але не міг […], голубив думку писати історию вкраїнсько-руського письменства" (Т. 2, с. LI). А 9 (21) червня 1891 р. він помер у Бердянську в батьківській хаті на 30 році життя.

Стражденник-син стражденника-народу,
Кришталь з його кривавої сльози,
Він не згинавсь, хоч як гула негода,
І не здригавсь від гуркотів грози.
Змагався навіть він з життям самим -
Коли людина ти - зітхни за ним! 42 -

такий напис зберігся на могильному камені Т. Зіньківського у м. Бердянську.

Отже, місце Т. Зіньківського в українській фольклористиці поруч з Б. Грінченком та В. Кравченком, для яких він був учителем і натхненником до праці, і які зуміли довести розпочату разом з ним справу до щасливого завершення, опублікувавши і дослідивши численні фольклорно-етнографічні матеріали. Він був взірцем трудової активності в умовах бездержавності, поєднуючи фольклорно-етнографічну працю з національно-суспільною діяльністю. Сьогодні справджуються пророчі слова Б. Грінченка, які він щиро писав ще живому другові 30 липня 1889 р., що "в історії відродження рідного краю з морального занепаду [його] ймення згадаєцця з великою повагою й шанобою" (ІР, ІІІ, 40799).



1 Єфремов С. Історія українського письменства. - К., 1995. - С. 511.
2 Писання Т. Зіньківського / Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. - Львів, 1893. - Кн. 1. - С. 52.
3 Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Г. Вернадського. Тут і далі будемо подавати скорочену назву Інституту, номер фонду та одиницю збереження.
4 Конинський О. Пам'яти Т. Зіньківського-Певного // Зоря. - 1891. - № 14. - С. 273-274.
5 Уменець М. [Комаров М. ] Трохим Зіньківський: Посмертні споминки // Зоря. - 1891. - Ч. 15. - 1/13 серп. - С. 296.
6 Лукич В. [Левицький В. ] Трохим Зіньківський (Т. Певний, Трохим Звіздочот) // Там само. - 1891. - Ч. 14.
7 Огоновський Ом. Історія літератури руської // Зоря. - 1893. - Ч. 10. - 15/27 травн. - С. 196-197; Ч. 11-1/13 червня. - С. 213-215.
8 Франко І. Українсько-руська (малоруська) література // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - К., 1984. - Т. 41. - С. 86.
9 Єфремов С. Історія українського письменства. - К., 1917. - С. 373.
10 Сумцов М. Зиньковский Т. А. // Энциклопедический словарь / Изд-во Ф. Брокгауз и И. Эфрон. - СПб., 1894. - Т. 12. - С. 596.
11 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - К., 1984. - Т. 41. - С. 86.
12 Листи М. Грушевського до К. Студинського (1894-1932 рр.). - Львів; Нью-Йорк, 1998. - С. 117; Коцюбинський М. Твори: В 7 т. - К., 1974. - Т. 5 (Листи). - М. 59, 81; Лисенко М. Листи / Упоряд. приміт. та комент. О. Лисенка. - К., 1964. - С. 197.
13 Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1932. - Ч. 1. - С. 65-66.
14 Энциклопедический словарь / Изд-во Ф. Брокгауз и И. Эфрон. - СПб., 1894. - Т. 12. - С. 596; Малый энциклопедический словарь. - СПб., 1900. - Т. 2. - С. 695; Новый энциклопедический словарь / Изд-во под общ. ред. почет. Акад. К. К. Арсеньева. - СПб., 1906. - Т. 18. - С. 735; Большая энциклопедия / Под ред. С. Н. Южакова. - СПб., 1903. - Т. 9. - С. 666.
15 Дорошенко В. Українство в Росії: Новітні часи: З портретами. - Відень, 1916. - 114 с.
16 Дорошенко Д. Огляд української історіографії. - Прага, 1923. - 220 с.
17 Возняк М. Матеріали до історії українського письменства ХІХ ст.: З листування Бориса Грінченка й Трохима Зіньківського з О. Кониським // Життя й мистецтво. - 1920. - Ч. 1. - С. 28-33.
