ХУДОЖНЯ ТРАНСФОРМАЦІЯ ФОЛЬКЛОРНИХ ОБРАЗІВ У ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО

Володимир Коломієць

Героїчна боротьба українського народу проти колонізаторів породила величезну кількість народних пісень та дум, сповнених справжньої поезії життя та звитяги. Тривалий час на ці перлини народного мистецтва не звертали належної уваги, лише окремі записи дум належать до ХVIII ст. І тільки у ХІХ ст. науковці та літератори звернулись до цих невичерпних скарбів народної мудрості, використовуючи їх як у своїх наукових дослідженнях, так і в художніх творах.

Одним з таких творів, написаних на матеріалі історичних дум, є драма М. Старицького "Маруся Богуславка" (1897). Виняткова поетична цінність думи про Марусю Богуславку захоплювала багатьох українських письменників, викликаючи прагнення використати багатства невмирущої народної творчості. Є. Згарський написав поему "Маруся Богуславка", але невисокі художні якості твору тільки збіднили величний образ Марусі і твір не набув популярності.

Значну художню цінність становить собою велика за розміром однойменна поема П. Куліша, який широко використав не тільки думу про Марусю Богуславку, а й цілу низку пісень та дум, що належать до того ж циклу народних творів про неволю.

Найбільшої популярності з усіх переробок набула драма М. Старицького, яка успішно обійшла багато сцен українських театрів і досі не зникла з репертуару. Безперечно, жодна інтерпретація думи не відбиває величі того народного героїзму, яким сповнена дума і завдяки якому образ Марусі став своєрідним символом національної героїні. Проте тонкий знавець сцени, М. Старицький досяг блискучого успіху в створенні широкого сценічного видовища, сповненого неповторної краси народної пісні й танцю.

"Дума "Маруся Богуславка", - відзначає літературознавець Л. Мороз, - належить до особливої групи творів про дівчат-полонянок, яких змушують "потурчитися", перетворивши їх у наложниць. Ставлення до героїні загалом не містить у собі безперечного осуду - і в цьому приховане розуміння складності ситуації, в якій опинилася дівчина"1.

І. Нечуй-Левицький також створив п'єсу "Маруся Богуславка", яка є, по суті, лібрето музичної вистави, тому значною мірою складається з текстів весільних, козацьких пісень та фрагментів народних дум. Письменник переосмислив ліро-епічний фольклорний твір. Жанрові ознаки його "оперети" формуються досить активною взаємодією епічного й драматичного начал з істотним елементом ліричного.

Працюючи над драмою "Маруся Богуславка", М. Старицький ускладнює сюжет додатковим мотивом, менш поширеним у фольклорі, але таким, що приховує у собі величезні драматургічні можливості, - "продав брат сестру". Це дало змогу драматургові не лише розгорнути динамічний пролог-експозицію, а й не порушувати динаміки розвитку подій. Таким шляхом автор підводить і до осмислення певної винятковості долі головної героїні, що саме по собі вже становить ядро драматичного твору.

Автора цікавить не так суть подій чи явищ тієї далекої епохи, як душевний стан своїх героїв. З іншого боку, автора привабила можливість розвинути морально-філософську проблему взаємин особистості з народом і родом. Як бачимо, у драмі М. Старицького наявний ліричний струмінь.

Маруся чітко усвідомлює свій обов'язок перед народом, який зростив її. Одначе вона має вже й новий, свій рід, і розуміє обов'язок перед ним. Саме тут і криється трагедія героїні, бо ці два обов'язки, що мусили б взаємодоповнювати і підкріплювати один одного, тепер постали перед Марусею нерозв'язною дилемою:

Сім'я і рід… отчизна, любий край,
Хрещений люд - все кревне… але діти?
До них любов од Бога - теж свята:
Як матері зректися гріх пекельний,
Так і дітей…2

Маруся Старицького - "образ, сповнений глибокого трагічного звучання. Він концентрує в собі нерозв'язні чи такі, які неможливо розв'язати на даному історичному етапі, суспільні суперечності"3.

