УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ НА СЛОВА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Павло Моценко

Доба Тараса Шевченка була продовженням недавньої і ще не забутої гетьманщини. В гетьманщині ще живі були спогади про свободу, ще тримались традиції в народі, в провідних козацьких родинах і в Церкві. Виявом їх прагнень стала "харківська школа" в українському письменстві. Ґрунт до її постання управили визначні роди козацького проводу. Немало до того спричинилась білгородська, а потім Харківська колегія, де вчив філософ Г. С. Сковорода. Пізніше під проводом Василя Назаровича Каразина ті роди засновують 1805 року Харківський університет, що, маючи свою друкарню, став осередком культурного життя гетьманщини та впливав і на інші частини України. В Харкові за участю Г. Квітки-Основ'яненка почав тоді виходити журнал "Український Вісник" (1816- 1817), гумористичний журнал "Харковскій Демократ"… І. І. Срезневський (1812-1880) видавав "Український Альманах". У 1833 р. він видав "Украинский зборник". В ньому були друковані твори І. Котляревського "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". Взагалі в харківських виданнях друкувались твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Є. Гребінки, М. Петренка та ін. В Харкові вчився М. Костомаров та інші визначні діячі тієї доби.

В самому Петербурзі, де жив і вчився Т. Шевченко, існувала велика українська громада. Українці, дарма, що багато з них звали себе "малоросами", були учителями високих шкіл, ученими-дослідниками, видавцями, музbками, славними співаками, як Семен Гулак-Артемовський, працівниками державних департаментів і т. д. Придворна царська капела ще глибоко відчувала так зване "малороссійскоє засіліє", бо тільки 1825 року помер великий Бортнянський. Від 1803 до 1856 р. жив у Петербурзі, будучи диригентом Митрополичого Хору і вчителем у придворній царській капелі, учень Веделя о. Петро Турчанинів.

В самій Академії художеств, де вчився Т. Шевченко, було чимало українців. З ними він жив і приятелював, а це були харків'яни В. Ковалів, Михайло Карпо та інші.

Це була доба отверезіння й шукань шляхів до національного відродження. Для того треба було яскравіших означень сутності шукань, і бракувало того, хто міг би зрушити їх з буколічного сну й кинути до праці.

Такою людиною й став для всієї України Тарас Шевченко. Яким же те пробудження завдяки творам Шевченка було реальним і навіть "страшним" відчув М. Костомаров: "Тарас Григорович", записав він, "прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив страх…". Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, й цікаво було зазирнути туди!!! …Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне заораною й засіяною, щоб заховати від нащадків навіть згадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійшла в цю порожнечу зі своїм невгасимим світочем і відкрила за собою шлях і соняшному промінню, і допитливості людській… і не згасить її (поезію Шевченка) ніякий історичний чи моральний вуглець; бо світоч цей горить нетлінним огнем - огнем "Прометея"… (Спогади про двох малярів, "Основа", червень, 1861 рік).

Життя і творчість Шевченка, його духовні прагнення й переживання, його радощі, болі, надії і глибока віра - це наші сподівання і наша віра.

Тарас Шевченко - великий в усьому. Він повний наш образ, бо ми в ньому, а він у нас. Він - синтез. І ми відчуваємо всім своїм єством духовну й фізичну з ним спорідненість.

Перед нами, що живемо в Канаді, і хочемо бути щирими й свідомими його послідовниками, виступає необхідність зрозуміння, що "ми всі і наші батьки нагадуємо собою людей, які повиходили з потягу, що застряг у степу без станції, і йдемо у безвість. Ідемо перед себе і, здається, тратимо душу", говорив Юрій Липа. Це "здається" - наш страх за себе і за своїх нащадків, що стоять на роздоріжжі з питанням куди іти?! А у нас є одна дорога. Ні вправо і ні вліво, а прямо з родинною українською звичаєвістю в українську будучність.

Шевченко жив між чужим та ще й ворожим світом, що відбирав право зватися собою, що тис, нівечив, вивертав навзнаки душу. І Шевченко не зійшов зі своєї дороги, а рятувався сам від збочення тільки повним зверненням до українського побуту, звичаїв і традицій. Він жив і других навчав вогненним словом та власним прикладом життя. Ніщо не дасть стільки, як рідні звичаї, навернення до порядку українського Роду… Це органічний порядок, що в кожного народу інший, для кожного народу єдиноспасенний, як книги неписаного закону… Шевченко в автобіографії записав: "Історія мого життя складає частину моєї батьківщини".

