ТРАДИЦІЙНО-ЗВИЧАЄВІ ПОГЛЯДИ ГУЦУЛІВ НА ПРИРОДУ

Лариса Горбоніс

Питання взаємин людини з природою все частіше стає предметом відкритого студіювання та обговорення вчених, громадськості, котрі трансформують його чи то в сферу екологічну, чи то філософську. Не залишається названа проблема поза увагою і в дослідженнях релігійних традицій українського народу, коли людина перебуваючи серед природи, цілком залежала від неї, бо саме природа живила її енергією, вірою у вічне життя. Побутує помилково усталений вислів - "Людина - цар природи". Будучи далекоглядними, відвертими та в міру прагматичними, можемо піддати сумніву дане твердження, адже з давніх-давен людина складала єдине ціле з природою, була її дитям, і чи не тому світ менше хвилювали проблеми екологічного, морально-етичного, частково політичного характеру.

Висвітлюючи проблему взаємозв'язку людини й природи, неодмінно слід звернути увагу на питання залежності людського характеру від природного ландшафту. Додамо, що про значення геокультурних чинників для ментальності, духовного становлення та історичного розвитку нації ішла мова у працях Д. Чижевського, О. Кульчицького, В. Яніва, Г. Лозко та ін1. Під геокультурою розуміється єдність природнокліматичних, астрономічних, біологічних ознак конкретної території, котрі впливають не лише на характер, світогляд людини, а й на вид діяльності, соціальні відносини тощо. Кожен природний ландшафт накладає свій відбиток і на систему вірувань етнічної групи.

Досліджуючи погляди гуцулів на природу, зауважимо, що основи релігійних традицій мешканців цього краю сягають правічних джерел, тих часів, коли предки мали за Бога природу, поклонялися їй, складали молитви. Християнство не змогло знищити язичницьких вірувань, які випливали зі способу життя горян. Це свого часу зауважив М. Коцюбинський, який, збираючи матеріал для повісті "Тіні забутих предків" досить добре вивчив світ уявлень населення Гуцульщини і констатував: "Глибокий язичник, гуцул усе своє життя, до смерті проводить у боротьбі зі злими духами, які населяють ліси, гори та води. Християнством він скористався тільки для того, щоб прикрасити язичницький культ"2.

Синтез анімістичних уявлень із християнськими наклав значний відбиток на систему традицій, світобачення українського народу. Але правічне язичницьке начало домінувало; особливо це помітно в Галичині, Буковині, Закарпатті. Для жителів цих місцевостей природа була Богом, абсолютом, абсолютним розумом, де вони відчували і знаходили вияви божественної сили. Природа вчила етики, мудрості, чистоти взаємин, про що знаходимо відомості в українському фольклорі. Так, наприклад, за однією народною легендою, гори не дозволяють піти дитині лісів Говерлі до людей з батьківським прокляттям3. Високу моральність одухотворених предками гір варто осмислювати по-філософськи, враховуючи релігійний чинник, як глибоке розуміння життя, яке може бути зіпсоване невиправданим прокляттям і згубно вплине на долю людини. Гори в уявленнях наших предків-слов'ян, як і в греків, успадкували архаїчні ознаки вищих сил (богів), котрі впорядковували життя людини, вносили в нього розміреність, лад, послідовність. Як бачимо, істинність життя на тлі релігійних переконань предків сприймається як комплекс морально-етичних начал, котрі визначають суть поведінки індивіда. До того ж, навколишнє середовище максимально відповідало гуцульським релігійним традиціям, пробуджувало та поглиблювало релігійні почуття і, таким чином, релігія, як і все життя, була природною.

Важливе значення для вивчення питання зумовленості вдачі, світоглядних переконань тощо від геокультурних чинників має українська література, "яка є найяскравішим відбиттям української релігійності, становить одночасно, у своїм етичнім змаганні за правду, справедливість та лад, одно з найважливіших джерел нашої побожності"4. І почесне місце серед авторитетів українського письменства XIX ст. займає проза О. Кобилянської, у якій художньо відтворено в ландшафтному просторі і часі, з урахуванням особливостей геокультури нерозривну логічну єдність людського єства і природного світу. Зауважимо, що осягнути питання взаємин людини й природи у пропонованих нами оповіданнях О. Кобилянської "Природа", "Битва", "Некультурна" необхідно через письменницьку концепцію людини, поглиблене вивчення митцем соціальної, моральної, духовної сутності особистості, через його обізнаність із потребами та інтересами індивіда як суспільно-філософської категорії, повного розуміння світу ідей, ідеалів, життєвої позиції майбутнього персонажа. Все це матиме результативність лише за умови всебічного акумулювання і серйозного осмислення письменником особливостей культури й побуту, системи вірувань, традицій, обрядів, норм поведінки того етнографічного регіону, на тлі якого має виступати колоритний літературний образ. Вибір О. Кобилянською персонажів, принципи і способи зображення героїв, особливості стильової манери - це шлях поетапної реалізації ідейно-художнього задуму твору, поступового утвердження митцем власного розуміння світу, людини, що, безперечно, сприяє дослідженню нашої проблеми. Слід також обов'язково враховувати почуття та переживання О. Кобилянської, викликані спілкуванням із карпатською природою, про які відомо з документальних матеріалів.