Як зазначає Л. Мороз, "на доказ тяжкої провини Марусі перед своїм народом та її усвідомлення своєї провини дослідники часом цитують монолог - самопрокляття героїні"4:

Я проклята… я грішниця тяжка…
Нема мені між людом рідним місця…
Віки минуть - мене клястиме люд,
Кісткам моїм не буде супокою!
З-за ласощів я віру продала,
З-за любощів забула край свій любий,
Учаділа…5

При тому не згадується, що це є не що інше, як переробка об'єктивно спокійної інформації Марусі в однойменній думі:

…вже я потурчилась, побусурманилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!

"Переробка ця, - зазначає дослідниця, - у напрямку емоційного загострення, гіперболізації, посиленого наголошування на тому, на що дума лише натякала, залишаючи можливість здогадуватися"6.

Трагедія Марусі не лише в тому, що вона відчула себе зрадницею, бо якби справа була лише в цій обставині, то героїня, звільнивши козаків-невольників і таким чином спокутувавши свій гріх перед народом, могла б повернутися з дітьми в Україну. Але вона реально усвідомлювала, що її малолітніх синів козаки не приймуть до свого середовища, бо вони "турченята", "ґвалту слід…".

Шевченків Гонта зарізав "свяченим" своїх синів, бо вони католики, але Сахрон Старицького у фіналі трагедії сповнений каяття перед мертвою Марусею: "…я теж твоїм був катом… Не перемігсь…". Він забирає до себе Марусиних дітей, бо "душа її у них", і клянеться, що буде їх любить, "як найрідніших, Україні й їм віддати все життя"7.

Трагізм Марусі поглибився ще й після того, коли вона дізналася, що той самий Гірей, якому вона вірила, обдурив її, таємно тримаючи козаків-невольників у підземній в'язниці. Це переповнило чашу страждань героїні. Тепер для неї втрачено все святе, чим вона жила - віра, любов. Відновити хоч щось із безповоротно втраченого можна було лише ціною власного життя:

Повинна я з грудей це серце вирвать,
Все витруїть… А далі, далі що?
Заставити умерле знову битись?..8

Смерть Марусі в інтерпретації М. Старицького - не просто покута за радощі, яких вона зазнала на чужині, серед ворогів, і навіть не аскетична самопокара за те щастя, яке вона насмілилась прийняти від долі в той час як катувалися її земляки й серед них - брат, наречений, а мати жебрачкою блукала по світу, випрошуючи милостиню, щоб не померти від голоду. Ця смерть - прямий наслідок неможливості дальшого життя для людини, якій раптом відкрилась страшна безодня людської непорядності, вражаюча дисгармонія світу.

Видатний актор О. Остужев влучно висловився щодо Отелло: "Людина повинна бути довірливою - і не може бути довірливою до кінця, поки у світі існують зло та обман, бажання одних людей зневажити й принизити інших. Ось це справжня трагедія"9. Ці слова можна віднести й до драми Старицького "Маруся Богуславка".

Важливу роль в історичній драматургії (і в "Марусі Богуславці", зокрема) відіграє і зв'язок з фольклорними першоджерелами: в одному випадку пісенність його зумовлює динаміку і чітку послідовність розвитку подій у драматичному творі, а в другому - з ритмічними особливостями драми пов'язуються широта і детальність обґрунтування сюжету, підготовки подій, що розгорнуться у п'єсі, а також своєрідні паузи в дії з метою заглиблення у внутрішній світ героїв, їх переживання.

Не менш важливі й індивідуальні творчі схильності письменника до прозових або поетичних форм вислову чи до суто драматургічної концентрації всіх компонентів сюжету. "Українська драматургія, - слушно зауважує Л. Мороз, - що зазнала істотного впливу фольклору, зокрема у його тематичному шарові, який пов'язаний з думами й піснями, продовжує їх епічну традицію і таким своєрідним шляхом включається до загальної тенденції епізації драми в кінці ХІХ ст."10

Як зазначалось раніше, в основу сюжету драми Старицького "Маруся Богуславка" покладена народна дума. Відмінність драми від думи полягає в тому, що дума завершується розповіддю про Марусин подвиг: визволення нею полонених козаків з турецької неволі, а драма, навпаки, оточує цей подвиг численними мелодраматичними епізодами аж до того, коли визволені Марусею козаки підпалюють палац паші, в якому перебувають і Марусині діти.