Правдиве й велике мистецтво виростає органічно з певного середовища й нерозривно пов'язане з ґрунтом, де воно росло й росте. Шевченко виріс із українського ґрунту, був сином свого народу і полюбив понад своє життя його звичаї і традиції. Вся його творчість - то кличний голос його народу; всі радощі, жалі й болі - це переживання українського народу. Його кличами стали: вогниста любов до народу, ненависть і погорда до всякого насильства; почуття власної правди й гордість своїм походженням.

Що ж було головною основою творчості Шевченка? - Покликання. Говорив Шевченко: "Хто його знає відкіль несеться, несеться пісня, складаються вірші, дивися, уже й забув, про що думав, а мерщій напишеш те, що навіялося". (О. С. Чужбинський. - Русскоє слово, 1861, кн. 5).

Відкіля, з якої криниці, черпав він натхнення й глибоке розуміння прагнень свого народу, що потім так глибоко, вичерпно й вогнисто зобразив у своїх творах? Черпав із своїх власних переживань, порівняльних студій, - взагалі із студій "Історії Русов" та інших джерел, а зокрема з української народної пісні, що є історією народу, його традицій і звичаїв. І тому деякі з його віршів, як говорить М. Рильський ("Література і народна творчість", Київ, 1958 р.), навіть знавців приводили до хибного висновку, і вони питали у поета, чи не є ті твори його звичайним записом якоїсь невідомої ще для них пісні. Таку думку викликала хоч така чудесна пісенька:

Утоптала стежечку
Через яр,
Через гору, серденько,
На базар.
Продавала бублики
Козакам.
Вторгувала серденько
П'ятака.
Я два шаги, два шаги
Пропила.
За копійку дудника
Найняла.
Заграй мені, дуднику,
На дуду,
Нехай своє лишенько
Забуду.
Отака я дівчина,
Така я!
Сватай мене, серденько,
Вийду я.

Все в цьому маленькому шедеврі дише народною поезією, народною поетикою, народною піснею аж до того "пісенного наголосу "забуду"… Народна пісня поклала відповідну печать на всю творчість поета".

Майже в кожному спогаді про Шевченка знаходимо, що він був незрівнянним виконавцем народної пісні; що Шевченко був з тих поетів, які складаючи вірші, внутрішньо співають… (М. Рильський); що "Інколи можна подумати, що він слухає співи сфер, так заносила його звична й світла дума в простори, йому одному відомі й приступні. Він палко любив природу й співи. Співи він міг слухати годинами, в якомусь вдячно-молитовному настрої. Слухаючи сумні мотиви України, він плакав). (Е. Литвинова. Спогади про Шевченка, с. 320).

Пісня спонукувала до творчості. П. Куліш оповідає: "А розколихавши духа, перейшов од розмови до народних пісень, як се бувало у нього щоразу, скоро його серце заб'ється гаряче з радощів, з великого гніву або великої туги" (Хуторна поезія, 1882, Львів).

…"Піснею починається життя поета; пісня звучить для нього і в найгірші, і в найсвітліші моменти його життя, як та глибока правда, за яку боровся поет, яка так художньо-яскраво пронизала всю його творчість…".

Ніщо не могло вбити великої любові до пісні в поета, до музики, бо в цьому мистецтві проголошував свою правду сам народ.

Ось як він оповідає про своє відчуття пісні ще хлопчиком:

Давно те діялось, ще в школі,
Таки в учителя дяка
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге - та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
і візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду,
Або "Три царіє со дари".
Та сам собі у бур'яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу…

Це так хлопчик Тарас виспівував та плакав, а ось і через кілька десятків років, на засланні, в Кос-Аралі 1848 року, вже мужній і непоконаний сильними світа, записав:

…Погуляю понад морем
Та розважу своє горе.
Та Україну згадаю,
Та пісеньку заспіваю.
Люди скажуть, люди зрадять,
А вона мене порадить,
І порадить, і розважить,
І правдоньку мені скаже.