18 Українська радянська енциклопедія. - К., 1961. - Т. 5. - С. 282; Українська радянська енциклопедія. - 2-е вид. - К., 1979. - Т. 4. - С. 274; Український енциклопедичний словник. - 2-е вид. - К., 1986. - Т. 1. - С. 670; Енциклопедія українознавства: Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - К., 1996. - С. 831-832. - Перевидання в Україні, репринтне відтворення 1955-1984 рр.
19 Українські письменники: Біо-бібліографічний словник / Уклад. М. Пивоваров та ін. - К., 1963. - Т. 1-5.
20 Єніна В. Пам'яті письменника-земляка // Приморський степ. - 1964. - 24 квітня; Кривоший М. Знахідка в Бердянську // Запорізька правда. - 1964. - 11 липня; Тараненко М. Письменник Т. Зіньківський // Запорізька правда. - 1966. - 10 серпня; Скрипка В. Письменник, фольклорист, публіцист // Літературна Україна. - 1971. - 13 серпня.
21 Скрипка В. "Змагався він з життям самим" // Україна: Наука і культура. - К., 1990. - С. 267-270; Він жив на бистрині життя: До 130-річчя з дня народження Т. Зіньківського // Південна зоря. - 1991. - 7/8 червня; Завжди лицем до України // Неопалима купина. - 1995. - № 5/6. - С. 43-51.
22 Кіраль С. "Апостол молодої України": Трохим Зіньківський у контексті доби. - К., 2002; Трохим Зіньківський - публіцист: Навч. посібник. - К., 1997; Неопублікована автобіографія Т. Зіньківського // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. - К., 1999. - Вип. 1. - С. 138-155; (всього близько 30 праць).
23 Костецька Л. Творчість Т. Зіньківського в контексті літературного процесу 80-х - поч. 90-х рр. ХІХ ст.: АРД. - Запоріжжя, 1998 та ін. праці (5 статей).
24 Пастух Б. Трохим Зіньківський - син України: "Кришталь кривавої сльози": Літ.-публіц. есей. - Луганськ, 2001.
25 Засенко О. Є. Зіньківський Т. А. // Українська літературна енциклопедія. - К., 1990. - Т. 2. - С. 270.
26 Болтівець С. Апостол українського просвітництва: Педагогічні погляди Т. Зіньківського // Жива вода. - 1992. - Вересень. - С. 2.
27 Ємець О. "Вони були дітьми своєї епохи" // Кур'єр Кривбасу. - 1996. - № 45/46. - С. 53-57 та ін. праці (6 статей).
28 Неживий О. Борис Грінченко і Трохим Зіньківський // Борис Грінченко: Тези доп. респ. наук.-практ. конф., присв. 125-річчю від дня народження видатного українського письменника, вченого, громадського діяча. - Ворошиловград, 1988. - С. 63-64.
29 Погрібний А. Трохим Зіньківський // Українська література у портретах і довідках: давня література - література ХІХ ст.: Довідник. - К., 2000. - С. 116-117.
30 Соколов П. "Стражденник-син стражденника-народу" // Слово і час. - 1993. - № 6. - С. 46-50.
31 Костецька Л. Творчість Т. Зіньківського… - С. 164.
32 Кіраль С. "Апостол молодої України"… - С. 215.
33 Спогади В. Кравченка про Т. Зіньківського / Вступна стаття, публікація, коментарі С. Кіраля // Київська старовина. - 1997. - № 3/4. - С. 162.
34 Спогади В. Кравченка про Т. Зіньківського // Там само. - С. 162.
35 Дей О. І. Українська народна балада. - К., 1986. - Тут і далі подаємо в дужках нумерацію сюжетного циклу і типу балад за вказаною працею.
36 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - Т. 43. - К., 1986. - С. 276-277.
37 Кіраль С. "Апостол молодої України"… - С. 225.
38 Кіраль С. Там само. - С. 15.
39 Этнографическое обозрение. - 1889. - № 111. - С. 189-190.
40 Кіраль С. Там само. - С. 228.
41 Кіраль С. Там само. - С. 215-216.
42 Див.: Скрипка В. Завжди лицем до України // Неопалима купина. - 1995. - № 5-6. - С. 50.