Фінал п'єси руйнує просту велич народної думи з її трагічним лаконізмом. Марусині діти врятовані з пожежі. Але героїня вже не може витримати боротьби між материнським обов'язком і любов'ю до України: діти благають її не залишати їх, а визволені нею козаки, наречений Сахрон і мати кличуть її в рідний край. Маруся не в змозі вирішити цю дилему і накладає на себе руки.

"Якщо в першій частині драми Старицького, - підкреслює С. Дурилін - творче завдання Заньковецької було ясне і нескладне - іти слідом за народною думою про Богуславку, то наприкінці п'єси, особливо в фіналі, вона мусила розпочати боротьбу з драматургом: перетворити мелодраму на трагедію"11.

Про талановите виконання ролі Марусі в драмі Старицького "Маруся Богуславка" видатною актрисою М. Заньковецькою писала й дослідниця О. Контоловська: "Безперервні переходи від одного настрою до іншого, боротьба між коханням до чоловіка й дітей, між любов'ю до Вітчизни, що наповнює всю п'єсу, передається артисткою тонко й глибоко драматично. Випадково почута Марусею пісня невільників і прихід під виглядом циганки її матері глибоко зворушують і вирішують її долю: вона викрадає в чоловіка під час його сну ключі від підземелля і звільнює братів. Це найяскравіший момент у грі Заньковецької… Сильного враження артистка досягає чисто внутрішніми засобами: її м'який і надзвичайно благозвучний голос весь час природний і гармонійний…"12

В Українському Національному театрі, що розпочав свій сезон 16 вересня 1917 року, роль Марусі в героїко-романтичній драмі Старицького "Маруся Богуславка" прекрасно зіграла актриса Лучицька, яка "…дала себе пізнати як небуденна артистка… В її очах і вустах, - писав критик, - багато руху й принади. Легкий, салонний флірт, тонкі почування, блискучий парадокс, живий, прудкий діалог, мабуть, найкращий вираз знайшли у її грі. Часом людська веселість іде в парі з трагізмом душі, - варто було побачити Лучицьку в трагічній ролі"13.

Прем'єра драми "Маруся Богуславка" на сцені Київського театру імені І. Франка відбулася 1 січня 1941 року. Головну роль виконувала "поетеса української сцени" Наталія Ужвій. Глибоко осмисливши цю роль, актриса прагнула розкрити трагедійну сутність образу до поглибленого показу складної долі громадянки-патріотки, коханої жінки, люблячої дочки й матері. Перед глядачем Маруся поставала то молодою, привабливою козачкою, то страждаючою невільницею, то її роздирали суперечливі почуття, то її мучили вагання між особистими симпатіями і патріотичним обов'язком.

Маруся Богуславка (Н. Ужвій) хвилювала своєю безпосередністю, страдництвом полонянки, невимовною журбою за рідним краєм, вільним козацтвом, незабутньою батьківською оселею. Критик Й. Кисельов зазначає: "Наче птах, позбавлений рятівних крил, простягала вона (Маруся - Ужвій. - В. К.) свої слабкі руки до ширяючих у синьому небі лебедів і голосом, сповненим невимовної туги, приреченості, безпорадності, задушевно співала пісню: "Лебеді мої, лебедятка". То спогад про далекі дні молодого вільного життя, то лірична думка про коханих дітей і ще добре неусвідомлене рішення про майбутній подвиг. Він звершується з такою майже фанатичною відчайдушністю, твердістю, непохитністю, що дивуєшся, як може так духовно переродитися людина…"14

Ставилася п'єса "Маруся Богуславка" Старицького на сцені театру імені І. Франка і в 1970 році. Продовжує вона своє сценічне життя і сьогодні.