Пісня народу вчила Шевченка про прадавню, освячену віками мораль народу, про його розуміння свободи, релігії, що тоді ще в народних рисах плекала Церква й благословляла на патріотичні дії.

В дитячих роках, коли Шевченко був "козачком" у пана Енгельгардта, він згадує: "По вродженій в мені упертості, я порушив панський наказ, наспівуючи ледви чутно сумні гайдамацькі пісні". Це вказівка поета, що саме займало його ще дитячу уяву. Це - пісня про Коліївщину, про яку він слухав цікаві оповідання свідка тих подій, столітнього діда. Про це читаємо в поемі "Гайдамаки":

- Бувало в неділю, закривши мінею…

Пізніше Тарас із сестрами та іншими селянами мандрує до Мотронівського манастиря, де "освятили свої ножі гайдамаки". Шевченко знав, що ошуканий народ ішов у повстання відвойовувати волю і та подія оспівана в піснях.

Головна з тих пісень є пісня про козака Швачку: "Ой поїжджає по Україні та козаченько Швачка"… У Лисенка вона записана як "Гей, хвалився та козак Швачка". (На мішаний хор опрацював її О. Кошиць). Ця пісня розлога своєю мелодією, енергійна й піднесена, особливо в першій половині.

Знав Шевченко подібних пісень більше, та дійшли до нас тільки їх тексти, а мелодії - нам невідомі. Наприклад, Шевченко знав пісню про гайдамацького ватажка Бондаренка. Знав він також інші пісні того ж типу, як наприклад, сумну пісню про Гнатка Голого - "Ой, ще не світ, ой, ще не світ, ой, ще не світає", що записана на батьківщині Шевченка.

Гнатко Голий був народним ватажком і боровся проти поляків в обороні народу, а проти нього виступав ренегат Сава Чалий. 1741 року в с. Степашки на Брацлавщині, де була Савина господа, знищив Саву Гнатко Голий. Про ту подію склав народ пісню та ще й прозвав її думою.

Оповитий чарівними звуками народної пісні ще з дитячих років, перейнятий глибинним змістом, Шевченко живе ними в усі дні його бурхливого, сумного, страдницького й войовничого життя.

Шевченко знав багато й інших історичних пісень та дум, і вони були для нього першою книжкою, з якої поет довідувався про історію свого народу та стали основою його творів. Багато він знав пісень кріпацьких, бурлацьких, наймитських, рекрутських, про долю жінок і дівчат.

Він знав різні думи як "Про Ганжу Андибера", про "Козака Голоту", думи про "Івана Коновченка", "Олексія Поповича", "Самійла Кішку" та інші.

В одній своїй повісті він із захопленням описує бурю на морі і йому вчувається мелодія народної "Думи про Олексія Поповича":

На морю синьому, на камені білому
Ясний сокіл квилить-проквиляє,
На синєє море пильно поглядає,
З моря добичі вижидає, виглядає.

Думи, чуті ним від лірників і кобзарів, відкривали перед ним образи минулого, окремі події і все це відбивається потім в його творах, як, наприклад, в описі долі молодого, осліпленого турками, Степана. В ній не тяжко відчути вплив народної думи "Буря на Чорному морі" та "Невольницького плачу". Хто ж не знає цієї відбитки з народного:

У неділю вранці-рано
Синє море грало;
Товариство кошового
На раді прохало:
- Благослови, отамане,
Чайки поспускати
Та за Тендер погуляти,
Турка пошукати.

З циклу історичних пісень він знав пісні: "Про Палія й Мазепу", "Про кубанський вихід", "Про Головатого", "Про руйнування Січі", "Про Сагайдачного", "Про Чайку", "Про Кармелюка", "Про Морозенка", "Ой, на горі та женці жнуть".

Любив співати Шевченко і пісень чумацьких. Це особливий рід пісень змістом і мелодикою. Це пісні широкого дихання з мінливим мелодичним змістом (чергування моль-дур і навпаки), а в них прегарні образи життя наших купців-чумаків на тлі розкішної української природи. Цих пісень багато, як "Гей, гей, гей! Та хто лиха не знає, хай мене спитає", "Ой сидить пугач", "Ой ішов чумак з Дону", "У Києві на ринку" і інші.