Доречно наголосити, що проза О. Кобилянської несе на собі елементи автобіографізму. Це важливо не лише у плані дослідження художнього доробку письменниці, а й у з'ясуванні її світоглядних переконань, почуттєво-емоційної гами. Гірський ландшафт витворив гуцулів міцними духом, загартованими і дещо жорстокими. Інакше і не могло бути, адже на кожному кроці горянина могла чекати небезпека. Чи не тому передбачливий і застережливий гуцул у мандрівку до лісу вирушав із сокирою. Природа корегувала буття гуцулів. Листи, автобіографії О. Кобилянської теж підтверджують думку про формуючий вплив гір на психічну структуру людей цього краю.

У розумінні О. Кобилянської природа має магічну силу і наділена великими можливостями, підсвідомо ототожнюючись із вищим божеством, яке дає енергію. Можемо говорити, що маємо справу з божественною енергією, котра іде з космосу, охоплює людину, а потім і повертається космосу. Таким чином, людина включає себе в космос і своєю активною позицією прагне досягти досконалості, відділяючи себе від земного, буденного, звичного. Тому письменниця каже у своїх спогадах, листах, що природа "ущасливлювала", "вдовольняла" її "поранкову душу", "давала дивний настрій". О. Кобилянська вміла знаходити своєму станові відповідний куточок природи.

Світ Карпат був для О. Кобилянської джерелом пізнання і творчості, ідеалом, котрий згодом визначатиме ідейно-естетичні засади багатьох її творів. В автобіографії 1903 року вона пише: "Прекрасна і сильна, дико романтична природа моєї батьківщини стала яким-то світом моїм, котрий голубив і годував заразом голодну душу мою"5. Персоніфікована у світосприйманні О. Кобилянської природа є тією бездоганністю, яка гідна наслідування, бо "прекрасна і сильна, нескорена і багатобарвна"6. Ідеал О. Кобилянської матеріальний, втілений у деревах, рослинах, гірських масивах, річках, природних явищах, що сприяє безпосередньому спілкуванню, як і її предкам. Релігійні традиції язичників були джерелом творчого натхнення письменниці, кликали до активної праці, визначали естетичні пріоритети. Природа для письменниці була світом мрій, натхнення. Крім мистецької та хатньої роботи О. Кобилянська часто мандрувала в гори, ліс, ущелини, долини. "Найсильніше зі всього впливала на мене природа. Безчисленні проходи в гори, в їх найдикіші частини - пішки чи верхом, це не робило різниці - це було одиноке, що вдовольняло мене. Це було щось, що... заповнювало душу, викликувало в ній спів, відгомін і ущасливлювало... Я і ще дві-три особи, що переходили мовчки ліс, ставали, віддихали глибоко, обкидували себе обопільно вдоволеними поглядами, мов відкривали тайни..." (5, с. 233). Як бачимо, навколишній світ доповнював прагнення душі, природний потяг людського єства до безмежно-могутнього, досконалого, підтримував радість існування на землі, допомагав пізнати себе, осмислити філософію вічного життя, що було властиво ще світобаченню предків-язичників. Стан, у якому перебувала О. Кобилянська, почуття і емоції, що захопили її душу, породжені тією божественною енергією, яка випромінювалась із навколишнього світу. Так одухотворена ще предками природа, їхнє світобачення, релігія визначали стан душі письменниці.

Погляди О. Кобилянської на життя гуцулів формувались під впливом народно-релігійних вірувань, традиційних знань. Вона творчо послуговувалась складеними упродовж віків усталеними нормами співжиття з природою, споконвічними принципами розуміння її законів. Світоглядно-вірувальна система гуцулів-язичників спрямована на гармонізацію душі і тіла, людини й космосу. Так, наприклад, дерево сприймалось у них як символ рослинної сили і мало сакральне значення. Не випадково О. Кобилянська називає головну героїню новели "Некультурна" Параску "вірною, чистою дитиною природи", "сестрою смерік, поміж котрими проживала, - жила, розвивалася" (5, с. 232). Це пряма вказівка на тісний зв'язок людини і природи, людини й космосу, адже дерево, за віруваннями предків, символізує Всесвіт і у своїй будові містить три сфери: стовбур (земне життя людини), крону (духовний світ богів), коріння (підземний, потойбічний світ). Таким чином, єдність людської істоти з природним світом слід розуміти не як її заблокованість у природі, а вихід через природу і з допомогою природи у Всесвіт.

Так дерево, як скрижаль світобудови, створює таку поетику простору, за допомогою якої найповніше виявляється інтимний зв'язок із природою, а сам простір набуває особливої вартості. Спорідненими ідеями "наповнений" і український фольклор, де людина може перетворитися у дерево, рослину. Спосіб показати сутність героя як людини шляхом порівняння з природними об'єктами, явищами належить до архаїчної фольклорної традиції. Цілком можливо, що така манера характеристики пізніше перейшла і в щоденне життя населення Карпат, чим і пояснюється наведене вище трактування образу героїні із новели "Некультурна". Все це - ознаки пантеїзму, відгомін часів, коли людина вірила в змінюваність форм буття, надавала природі і її законам містичної сили.