Оцінка критики щодо драми не була однозначною. Так, дослідник Сахновський-Панкєєв, на нашу думку, безпідставно зробив висновок про відсутність у ній "соціального елементу": "На жаль, - пише дослідник, - в центрі уваги опиняються у "Марусі Богуславці" мелодраматичні переживання та ефектні, надумані, далекі від життєвої правди сюжетні перипетії. "Маруся Богуславка", - продовжує критик, - мелодрама з сюжетом з історичного минулого і всі спроби при її постановці (а вони робилися не раз) підсилити соціальний елемент надати більшої історичної конкретності лише руйнували художню тканину твору"15.

І все ж дослідник змушений був визнати, що "найцінніше в п'єсі - її патріотична спрямованість, пафос безмежної любові до Батьківщини, ненависті до зрадників і відступників"16.

Не підлягає сумніву, що драма "Маруся Богуславка" - твір реалістичний, хоч деякі дослідники й звинувачували Старицького в порушенні реалізму і закидали авторові драми "відхід від життєвої правди"17, мотивуючи свій висновок тією обставиною, що матір Марусі після щирого доччиного каяття великодушно прощає їй тимчасове відступництво, обіцяючи прощення й від України, а "народ і Вітчизна ніколи не прощали своїх зрадників і ворогів". Безперечно, це суперечить художньому змісту твору, бо Маруся зображена не зрадницею чи ворогом, а мати "не символізує матір-Україну"18.

До найсильніших реалістичних картин драми належить масова сцена козаків-невольників, які в найтяжчих муках не втрачають оптимізму, непохитності у боротьбі. Особливо хвилює сцена зустрічі Марусі з матір'ю, в якій показана та безодня, яка пролягла між матір'ю й дочкою. Не менш зворушливі й фінальні сцени драми, де у найвищому драматичному напруженні розкриваються патріотичні почуття героїв. Написана добірною віршованою мовою, драма "Маруся Богуславка" увійшла до золотого фонду української історичної драматургії другої половини ХІХ століття.

На початку 1898 року М. Старицький почав працювати над драмою з героїчного минулого боротьби українського народу з польською шляхтою. Ця тема вже була опрацьована письменником у повісті під назвою "Облога Буші", надрукованій у Львові 1894 року. На матеріалі повісті Старицький створює драму "Оборона Буші", яка 1899 року побачила світ на сторінках "Киевской старины"19. Це одна з найкращих драм Старицького з погляду національних традицій утвердження жанру героїко-романтичної історичної драми. Саме в плані еволюції жанру, розвитку його провідних рис вона відіграє, порівняно з іншими історичними драмами Старицького, найбільшу роль.

Це зумовлено розв'язанням провідної ідейної проблеми жанру - проблеми українсько-польських взаємин, проблеми слов'янського єднання. В цьому питанні М. Старицький був послідовником традицій Т. Шевченка.

Драма "Оборона Буші" відзначається історичною достовірністю, широким показом у ній народу. Це значною мірою драма колективного героя, в якій у поведінці персонажів переважають не особисті, а громадянські мотиви. Ось чому цілком закономірною є та обставина, що драма присвячена І. Франкові. У п'єсі змальовано героїчний епізод з історії українського народу часів його визвольної боротьби з польськими загарбниками після Переяславської угоди.

Цей епізод вже давно цікавив М. Старицького. Він працював над ним у вже згаданій повісті, але остання значно поступається перед написаною через кілька років п'єсою і насамперед з боку ідейного, бо повість позбавлена тих значних соціальних моментів і глибоко актуальних проблем, якими характеризується драма. Саме у драмі Старицький зумів так розробити згаданий епізод, що він постав як широка картина героїзму українського народу.

У центрі уваги драматурга - образ дівчини-патріотки Мар'яни, яка виявляє високу мужність під час оборони міста і віддає своє життя в ім'я перемоги над колонізаторами.

Порушено у п'єсі також думку про те, що у поневоленні українського народу винні магнати і ксьондзи-єзуїти, а не польський народ, думку про братерське єднання слов'янських народів.

"Однак ця прогресивна думка, - зауважує дослідник З. Мороз, - тільки намічена і приглушена тим, що драматург втілив її в історично малодостовірному, до того ж схематичному образі Антося Корецького і, не підкресливши антагонізму всередині українського суспільства, наділив всіх українців відразою до поляків взагалі. В останньому виявилась обмеженість історичної концепції письменника"20.