Закинутий на заслання, Шевченко журно виспівує пісню "Та нема гірш в світі нікому, як сіромі молодому". Цю пісню він любив дуже і чудово її своїм прегарним драматичним тенором співав. Захоплювався він і піснями бурлацькими, як вже згадана, та ось другою - "Та забіліли сніги". Ця пісня надзвичайної краси й розтягу. Лазаревський згадує: "Ми всі співали… Були хвилини, коли сльози котилися з очей, а гість наш (Шевченко) просто ридав".

Любив Шевченко пісні рекрутські, що оспівують недолю молодої людини, яку забирали тоді на довгі роки (25 років) на вояцьку службу у ворожий край і для ворожих потреб чужого народу. Цих пісень багато й вони особливо глибокі змістом. Одною з них, де яскраво описується доля козаків, а в цьому випадкові тих, які на своїх кістках побудували Петроград, є пісня "Стоїть явір". Тема цієї пісні стала основою не одного проникливого музичного твору. Перший її оспівав великий композитор-нещасливець М. Березовський в класичному духовному концерті "Не отвержи мене".

Шевченко найбільше знав пісень побутових, родинних, пісень про кохання, про жіночу долю. "Ой, зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя" (улюблена пісня Шевченка), "Тече річка невеличка", "Ой, гиля, гиля сірі гуси, гиля на Дунай", "Пливе щука з Кременчука", "Шумить гуде дібровонька", "Ой, не шуми, луже, зелений байраче".

Шевченко - виконавець народної пісні

Шевченко мав прегарний драматичний тенор. П. Куліш писав: "Такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях". Шевченко так співав, що всі були зворушені тим співом. Він глибоко знав душу народу, його радощі й болі, знав його пісню й умів ту пісню проникливо відчути і майстерно заспівати.


Наука для нас

Ми в Канаді невтомно повинні дбати, щоб по наших організаціях існували гарні хори і щоб ті хори співали більше народних пісень. Ці пісні приєднають душі молоді до свого роду, навчать любити своїх батьків, свою історію. Але пісню повинні вчити такі люди, які її самі знають, люблять і шанують. Не такі, що народною піснею звуть кожну щоденну з українським текстом. Найперше треба вивчати свої, народні. Так як по школах наших дітей змалечку привчають до пісень англійських і тим повільно їх привласнюють. Над цим варто подумати всім і повчитися у нашого пророка Шевченка, читаючи завжди його безсмертний "Кобзар", - що також означає - співак. В ньому наша мудрість, краса й слава.


Шевченко і музична культура

Шевченко дуже любив музику взагалі. Читаючи спогади про нього багатьох своїх і чужих, або його щоденник і повісті ("Музикант"), бачимо з якою вирозумілістю й любов'ю він ставився до музики інструментальної (особливо любив чельо). Він прегарно розумівся на творах Моцарта, Бетховена, захоплювався творами Гайдна, Вебера, Мендельсона, Шопена, Обера, Доніцетті, Белліні, Глінки, Даргомижського, Верстовського, Вільбоа та ін., приятелював з автором "Запорожця за Дунаєм" С. Гулаком-Артемовським.


Музика до творів Шевченка

Шевченко належить до числа правдиво музичних поетів. Більшість своїх віршів він творив як пісні.

У своїх творах Т. Шевченко дав відбитку, як ніхто інший, до болю гострих виявів переживань свого народу, передав найтонші нюанси його життя, показав найменші його духові порухи і тремтіння душі.

Багатогранність вірша Шевченка, його своєрідний ритм, мінливість настроїв і широчінь думки, приманливі для музиків. Його твори так манили і манять до себе мистців, як спраглого в гарячий день холодна водиця. Тож і не диво, що з "Кобзаря", як повідомив М. Грінченко, оспівано в різних музичних формах 250 творів. На творчість Шевченка відгукнулося понад 120 композиторів, кількість творів на слова Шевченка сягає понад півтисячі.

Може не можна знайти й одного правдивого українського композитора, що не звертався б до "Кобзаря". Хіба є такі, що їх обставини життя не були сприятливими для них і вони не мали нагоди й можливості глибоко відчути й пізнати Шевченка.