Неординарну обдаровану особистість завжди вабить незбагненна гармонія, краса природи, які надихали на роздуми, викликали особливі переживання. Уподобаний, давно омріяний у думках куточок природи ставав для О. Кобилянської осередком насолоди і творчої думки, так сталось у селі Димки, де у садку створила "Оселю поетів", тут писала твори і почувала себе затишно. Спала на веранді з відкритим вікном, "і звізди заглядали до мене. Справді вони заглядали... з такого пречистого темного неба, заглядало їх тисячами... В таких тихих зористих ночах думанні думки цінніші від листів, вони і кращі, хоть не всегда веселі" (5, с. 353). У поетичних переживаннях, викликаних картинами природи, ефективно спрацьовує творча уява, налагоджується глибоко особистий, задушевний зв'язок із природою. Неспроможність охопити природний світ збуджує уяву письменниці і прагнення до пізнання істини. Ці поетичні споглядання лягли в основу поезії в прозі "Там звізди пробивалися". Природа надихала О. Кобилянську на творчу роботу, наповнювала життя змістом, гармонією, дарувала яскраві мазки для художньої прози, і вдячна письменниця відповідала прекрасними творами. Світосприймальні настанови мали активний (діючий) характер. Природа, споглядання навколишнього світу були своєрідними, сповненими сердечності й почуттєво-емоційної гами стимуляторами творчості, бо, як писала в автобіографії "Про себе саму" О. Кобилянська, "кожна сніжинка, кожний гарний вечір, хмарка - манять мене до пера" (5, с. 243). На думку О. Кульчицького, "геопсихічні процеси впливають на пойопсихічний пар мислення і волі, спричиняючись до формування характеру. Мається на увазі світозображення у сфері мислення і світосприймання, що визначає в сфері хотіння ставлення людини до світу"7. Образне пізнання навколишнього простору допомагало О. Кобилянській визначити власне місце в ньому, і, таким чином, мимовільно в світі природи з'являється постать людини, яка, володіючи позитивними якостями, фігурує у художніх творах письменниці як невід'ємний компонент архітектоніки. Усамітнення в природі викликало в О. Кобилянської почуття незалежності, породжувало творчу енергію, відчуття власного неповторного "я", котре має повне право претендувати на оригінальність, а не заземленість: "...Я мала звичай іти чи їхати верхом поперед усіх сама, щоб не бути примушеною говорити, відповідати на запитання людей, що були мені нецікаві або мішали в думках. А думки гнали в протилежні й далекі сторони або, коли я віддавалась свобідно враженням серед природи, і мрії роїлись в голові та викликали чудні почування в душі, а очі наче бачили постаті між деревами - просилися опинитися на папері" (5, с. 222). Уява письменниці відтворювала в єдності людину й природу, які в майбутньому ставали героями її художніх полотен.

Як творчу особистість О. Кобилянську дратували люди, які претендували на її уяву, думки, "власні" місця в горах, що були сокровенними острівцями самотності, осереддям вдосконалення розуму, душі й тіла, визначали сенс життя. Природне оточення письменниці було настільки рідним, що доречно асоціювалося із добром, досконалістю, підтримувало її свободолюбивий дух, консолідувало внутрішні сили й можливості, допомагало не зрадити своєму "я", поважати себе, своє оточення, любити все живе. Це прояви тих гуманістичних начал, котрі знайдуть відображення у щоденному житті О. Кобилянської, поступово реалізуючись у художніх образах літературних творів.

У здійсненні творчих планів О. Кобилянська була послідовна. Окрім захоплення пером вона любила малювати, "не маючи до того іншого приготування, як саме гаряче внутрішнє бажання наслідувати природу і накреслити людські фізіономії і події між ними" (5, с. 220). У цих словах можна легко віднайти правічну істину про генетичний зв'язок українців із землею, природою, котрий доводить екзистенцію української нації. Людина - зернина Всесвіту, і її єство пов'язане з його явищами, процесами, найменшими змінами і прагне кожним рухом гармоніювати космічним законам, бо цілком залежала від них, і це людина розуміла здавна, про що зауважували О. Потебня, М. Костомаров8. Тому закономірним видається прагнення О. Кобилянської показати тісні взаємини людини з природою, остання мусила бути яскравим органічним тлом для передачі внутрішнього світу героя, змалювання його характеру, виявом національної своєрідності.

