ГЕНЕТИЧНИЙ КОД УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ

Леонід Черкаський

Ми вже звикли до того, що, знайомлячи зі своїм творчим доробком, поважний науковець, літератор, композитор чи інший діяч починає зі скромного "подаю на суд громадськості". Очевидно, це ж мала на увазі Софія Йосипівна Грица, коли у видавництві "Астон" вийшла з друку її чергова монографія "Трансмісія фольклорної традиції". А щодо етномузикознавців, культурологів, викладачів ВНЗ, кому адресована ця праця, то вони сприйняли це як належне, як те що стало звичною справою і, можна сказати, системою. Адже доктор мистецтвознавства, професор ІМФЕ ім. М. Т. Рильського - відомий вчений не лише в українській, а й у світовій фольклористиці, що вже встигла видати близько трьохсот друкованих праць: монографій, фольклорних збірників, статей, доповідей... Крім головного наукового споживача, яким є вітчизняна фольклористика, значну кількість праць С. Грици видано також у Берліні, Будапешті, Варшаві, Бидгощі, Софії, Братиславі, Пряшеві, Нью-Йорку, Філадельфії. Сформульованою С. Грицою термінологією і великою низкою обґрунтованих положень фольклористичної науки користуються як вітчизняні, так і зарубіжні етномузикологи.

Якщо кинути бодай побіжний погляд на творче надбання С. Грици, то воно позначене глибиною, системністю і цілісністю. Не ставлячи непосильної мети аналізу всього творчого доробку С. Грици, підкреслимо його особливу значущість і актуальність.

Як музикознавець і етнолог-фольклорист, С. Грица досліджувала побутування музичного фольклору в різних регіонах України, здійснила ґрунтовний аналіз національного епосу, простежуючи функціонування народної музики в певних соціально-історичних умовах.

Надаючи особливого значення варіативності фольклору, зокрема - народної пісні, вона не лише виявляє "рушійну силу" народної традиції, а й через різні "пісенні парадигми", "мелодійні парадигми" (терміни С. Грици) показує специфіку буття музичного фольклору. Так, член-кореспондент НАН України Мирослав Попович у вступній статті до книги С. Грици "Фольклор у просторі і часі" (Тернопіль, "Астон", 2000) підкреслив особливу новизну підходу авторки до взаємозв'язку слова і музики в народній пісні. І коли нещодавно (в радянському музикознавстві) мелодія вважалася детермінованою змістом словесного тексту, то С. Грица, вказуючи на невіддільність словесно-музичного фольклору, розглядає кожну зі складових систем пісні як самостійну творчість, що вже на ранньому етапі розвитку людства була важливою складовою етногенезу і мала "здатність об'єднувати, уподібнювати цілі культурні хронологічно й виробничо близькі регіони".

Доцільно підкреслити, що, вивчаючи механізм буття музичного фольклору, С. Грица оперує не лише ерудицією музикознавця і етномузиколога, а й знанням філософії, історії, археології, філології. Все це разом дозволило їй сформулювати важливі положення філософії фольклору.

Вбачаючи у фольклорі "основу цивілізації" - щонайпершого відтворення життя в його природних і суспільних формах, С. Грица відзначає наявність своєрідного кодування у фольклорі етнічної інформації, що досить влучно уподібнюється нею передачі ДНК в генетиці. У виявленні цього коду в фольклорі вона бачить запоруку відтворення етносу, його історичної пам'яті, самозбереження як культурної "цілісності". Тим самим розкривається можливість фольклору глибше пізнати сутність українського етносу, виявити його глибинні зв'язки з субетносами у всій сукупності стосунків на різних просторово-часових етапах розвитку.

Варто зазначити, що С. Грица чи не перша у вітчизняній фольклористиці вжила термін "ендогенна природа фольклору" і усією своєю діяльністю здійснила значний крок до пізнання цієї природи.

Монографія "Трансмісія фольклорної традиції" містить окремі з написаних автором статей упродовж останніх п'ятнадцяти років. Але це не розрізнені праці: всі вони підпорядковані єдиній меті і в цілому спрямовують до розшифрування генетичного коду українського фольклору. Вже сама назва передбачає дослідження глибинного механізму передачі фольклорної традиції (від латинського transmissio - передача, перехід). Окресливши етнорегіональну диференціацію української культури, подаючи історико-етнографічні, ландшафтні характеристики регіонів, С. Грица характеризує їх типологічні ознаки в усній словесно-музичній творчості.

На тлі етнографічних відмінностей української культури, що спостерігаються в одязі, будівництві, декорі, мові, співах, музичних інструментах, звичаях і обрядах, С. Грица на прикладах народного мистецтва від календарно-обрядової творчості дохристиянського періоду до національної епіки (билини, думи, історичні, козацькі пісні) доводить доцентрове тяжіння всіх субетносів до консолідації навколо єдиного етнічного ядра, створення Української держави.