На тексти великого кобзаря композитори почали писати свої твори ще при його житті. 1858 року написав Паливода-Карпенко оперу "Катерина". Приятель Шевченка Петро Дм. Селецький також почав писати оперу, але не закінчив. Ще при житті Т. Шевченка визначний діяч, музичний дослідник і композитор Петро П. Сокальський під впливом творів поета та його друзів, з якими і він бував, перейшов на українську творчість. Писали під впливом Шевченка українські твори (для фортепіано) й інші, між усіма й А. І. Лизогуб.

1861 року в Одесі з'явився твір для фортепіано Василя Пащенка - "Полонез на смерть малоросійського поета Т. Шевченка".

Як вже згадувалося, на творчість Шевченка відгукнулося поза 120 композиторів. Найбільше прочуття і зрозуміння до музи Шевченка мав батько модерної української музики Микола Лисенко. Композитор і критик Б. Яновський писав, що "Музика до Кобзаря" М. Лисенка "є кращим зразком повного неподільного злиття народного мистця-поета з народним мистцем-композитором. Кожний з них доповнює один одного і сплітаються так тісно, що інколи тяжко уявити собі їх окремо". "У "Музиці до Кобзаря" підіймається Лисенко до такої самої висоти натхненної творчості, що й Шевченко у своїх віршах", писав Ф. Колесса.

Історик української музики М. Грінченко твердить, що Лисенко має "право називатися найкращим виразником Шевченка в музиці".

В "Музиці до Кобзаря Шевченка" М. Лисенко оспівав 87 поетичних зразків. У "Повній збірці творів М. Лисенка", що упорядкував Д. Ревуцький, їх 92.

Найкращими з творів музична критика уважає: "За думою дума", "Гетьмани", "Минають дні", "Гомоніла Україна", "Мені однаково", "Чого мені тяжко", "Якби мені, мамо, намисто", "Садок вишневий…", "Ой, одна я, одна", "Нащо мені чорні брови", "Якби мені черевички", "Ой, чого ти почорніло", "Закувала зозуленька", "Понад полем іде", "Огні горять" ін.

Дуети й ансамблі як "Зацвіла в долині", "За сонцем хмаронька пливе"…

Хори: "Іван Підкова", "Іван Гус", уривки до "Гамалії" й до "Гайдамаків", "Свято в Чигирині", "Веснянки", "Колядки й щедрівки".

Кантати: "Б'ють пороги", "Радуйся, ниво неполитая" та ін.

Полисенківська творчість на твори Шевченка дуже поважна числом і музичною вартістю. Подаю тільки найбільш показне та загально знане: К. Стеценко - відомі хори "Молітесь, браття" з "Гайдамаків" та ін., Я. Степовий - музика до п'єси "Невольник", "Кобзар" для дітей до поезій Шевченка та солоспіви; великі твори С. Людкевича - кантата-симфонія "Кавказ", симфонічна поема для хору з оркестром "Заповіт" та хори як "Ой, вигострю товариша", "Косар", "Сонце заходить" тощо. В. Барвінський - "Заповіт", З. Лисько - "Катерина" для трьох баритонів, Г. Топольницький - хори "Перебендя", "Хустина", Д. Роздольський, М. Гайворонський, В. Ярославенко, Б. Вахнянин, І. Левич, В. Безкоровайний, Й. Кишакевич та ін. Всі вони писали до текстів Т. Шевченка.

По 20-х роках в Україні композитори звернули особливу увагу на творчість Шевченка і дали показне число творів у різних музичних формах від дрібнотворів як "Кобзар" для дітей Я. Степового і до опер.

Тут треба згадати таких майстрів музики як Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, Ф. Надененко, В. Костенко, М. Радзієвський, В. Ступницький, М. Вериківський, В. Жданів, Г. Жуковський, Ю. Мейтус, А. Штогаренко, В. Косенко та ін.

"Заповіт" Шевченка оспівали композитори для хорів без супроводу і аж до супроводу симфонічного оркестру: О. Кошиць, К. Стеценко, М. Вербицький, В. Барвінський, Б. Лятошинський, С. Людкевич і Р. Глієр.