Серед природи письменниця почувалася надзвичайно затишно та комфортно і з гордістю говорила: "Я справді гірська дитина, бо і вроджена в горах" (5, с. 281). Інше природне довкілля їй мало імпонувало, про що знайдемо відомості у листі до В. Стефаника від 31 серпня 1899 року, котрий писала з Гадяча: "Не можу сказати, що мені тут подобається; страшно широкі поля, степи безграничні. Почуваю себе не раз як без опіки. Се певно тому, що я зросла в горах і все звикла вгору до чого то молитися" (5, с. 425). Вчування письменниці в довкілля говорить про її багатий внутрішній світ. Гірська природа поглиблювала її релігійні почуття, які "знаходять вихід" саме на гірському підвищенні, коли душу наповнюють радість, захоплення і спокій від сонця та простору. Внаслідок продуктивної діяльності поетичної уяви на ґрунті світоглядних переконань предків в уяві О. Кобилянської постає поетично-реальний образ гір, як домівки, куточка для сховища свого "я", де душа сповнюється відвагою, а почуття стають стабільнішими, де по-справжньому розгортається тілесне, духовне й душевне життя. Ця домівка для О. Кобилянської має свій об'єм, простір, образ, голоси, котрі мають чимало спільного зі світосприймальними настановами предків-язичників. Релігійні почуття О. Кобилянської викликані емоційним ставленням письменниці до гори як до чогось сакрального, що з'єднує небо і землю. Згадаймо, дохристиянські храми завжди розташовувались на горі. А відомості про тричленність гори, де на вершині мешкають боги, біля підніжжя - людський рід, під горою - злі духи, що належать до царства смерті (аналогічне ми бачимо і в символіці дерева) теж дають всі підстави говорити про міфопоетичне й сакральне розуміння гори. Не можна відкидати версію про те, що гора - це шанований предок, як не варто лишати поза увагою святе ставлення до гори християн, посилаючись на Євангеліє (Мф. 17:1-9; Лк. 9:2:7; Лк. 9:28-36). Але, на нашу думку, у культі гір домінують язичницькі начала. У багатьох народів світу (алтайських, греків та ін.) реальні географічні об'єкти пошановувались і обожнювались (до того ж, наприклад, Алтай уособлював образ батьківщини, її природи). "Міфологічні образи, уособлення й інші фантастичні й поетичні уявлення додаються до будь-якої гори, котра шанується, нехай вона сама по собі цілком реальна"9.

Релігійно інтерпретований відкритий гірський простір породжує у О. Кобилянської релігійні переживання, зворушує, а не замикає творчу уяву, розкомплексовує письменницю, допомагає відчути себе частинкою Всесвіту. Ці почуття спрямовані на релігійні ідеї й уявлення і допомагають О. Кобилянській увійти у "верхній світ" і реалізувати себе. Таким нам бачиться внутрішній (хоч і дуже незвичний) вияв поклоніння О. Кобилянської правічному божеству, яке у понятійному апараті древніх слов'ян означало "щастя", "удача".

У листах, творах О. Кобилянської відчувається нестримний потяг до краси, гармонії з навколишнім світом, бринить сум за нездійсненими мріями, біль за принижену людську гідність. Часто героїня й автор ототожнюються, і тоді вони разом живуть одними проблемами, спільно вирішують нагальні питання, працюють, радіють, журяться. Її персонажі гарні, як сама природа, що породила й випестила їх. Часто власні відчуття природи О. Кобилянська вкладала в емоційно-образний світ героїні, про що красномовно свідчать документальні джерела і твори письменниці (див., наприклад, лист до О. Маковея від 10 жовтня 1902 року та оповідання "Природа", у яких перегукуються думки про поетичне захоплення довкіллям, любов до красивого, досконалого.

Єдність людини й природи у розумінні О. Кобилянської була настільки тісною, що кривда, заподіяна живому, відгукувалась у її серці болем. Кожна тварина, рослина були для неї живою істотою, що мали повне право на життя, як і людина: "Я писала, коли любила, писала, коли терпіла, писала, коли не находила вдоволення знадвору бажань своїх особистих, коли бачила кривду, заподіяну так людям, як звірятам, птахам, цвітам..." (5, с. 238). Подібні відчуття керували О. Кобилянською і під час написання оповідання "Битва", де кожний рядок - це нестерпний зойк душі, крик, обурення автора.

Складові "людина", "життя", "природа" створюють нерозривне системне коло, з якого неможливе вилучення якогось компонента. О. Кобилянська усвідомлювала, що народ є творцем національної культури, частиною Всесвіту. Так у біографії "Про себе саму" писала: "Я любила народ, і люблю його до сьогоднішньої хвилі, і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність його, будь у словах, будь у поведенні чи в привичках разить мене, але в суті речей - гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибинь криється, який гарний матеріал на будучність. Де є народ, там і культура, й сила буде, де його нема, не буде й биту тієї нації" (5, с. 239). У наведених словах криється глибока думка про взаємозалежність і взаємозумовленість навколишнього середовища і культури нації. Природа була благодатним підґрунтям для витворення унікальності тієї чи іншої етнічної групи, забезпечувала оригінальність етносу, яка виявлялась (і виявляється!) в емоційній вдачі, міфопоетичному сприйнятті світу, що веде до ліризації, естетизації дійсності. Тут доречним є зауваження сучасних дослідників "для селянина ж першорядними були його власні місцеві звичаї, які вселяли впевненість у належності особи до цієї землі, цієї оселі, цього роду, що мали свої особливості в порівнянні з рештою суспільного оточення... Так у кожному просторовому обширі України виробилися свої субетнічні нашарування в народній культурі, що надають їй динаміки, різнобарвності, як сама природа, в яких ця культура розвивалася"10. І твори О. Кобилянської нас у цьому переконують. Гуцули в прозі письменниці, свідомо дбаючи про рідні звичаї, традиції, виростаючи на лоні розкішної природи, ставали впевненими й незалежними. Вони відчували зв'язок із предками у традиційній обрядовості (язичницькій і християнській), уявленнях, що супроводжували їх у будні й свята. І сприяло цьому також природне середовище, яке визначало спосіб думання, життя, світогляд, світорозуміння, темперамент гуцула. Через зв'язок і спілкування з природою, вміло передані О. Кобилянською за допомогою сюжетно-композиційних елементів, стилю, її персонажі набувають національної своєрідності.