Працюючи над створенням драми, Старицький старанно вивчав історичні матеріали, ознайомився з кращими драматичними творами на історичну тематику в російській та українській літературі: трагедією О. Пушкіна "Борис Годунов", повістю М. Гоголя "Тарас Бульба" та ін.

У листі до Панаса Мирного від 20 квітня 1898 року драматург повідомляв: "А тепера от розпочав драму "Облога Буші", хочеться довести до кінця, щоб вийшла краща за "Богдана"21. А пізніше, у листі до Панаса Мирного від 30 червня 1898 року, Старицький писав: "Я оце знов написав історичну драму "Облога Буші" (за часи Хмельниччини: геройська оборона твержі жонотою). Написав її білими віршами, як "Богдана" і "Марусю Богуславку", тепер обробляю, вивершую"22.

Перші дві дії відбуваються в селі під замком, третя - в маєтку Корецьких, а останні дві - в самій Буші. До складу персонажів драми внесено й деякі зміни (порівняно з повістю): Вернидуб стає Вернигорою, хорунжий Островерхий - Денисом Лободою, сотниківна Орися - Мар'яною, замість священика Василя введено "странника" з Печерської лаври. З'явилися й нові персонажі: Степанида Свиридиха, Мелася, Свиридишин онук, кобзар, дід.

Значно ширше представлений у драмі "Оборона Буші" табір польської шляхти, особливо в ІІІ дії, зовсім відсутні Потоцький, Ланцкоронський, але в дію введені нові персонажі: Сапіга - дядько Антося, пани Яскульський, Опацький, Ясь і Стась, пані Грохольська та Юлія, Ядвига й пробощ-ксьондз.

П'єса позначена пафосом справжнього патріотизму, любові українського народу до своєї Вітчизни. Показово, що цей патріотизм у драмі є почуттям глибоко народним. Народ бере найактивнішу участь у всіх подіях, і захист Буші подано в драмі як справу загальнонародну, а не якоїсь купки героїв: усі знають, що йдуть на вірну смерть, але ніхто ні на мить не вагається, бо треба будь-що затримати ворога, прийняти удар на себе, щоб дати можливість Хмельницькому з'єднатися з полком Богуна. І в цьому усвідомленні вірної смерті і готовності йти на неї в ім'я перемоги крився трагічний елемент великої сили.

Рідко в якій українській історичній драмі народ представлений так широко, як у драмі "Оборона Буші". Сім перших яв першої дії це, по суті, масові народні сцени і тільки з восьмої яви починають діяти головні персонажі п'єси. Народна маса сповнена напруженого чекання наступних трагічних подій. У плані широти показу народних мас і майстерності драматурга в зображенні пов'язаних з цим сцен "Оборона Буші" належить до найкращих досягнень української класичної історичної драматургії.

Зазначимо, що самостійних, рельєфно окреслених народних персонажів у п'єсі майже немає: це переважно безлика маса, яка становить тло дії - "Дехто", "Прохожий", "Дальні", "Одні", "Другі", "Треті", "Ближчі", "Старша жінка", "Молодша жінка", "Перший хлопець", "Дівчина 1-ша", "Дівчина 2-га", "1-й слухач", "2-й слухач" тощо.

Є одна визначальна риса у творах Старицького, яка особливо виразно виступає в його історичних п'єсах. Вона виявляє в авторові чулого письменника, що зумів побачити в минулому те, що там справді було варте уваги - на особливе місце драматург ставить жінку, виконуючи почесну роль оборонця жіночої рівноправності. Жінка-герой і борець, - вона бере на себе увесь тягар збройної боротьби з іноземними поневолювачами, без нарікань приймає на свої руки всі лиха, які спадають на долю народу, без вагань іде на смерть - такі жінки-козачки в романтичній трагедії "Оборона Буші". Патріотичну тему розроблено в образі однієї з головних героїнь п'єси - Мар'яни Завісної. Зміст цього патріотичного образу полягає в конфлікті між громадським і особистим - один з улюблених конфліктів Старицького, притаманний для всіх його драматичних творів на історичну тематику. Трагедія Мар'яни починається тоді, коли вона дізнається, що її коханий, католик і поляк Антось, на боці ворогів. Проте любов до рідного краю переборює в душі дівчини особисте почуття. Вона вважає за гріх "жадать своєї пари" і бути щасливою, коли на її Вітчизну насуваються ворожі хмари і "плач і лемент скрізь буя". Покинути народ у горі, - це в очах Мар'яни - підступна зрада.