В ЗДА писав П. Печеніга-Углицький. Тепер - М. Фоменко, В. Грудін, М. Шуть та ін.

Відомі також опери на тексти Шевченка - "Катерина" М. Аркаса, "Пан Сотник" Миколи Козаченка, "Сотник" і "Наймичка" М. Вериківського, балет "Лілея" К. Данькевича, незакінчені опери як П. Сокальського та інші.

З росіян писали на вірші Шевченка М. Мусоргський (Гопак і ін.), А. Сєров, П. Чайковський, С. Рахманінов, С. Прокоф'єв, Д. Кабалевський, Р. Глієр та інші.


Шевченко й народ

"Кобзар" став великим народним пісенником. Ще за життя поета в народі починають співати пісні на його твори, поета не тільки читають, а й співають, говорить М. Грінченко. Творчість народу на теми Шевченка вражаюча! Українські фольклористи зібрали вже до двох сотень народних мелодій на тексти Шевченка. Тут варто пригадати, що й Шевченко написав мелодію до вірша свого приятеля В. Забіли: "Пливе човен без весельця".

Нам відомі такі пісні на тексти Шевченка, які з приємністю й тепер слухаємо: "Думи мої", "Тяжко, важко в світі жити сироті без роду", "Зоре ж моя", "Ой три шляхи", "Ой люлі, люлі", "Ой одна…", "Плавай, плавай, лебедонько".

Врешті й сам народ творить пісні про Шевченка на свої тексти. Бандурист з Полтавщини Ф. Д. Кушнерик створив думу: "На високій дуже кручі, над самісіньким Дніпром, спить Шевченко у могилі непробудним вічним сном". Є й інші записи і всі вони цікаві своїм змістом, як наприклад: "Чом не шумиш, луже, зелений байраче?", "Ой чом не тікаєш, Шевченку Тарасе?".

Шевченко власним прикладом показував, як треба ставитись до найбільших святинь народу, до його пісні. Це не "пісоньки", як дехто зневажливо називає наші пісні - це історія, душа народу. Шануючи пісню, ми виконуємо один із заповітів пророка-мислителя: а тоді

На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить -
Незрячі прозрять, а криві
Мов сарана з гаю помандрують,
Німим отверзуться уста;
Прорветься слово, як вода
І дебр-пустиня неполита
Сцілющою водою вмита
Прокинеться.


Література:

Грінченко М. Історія української музики. - Вид-во "Спілка", 1922.
Грінченко М. Вибране / Упоряд. і редакція М. Гордійчука, ДВ. Образотворчого мистецтва і музичної літератури. - К., 1959.
Українська Музика, місячник, лист. - грудень 1937 р., ч. 9-10. Львів. Статті д-ра Ст. Людкевича, д-ра Ф. Колесси, д-ра Зд. Неєдлі і др., що подані "У 25-ліття смерті Миколи Лисенка".
Полфьоров Я. "Музика". - К., 1927, ч. 5-6, с. 21-22.
Ревуцький Д. "Музика М. Лисенка до "Кобзаря" Т. Шевченка. Ця праця як додаток до його редакції "М. Лисенко, Повна збірка творів, том ІІ, Музика до "Кобзаря" Т. Шевченка, вип. І, "Мистецтво", Харків-Київ, 1933.
Довженко В. Нариси з історії української радянської музики. - ч. 1. АН УРСР, Київ, 1957.
Архимович Л. Українська класична опера. - ДВ, Київ, 1957.
Збірник статей. Из истории русско-украинских музыкальных связей. - Гос. Муз. Изд-во, Москва, 1956.
Загайкевич М. С. П. Людкевич, ДВ, Київ, 1957.
Кауфман Л. М. М. Аркас, ДВ, Київ, 1958.
Шеффер Т. Л. М. Ревуцький, ДВ, Київ, 1958.
Каришева Т. П. П. Сокальський, ДВ, Київ, 1959.
Спогади про Шевченка, ДВ, Худ. Література, Київ, 1958.
Іофанов Д. Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка, ДВ, Худ. Літ., Київ, 1957.
Правдюк О. А. Народні пісні на слова Т. Г. Шевченка… (Журнал "Народна творчість та етнографія", ч. 1, 1960, с. 115).