Так в оповіданні "Битва" письменниця малює широку й докладну картину Буковинських Карпат. Події, покладені в основу твору, дійсні - це пережиті О. Кобилянською враження від рубання лісу в Карпатських горах (околиця Кімполунга), про що вона згадує в автобіографії "Про себе саму", та знайомство з О. Маковеєм, котре переросло в глибоку щиру любов О. Кобилянської. Серйозний, проблемний і актуальний твір розпочинається об'ємною експресивною персоніфікованою картиною, поетичним олюдненням довколишнього світу. Ось лише кілька рядків із опису гір: "Різно сформовані, вганяються під небеса, стоять так нерухомо тисячі літ; кепкують собі з кожної зміни, що перед їх очима відбувається, розкошують у власній красі, свідомі своєї довічної тривкості..." (2, с. 301).

Антропоморфізм, покладений в основу картини природи, ґрунтується на народному міфологемному світосприйнятті, коли людина жила в атмосфері культу природних сил, намагаючись пояснити довкілля. Опис лісу виражає той реальний світогляд предків язичників, основою якого було олюднення живої і неживої природи, "коли людина в малих подробицях оточуючого її світу бачить прояви особистого життя й волі"11. Таким чином, людина через зміни в природі намагається осягнути сутність свого "я", визначити свою позитивну роль і функції в світі. У композиційному плані пейзаж допомагає збагнути повноту життя гуцула, сприяє розгортанню ідейного задуму автора.

У "Битві" велич природи постає на першому плані, а постать людини лишається на другому. У такий спосіб О. Кобилянська виражає взаємодію природи і людини, відразу надаючи пріоритетності першій ланці, що, власне, й визначає художньо-естетичну цілісність твору. Письменниця панорамними пейзажними картинами доводить первісність цього ландшафту, його життєву могутність, непорочність, чистоту і вже цим робить людину другорядною: "тут панувала всюди таємна тишина. Царювала розкіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоловіка" (2, с. 301). Владність недоторканої величної землі можна трактувати як безпосередню залежність людської істоти від природи. Природа виступає композиційною домінантою оповідання.

Вражаюча тиша, особливе повітря, небуденний вигляд створювали у лісі незвичайну атмосферу, котра асоціюється у письменниці з церквою. На нашу думку, таке порівняння не є випадковим. Красиві недоторкані місця за часів язичництва були храмами, місцем молитов і богопоклонінь, адже природа у свідомості предків ототожнювалась із Богом (це ознака українського пантеїзму). Тому звичайним видається те, що столітні ліси, в котрих життя плинуло своїм шляхом, упорядковано, без найменшого впливу людини, були для гуцулів святими місцями. Людська душа постійно потребує зцілення й бадьорості, котрі можна було отримати саме в таких чарівних куточках. Це вияв етноестетики нашого народу.

Краса і недоторканість природи імпонували способу життя, традиціям гуцулів, а віра благородних почувань і обрядів сприяла цьому. Природа була для них рідною, творінням Божим, вона зближувала їх, робила духовно незалежними, вчила не бути рабом: "так нерушимо (як ліс, природа. - Л. Г.) виростали й вони, так гармонійно, питомо в своїй красі і в своїх звичаях. На гордих вершинах, в самотніх кутах вели своє життя - без панів і без наймитів (2, с. 311). Природа була для гуцулів, як і для їхніх предків, джерелом свободолюбства. Глибоко усвідомлюючи детермінуючі фактори життєвого шляху, вільні у мисленні й діяльності, вони не порушували традицій предків, свято їх оберігали і ревно дотримувалися. Як свідчення - велетенські дерева, яких століттями не торкалась сокира. Це ознака глибоко вкоріненої релігійності. До того ж, влаштовувати життя згідно вірувальних традицій - вияв високої релігійної культури, яка представлена: 1) діяльністю людей (репродуктивною і водночас творчою), котра пов'язана з вірою в надприродне; 2) нормами поведінки, що склалися споконвіку і закріпились неписаними законами горян; 3) рівнем опанування людьми цих культурних зразків. Лаконічні висновки О. Кобилянської часто доповнюються доречними художніми уточненнями-коментарями. "Такі були ті діти лісів, - стверджує автор в оповіданні, - що за ніяку ціну не хотіли прикладати рук до звалювання велетів з їх висоти!

- Що ви за віра? - питали вони недовірчиво тих, що прибули обчисляти хосен битви.

І кажучи це, морщили грізно чола, стискали в руках топірці" (2, с. 312). Останні рядки влучно доповнюють переконання верховинців, конкретизуючи загалом їхні образи.

Подекуди коментарі у творі містять художні деталі, котрі несуть цінну додаткову інформацію. Боляче реагували гуцули на непроханих гостей, котрі несли їхньому краю порожнечу і руйнацію. Побачивши вперше поїзд, "перехрестилися й сплюнули від себе. В тім була, мабуть, нечиста сила, і вони не хотіли жодного діла мати з тими, що кермували тим всім" (2, с. 312). Наведені рядки, на нашу думку, мають подвійне смислове навантаження. Так накладання хреста на груди та згадка про нечисту силу (остання ототожнювалась у верховинців із людьми корисливими й безбожними, нехай навіть на рівні авторового припущення) свідчить про дуалізм їхніх світоглядних переконань. Водночас не слід забувати, що процес заготівлі лісу добре фінансувався і, зрозуміло, краяни могли гарно заробити, але культура почуттів не дозволила їм знехтувати звичаєвим правом, конституцією народу. Тому серед численного найманого люду не було жодного гуцула.