Образ Мар'яни позначений психологічною глибиною і логічною переконливістю. Вона твердо вирішила пожертвувати собою заради громадського: Мар'яна сама стріляє з гармати у гурт ворогів, серед яких бачить коханого Антося. Дівчина з обуренням відкидає пропозицію покинути Бушу і полинути в щасливі далекі краї удвох з Антосем. Образ Мар'яни витриманий в дусі героїко-романтичних традицій, як і вся п'єса. Саме такий образ був актуальним в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Цю актуальність визначали відданість народній справі, нехтування особистим в ім'я колективу.

Мар'яна - образ послідовний до кінця, вона нагадує Франкову Предславу, для якої інтереси народу - понад усе. Автор здійснив свою заповітну мрію - створив символічний образ жінки-героя.

Драма "Оборона Буші" пройнята ідеєю, що становить одну з найважливіших проблем історичного жанру - ідеєю єднання двох слов'янських народів. Ця ідея пов'язана з другим центральним образом п'єси - шляхтичем Антосем, князем Порецьким. Ще дитиною він потрапив у порядну українську сім'ю, де виховувався і покохав дочку свого названого батька - Мар'яну.

Повернувшись згодом до шляхетського табору, Антось не може забути Мар'яну, його душу роздирає конфлікт між почуттям обов'язку перед Вітчизною - Польщею, що кличе його воювати проти Буші, і любов'ю до своєї другої Батьківщини - України, де він виховувався всі юнацькі роки і де жила його кохана дівчина. Цей конфлікт мучить його, бентежить дух героя, шукає виходу і врешті знаходить його в ідеї єднання двох народів. Ця внутрішня душевна боротьба Антося завершується тим, що він так і залишається на роздоріжжі, зазнаючи краху всіх своїх сподівань. Він не мав сил і рішучості ні для того, щоб покинути шляхетський табір, ні для того, щоб пристати до козаків. Так і гине, стоячи між двома таборами, не подолавши конфлікту, що роздирав його душу. Ось чому цілком закономірно, що саме Мар'яна у фіналі драми залишається переможцем, бо Антось мріє про особисте щастя, а Мар'яна до кінця вірна інтересам народу і Вітчизни, які завжди стояли для неї вище за особисті інтереси.

Високо оцінив драму "Оборона Буші" дослідник З. Мороз, який вважав п'єсу "…найцікавішою серед історичних п'єс М. Старицького. Ідея патріотизму, - наголошував критик, - тісно пов'язана тут з ідеєю братського єднання слов'янських народів. В цьому реалістичному творі сильні елементи прогресивної романтики, які підсилюють її героїчний пафос".

Майже цілковита відсутність побутових деталей, піднесені громадянські настрої героїв, напруженість ситуацій - усе це сприяло створенню драми соціально загостреної і художньо досконалої. Ніде, мабуть, так не виявився драматичний талант Старицького, як у п'єсі "Оборона Буші". Волелюбність і високі почуття народного патріотизму, згуртованість козацької маси та міської бідноти в смертельній, але героїчній боротьбі проти війська магната Потоцького подані драматургом з винятковою художньою силою і драматичною наснагою. Не підлягає сумніву, що в цій історичній драмі в усій повноті виявився режисерський талант автора.

"Оборона Буші" - це п'єса, за якою можна скласти чітке уявлення про Старицького - творця вистави. Авторські ремарки до актів і яв драми, пояснення до окремих гострих сцен, подані в дужках, короткі характеристики психологічного стану героїв або настроїв маси виявляють глибоке режисерське знання Старицьким законів сценічного втілення п'єси.