Як на важливий механізм фольклорної трансмісії вказується на органічний зв'язок двох вимірів, що визначають основні параметри фольклору, який "і в своїй генетичній основі рухається за космічним календарем": сонячно-біологічний і культурно-історичний. Якщо з першим пов'язана календарна та родинно-обрядова творчість, основана на природній рефлексії, то з другим - різножанрова епіка, що віддзеркалює світогляд людини, її осмислене ставлення до навколишнього світу, суспільних подій, історичних постатей, людських вчинків.

Розкриваючи природу буття фольклору як важливого фактору етнічної консолідації, С. Грица вводить у фольклористику термін "модус мислення", що трактується нею як система понять, прийнятих даним середовищем, залежно від його природних умов, способу господарювання, вірувань, моральних і етичних норм. Саме модус мислення і визначає характерні ознаки фольклору різних регіонів, він же дає можливість пізнати генетичне походження нових варіацій народної творчості а також фольклору етнічної діаспори.

Проекція модусу мислення на об'єктивний світ українця у його стосунку до фольклору віддзеркалює такі суттєві фактори впливу на нього, як екосфера, відсторонення українського етносу від світової урбаністичної культури в минулому, специфічні стосунки з духовенством в умовах поліконфесійності і бездержавності, складні соціально-політичні процеси, особливо - пов'язані з територіальним перерозподілом України.

У праці характеризуються два найважливіші вектори стратифікації модусів мислення в Україні: південно-східний і західний, що своєрідно вплинули на фольклор різних регіонів. Це, зокрема, підтверджується прикладами українського епічного фольклору. Так, у статті "Думи в міжетнічному діалозі" відзначається не лише зв'язок дум з билинною традицією Київської Русі, з поезією "Слова о полку Ігоревім", на що вже вказували вітчизняні фольклористи, а й простежується вплив персо-іранської культури. С. Грица вказує на ряд факторів, що засвідчують цей вплив: наявність у текстах дум південно-східних топонімів, гідронімів, тюркських лексичних вкраплень, спільність корпоративних засад з усним народним професіоналізмом Сходу, принципи побудови народного мелосу дум, походження давнього музичного інструментарію, особливо його назв.

Як дослідник українського народного музичного інструментарію, вважаю доцільним окремо зупинитися на останньому положенні. Незважаючи на те, що головні інструменти думової традиції кобза і бандура сформувалися як винятково українські і не мають собі аналогів у світовій музичній культурі, їх східне коріння, принаймні в назвах, не викликає сумнівів. Це стосується і кобзи, назва якої походить від тюркського кобуз, кобоз (порожнистий, пустотілий) і бандури (від шумерського пан тур - малий лук). Слід лише мати на увазі, що шлях від пан тура до бандури лежить через Закавказзя, яке успадкувало культуру шумерів, і де й тепер наявні пандурі (у грузинів, абхазів, аджарців), фандур (у осетинів), і від яких через різні контакти: війни, поселення черкесів, осетинів, абхазів в українських землях, що мали місце в ХІV ст., ці інструменти і їх назви потрапили в Україну.

Слушно підкреслено, що козацьке мистецтво в добу свого найвищого розвитку інтегрувало як південно-східний, так і західний здобутки світової культури.

Аналізуючи жанр дум у складній системі міжетнічного діалогу, С. Грица підкреслює його особливе місце у світовій культурі. Так, йдеться про вплив українського етносу на творчість багатьох польських письменників і поетів ХVІ- ХVІІ ст. "Відлуння козацьких дум" відчутне і в польській, і в російській літературі першої половини ХІХ ст. Козацький епос зацікавив видатних французів Г.-Л. де Боплана, А. Рамбо, П. Меріме, дослідників різних країн.

У своїх численних працях С. Грица розкриває найхарактерніші ознаки українського фольклору. Серед них: опоетизоване світосприйняття ("космотеїзм"), схильність до епічного відтворення власної історії, утвердження в мистецтві принципів християнської моралі, природний професіоналізм (особливо відчутний у творчості кобзарів, бандуристів, лірників), яскраво виражена емоційність, родово-жанрове розмаїття.

Так багатопланово автор окреслює шляхи пізнання ендогенного коду українського фольклору. Зупинимося коротко ще на одному з них. Річ у тім, що своєю теоретичною і практичною діяльністю С. Грица надала значного імпульсу соціологічному напрямку в українській етномузикології, що є і важливим засобом багаторівневого аналізу народної творчості, і водночас засвідчує стан нинішньої фольклористичної науки. За розробленою авторкою анкетою опитування вона зібрала матеріал у шестисот респондентів. Ці анкети, що зберігаються в ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, без сумніву, стануть предметом наукового аналізу і узагальнень не лише С. Грици, а й наступних поколінь фольклористів.

Можна без перебільшення сказати: якщо класики української фольклористики фіксували лише первинний фольклор, досліджуючи його найважливіші ознаки, то С. Грица контурно накреслила стратегію дій української фольклористики, якій доведеться мати справу з носіями різних шарів українського фольклору в майбутньому.

Тож беручи до рук "представлену на суд громадськості" чергову монографію С. Грици, спробуємо заперечити: не "на суд громадськості", а на нагальну потребу вітчизняної фольклористики і в ім'я розвитку плідних конструктивних ідей, які містить ця праця.


Київ