Антихристами, істотами з чортівськими тілами називають горяни "правителів битви", найманців, "котрі не знали ні свята, ні неділі, а о красі не мали й поняття" (2, с. 310). Ці ґвалтівники і вбивці паплюжили й нищили природу безжалісно, дбаючи лише про гроші, прибуток, власні інтереси. А природа, зображена у творі як жива унікальна істота, навіть захищалася, як людина, котрій загрожувала смертельна небезпека, страчувала найманців на смерть, робила їх навіки нездатними до праці. Тут персоніфікація набуває найбільшого емоційного забарвлення, що підсилює ідейне звучання твору. Естетика, екологічний потенціал мислення гуцулів сприймали рідний серцю краєвид як прекрасне. Вони добре розуміли, що втрата хоча б одного виду рослин веде до загибелі чи спотворення іншої, що, безперечно, негативно впливає на рослинний і тваринний світ Карпат загалом. Єдність царства природи з буттям гуцулів створювала такий світоустрій, де все перебувало у прямій взаємозалежності, було взаємообумовленим. О. Кобилянська пише: "їх (корінних жителів Карпат. - Л. Г.) світ був ліс і гори, і лише тут дозрівали вони вповні! (...). їх бажання були прості й прозорі, а умови їх щастя - лиск сонця й синє небо..." (2, с. 313). Така просторова закономірність між двома площинами життя концентрується у творі в причинно-наслідкову залежність і є важливим прийомом у трактуванні способу життя персонажів. Про такий стиль буття гуцулів знайдемо відомості і в народних легендах: "Хліба ані білого, ані чорного у людей не було. Аби з голоду не вмерти гуцул ішов до джерела гірського, пив воду студену, цілющу. Та й силу мав. Цю силу гори давали"12. Наведені рядки ще раз доводять, що покладені О. Кобилянською в основу оповідання "Битва" думки - це переломлена через авторське світосприймання народне бачення світу, природи, людини. Природа була джерелом буття верховинців, визначала простоту, практичність і натуральність їхнього життя, відвертість у стосунках. Люди відчували себе залежними від навколишнього світу, завдячували існуванню на землі саме природі. Обожнювання природного начала, святе поважне ставлення до всього живого визначали зміст буття горян, їхня людяність у ставленні до природи - це толерантність до традицій предків.

На матеріалі оповідання О. Кобилянської "Битва" можна побачити, що гуцули постійно перебувають у сфері культу природи, а віра, звичаї предків, які вони свято оберігають та шанують, є основою їхнього світобачення. Із цього погляду видається символічною і назва твору, яку можна розуміти як сутичку двох світоглядних систем - старої, складеної упродовж віків і перевіреної життям (її представляють у творі гуцули), і нової - невмотивованої, відірваної від народного життя (подається образами найманців).

Багатьма своїми прозовими творами, де чільне місце займає природа, О. Кобилянська апелює до людської мудрості, доводячи залежність людської долі від природи. Ця ідея знаходить художню реалізацію в оповіданні "Некультурна". Як і більшість персонажів письменниці, Параска зображувалась серед природи, бо це було звичайно, можливо, навіть без упередженої цільової настанови, в загальному потоці творчого мислення. Серед вималюваних у творах О. Кобилянської образів селянок найзначнішим є образ гордої, волелюбної і незалежної гуцулки Параски, котра володіє унікальним мистецтвом любити природу.

Новела має оригінальну побудову, яка сприяє письменниці реалізувати власну концепцію людини і світу. Так, скажімо, розповідь-пролог у народнопоетичному дусі про Рунг і Магуру не дав відомостей про минуле цих гір, але зворушлива манера подачі матеріалу створює своєрідне підтекстове поле, суть якого можна розшифрувати багатоманітними аналогами з локальних топонімічних легенд, у яких люди з певних причин (моральних, соціальних, етичних тощо) перетворюються на гори, ріки, струмки та ін13. Вступна частина з персоніфікованими образами Рунга і Магури мимоволі наводить на думку про те, що в далекому минулому вони були живими істотами. Ця композиційна складова новели має подвійне смислове навантаження. Перше - інформаційне - вказівка на архаїчність світогляду горян; друге - естетичне - спосіб показати велич і красу довкілля. Кожне з них у гармонійній єдності визначає стильову особливість твору, його проблемно-подієвий зріз.

Як уже мовилося на початку статті, у світових міфологічних традиціях образ гори особливо популярний і може ототожнюватись із образом світового дерева: дерево на горі чи біля гори; гора, покрита лісом тощо14. Ототожнення двох природних величин (смерек і гір), що символізують модель світобудови, у художньому творі О. Кобилянської теж, на нашу думку, не випадкове - воно підсилює ідейне навантаження твору, прямо вказуючи на тісний взаємозв'язок людини і природи. І хоч у творі гори дещо десакралізовані, однак тінь деміфологізації їх не зачепила, і вони не є лише простим локальним вказівником. Народ по-філософськи підходив до релігії, природи, міфотворчості предків. Чоловіча і жіноча назви гір (Рунг і Магура) в оповіданні О. Кобилянської "Некультурна" у цьому переконують, бо їхнє сусідство і прихована закоханість (як живих істот) символізують вічність буття, а делікатність у почуттях, толерантність у стосунках проектують (вже на початку твору) морально-етичний кодекс головної героїні оповідання.