Враховуючи "небезпечність" патріотичної ідеї, так ясно вираженої в історичній драмі "Оборона Буші" та передбачаючи ще більшу її дохідливість до широкого глядача, коли вона буде виголошуватись зі сцени популярними в народі акторами, цензор Вержбицький звертав увагу цензурного комітету на те, що п'єса "рясніє україно-патріотичними вигуками", які на сцені "легко можуть набрати характеру закликів"23. Зрозуміло, що друкування й вистава цієї п'єси були заборонені.

Відстоюючи право на свій національний театр, невтомно дбаючи про чистоту його репертуару, борючись із спекуляцією на любові народу до театру, до якої вдавалися спритні ділки і комерсанти з метою особистого збагачення, культивуючи на сцені своїх товариств і труп "горілку, гопак і шаровари", - Старицький робив неоціненну справу як драматург і режисер, відтворюючи на сцені українського театру життя народу, його героїчне минуле з його невичерпним етнографічно-фольклорним багатством.

Високо цінуючи творчий доробок М. Старицького-драматурга в історичному жанрі, дослідниця Л. Дмитрова писала: "Історичні п'єси Старицького - це найкраща частина його драматичної творчості, а між тими п'єсами, певно, найкращою є "Оборона Буші". На українській сцені вони мають таке ж значення, як класичні твори драматургів минулого на сценах інших народів"24.

Своє сценічне життя драма "Оборона Буші" розпочала в трупі І. Мар'яненка в сезоні - серпень 1917 - червень 1918 р. Ця п'єса була прихильно зустрінута критикою не лише Східної України, а й дослідниками драматургії і театру Галичини. "Оборона Буші", - писав С. Томашівський, - самою основою вища від "Богдана Хмельницького". Та була недотепна й баламутна, ся ясна і прозора…"25



1 Мороз Л. Деякі особливості трагедії в українській драматургії другої пол. ХІХ ст. // Розвиток жанрів в українській драматургії ХІХ ст. - К., 1986. - С. 182.
2 Старицький М. Твори: у 8 т. - Т. 4. - К., 1964. - С. 270.
3 Борев Ю. О трагическом. - М., 1961. - С. 252.
4 Історія української літератури: у 8 т. - Т. 4. (4,2). - К., 1965. - С. 355.
5 Старицький М. Твори. - Т. 4. - С. 264.
6 Мороз Л. Деякі особливості трагедії... - С. 188.
7 Старицький М. Твори. - Т. 4. - С. 252.
8 Там само. - С. 269.
9 Борев Ю. О трагическом. - С. 91.
10 Мороз Л. Деякі особливості трагедії… - С. 188.
11 Дурилін С. Марія Заньковецька. Життя і творчість. - К., 1955. - С. 280.
12 Конталовська О. Сучасний малоросійський театр // Киевская старина, 1904. - Т. 87. - С. 120.
13 Мочульський М. Український національний театр // ЛНВ. - К., 1917№ - 75-6. - С. 339.
14 Кисельов Й. Поетеса української сцени. - К., 1988. - С. 110.
15 Сахновський-Панкеєв В. Старицький - драматург // Михаил Старицкий. Пьесы. - М. -Л., 1958. - С. 19.
16 Там само. - С. 19.
17 Скрипник І. Вибрані твори М. Старицького. Передмова. - К., 1954. - С. 13.
18 Там само. - С. 14.
19 Старицький М. Оборона Буші. Історична драма: в 5 діях і 6 одмінах // Киевская старина, 1899. - Кн. 3, 4.
20 Мороз З. На позиціях народності. - Т. 1. - К., 1971. - С. 199.
21 Старицький М. Твори: у 8 т. - Т. 8. - С. 590.
22 Там само. - С. 596.
23 ЦДІАЛ, фонд драматичної цензури, 1899, оп. 26, спр. 26.
24 Дмитрова Л. Український театр ХІХ ст. // Історія всесвітнього театру. - К., 1929. - С. 377.
25 Томашевський С. Новини нашої літератури // ЛНВ. - Л., 1899. - Т. VIII. - С. 139.