Персоніфіковану пейзажну картину О. Кобилянська завершує словами: "Там був їх (Рунга і Магури. - Л. Г.) рай..." (2, с. 324). Поняття про рай перенесено О. Кобилянською на реальний світ. Констатація місцевого ландшафту як раю - особливість світоглядної системи горян, яка сягає праісторичних коренів, тому, як нам видається, є закономірним його використання у творі. Лаконічно завершена фраза-підсумок "Там був їх рай..." ніби знаходить своє логічне продовження в наступному реченні, яким розпочинається розповідь про головну героїню. Таке вдале композиційне поєднання частин твору виводить на поверхню важлвиі питання, пов'язані з проблемою існування людини - про зміст життя і долю, земне і потойбічне, швидкоплинне й вічне, народження і смерть, виводить на перший план динамічні стосунки людини й природи, показує залежність існування героїні від предковічних законів.

Зазначеним проблемам у творі вдало підпорядковані й інші композиційні ланки. Так "некультурним" видається внутрішній простір Парасчиної хати, де непорядок і убожество: "Довга дубова лавиця, з почорнілих дощок збите ліжко, такий самий стіл, груба неповоротка скриня, на жердці недбало завішені речі - і то майже все" (2, с. 329). Але далі О. Кобилянська розвіює читацьке розчарування, котре переходить у зачудування й полегкість: "Зате стіни майже повні. Барвні малюнки, яскраві папери, стяжки, дерев'яні хрестики, горнятка, засохлі цвіти, а в вікні понсові цвітучі цвіти, що тиснуться надармо до замарґаного скла по дрібку сонця" (2, с. 329). Різко окреслена протилежність наповненості хати, на нашу думку, не випадкова, має філософсько-символічне спрямування. Попередній опис хати (точніше підлоги) - це буденність, а стіни - надбуденність для заспокоєння душі, що гармонує психічному станові Параски, а свідченням її гарних уподобань, витончених смаків, говорить про неординарність натури жінки, її індивідуальність, несхожість на інших. Через деталь хатньої обстановки - яскраві квіти, що крізь вікно тиснуться до сонця, - влучно відтворено зв'язок героїні з природним світом. Змалювання хатнього інтер'єру шляхом контрасту є не лише одним із засобів характеристики героїні, а й ключем до розуміння назви твору.

Почуття самотності й суму Параска не знала, бо, як говорить О. Кобилянська, багата зелень гірських стін випивала самоту. Між Рунгом і Магурою вона була наче вдома. Їй спокійно й комфортно в оточенні природи: "Над нею, коло неї увихається у воздусі і над квітами, що буяють з трави, безліч дрібосеньких комашок, гомонять у тихій гармонії. Недалеко її ніг вертяться і спішаться рудаві мурахи…" (2, с. 356). Навіть узимку сидячи в хаті, Парасці не смутно - вона вслухається у шум чи посвист вітру. Такі просторово-часові екскурси, подані у творі в чіткій хронології, допомагають авторці змалювати образ героїні цілісно й об'ємно.

Поетична натура Параски (не підозрюючи того) з філософською мудрістю дивиться на світ. "Історична питома вага поетичного ставлення до навколишньої дійсності послужила до певної міри і охоронним модусом побутування давніх світоглядних уявлень гуцулів, що виявилися в традиційних поглядах на утворення світу, взаємини людини і природи, у релігійних віруваннях, забобонах, демонології, в народному осмисленні явищ суспільного буття"15. Параска, відчуваючи й сприймаючи гармонію в природі, прагне і сама стати її частиною. Вона мислить своїми категоріями, які, звичайно, не розходяться із загальноприйнятими народними нормами. Для неї город-рай, де побачиш овочеві дерева, городину, соняшники, квіти, сильний запах яких аж морочить. Це та зазначена свого часу ще М. Костомаровим у праці "Две русские народности" оригінальність, поетичність, непрактичність українців, котра відрізняє їх від сусідів-росіян, які дбають про рослину лише з корисливих міркувань. Квітка для героїні оповідання "Некультурна" - це раціональне добро, яке дає втіху серцю, збуджує позитивні емоції. У благородній душі жінки панує рай, і тому не дивно, що все гарне й довершене у неї асоціюється з раєм. Не виключено, що поняття "рай" генетично пов'язане з "капищем", яке влаштовувалось нашими предками в мальовничому куточку природи, де складалась молитва Богу, а кожна рослина й дерево мали магічну силу. "Я люблю, щоби так всього було, се так весело!" - говорить Параска тому, хто дивиться на город. "Весело" - це поняття достатку й естетичної насолоди, котра в уявленні жінки асоціюється з досконалістю. "Веселими, зеленими, як рай", видаються героїні й пасовиська, радість існування на землі, який відчуває вона від споглядання природи - це сенс життя на землі, яку відчуває вона від споглядання природи - це сенс життя предків-язичників: радість на лоні природи і завдяки природі, радість, яка ототожнюється зі щастям. Жінка неодноразово стверджує (і в цьому повністю переконана), що вона - щаслива. Параска має всі підстави вірити словам старого діда: "В тебе таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі Бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема" (2, с. 355). Ці рядки з оповідання відповідають ідеї твору, яку обґрунтувала сама О. Кобилянська у листі до О. Маковея 17 грудня 1898 року: "Я хотіла дійсно змалювати таку некультурну з щасливим незнанням, з її вродженим щастям у душі, якого їй нічим не можна було відібрати!.. Чи така людина не є прекрасною! (5, с. 276).

Жінка доброго роду, "з мудрими живими очима", яка живе у згоді з християнською мораллю (згадаймо, без церкви не погоджується на шлюб), знає і дотримується обрядів, як і її предки; не сторониться людей, але не прагне з ними постійного спілкування. Це не нехтування загальноприйнятими законами співжиття, а бажання зріднитися з абсолютом, яким вважає природу. Параска знає, що таке гріх і твердо переконана, що Бог бачить кривдника і завжди на боці скривдженого. У творі є моменти, які показують силу людського слова, поєднану з правічною магією. Прокляття Параски, які зринають з уст тричі, викликані боротьбою добра і зла, що були у силовому полі її стосунків із судженим. Як зазначав І. Франко, на Підгір'ї, в Карпатах, за народними віруваннями, "є така година в році, що якщо другого заклясти, то се йому зараз сповниться. Звичайно люди не знають тої години, але бувають такі, що знають"16. У новелі "Некультурна" слова героїні справджуються, що підтримує її віру в циклічний причинно-наслідковий зв'язок людини і природи. До того ж, у такий досить незвичайний спосіб О. Кобилянська надає морально-етичній проблемі розгалуженості.

Параска зазнала горя, гірких непорозумінь, зради з боку людей і тому знаходить розраду та психічну підтримку в природі, вірить у її незрадливість. Вона черпає з природи сили для фізичної та культурної екзистенції. Делікатності, моральної досконалості навчила її саме природа; ця жінка, як двічі повторює О. Кобилянська, "мала лице", що свідчить про глибоке почуття гідності. Героїня упродовж життя не піддається ніяким утискам, її психіка врівноважена, дії спокійні, впевнені навіть у непередбачені хвилини. Її гордість сприймається як щось природне, звичайне.

Кожен рядок оповідання демонструє шляхетність Параски у ставленні до природи. Це закономірно, адже вона живе в мирі з собою, що позначається і на стосунках із довкіллям. Воля до правди й справедливості, які постійно були її орієнтирами, реалізувались у взаєминах із людьми і вдосконалювались у спілкуванні з природою. Культура духу героїні "узаконює" її бажання звертатися до природного існування на землі і дозволяє бачити природу тими очима, якими дивилися на неї предки. Ліс, у котрий потрапила Параска, не був таким, "як той, що покриває Магуру або Рунга, веселий, доступний, але такий, аби його засіяла сама рука Бога святого, коли творила світ", у ньому "виростає таке, що переросло і розум людський". У візуальному сприйнятті Параскою лісу відчутний дуалізм світоглядних переконань, в основі якого лежить своя концепція природи. Принагідно зазначимо, що в есхатологічних віруваннях язичницьких часів Творець землі ототожнювався з богом землі, про якого знайдемо відомості в одній із легенд Карпат: "...Тут (у Карпатах. - Л. Г.) ще живе бог. В душній тиші пралісу живе ще стародавній бог землі; він панує над горами й долинами... Той прадавній поганський бог лісів і отар не хоче знати ні гордого і хвалькуватого бога, який живе у золоті й шовках за строкатими стінами іконостасів, ні старого буркотуна-дідугана, який ховається за фіранками пурйохезу (завіса, за якою лежить Свята книга. - Л. Г.) синагог"17. Але з прийняттям християнства відбулась заміна старої (язичницької) символіки християнською. Зауважимо, що у пізніших космогонічних віруваннях українців Земля, створення якої трактувалося від Бога, займала чільне місце. Маємо досить фольклорного матеріалу, який свідчить про мандри християнського Бога: де Він побував, там земля краща, родючіша. У цих народних зразках Ісус Христос виступає магічною силою, яка впливає на врожайність, генетично цей мотив сягає ще давньої язичницької епохи, адже "наділення Христа магічними якостями - здатністю оплодотворювати поля - нашарування пізнього порядку, бо ж відомо, що християнство найбільше успадкувало від попередніх релігій магію, в даному разі господарську"18. Введені у творі мандри героїні по лісу доповнюють наші уявлення про своєрідне розуміння гуцулами природи свого краю.

Подальша розповідь Параски про свою незвичайну подорож по лісу виявляє язичницькі начала світосприймальних настанов жінки. Дослідники стверджують, що "природа в уявленнях гуцулів сповнена життя, в ній взаємопов'язане реальне і ірреальне, звичайні, видимі, і незвичайні, таємні речі все розвивається і навіть камінь росте з землі"19. У лісі, куди потрапила Параска, шукаючи млина, все живе і неживе створює незвичайну атмосферу, котра негативно впливає на жінку, породжуючи в її душі страх і ніяковість. Заблукавши, вона приходить до висновку, що ліс заклятий, бо "що се за шум літав у воздусі? Вона ж ніколи не чула такого сильного шуму; скільки й перейшла лісів, як тут" (2, с. 343). Героїні здається, що все, що тут живе і росте, стає їй на заваді, всіляко перешкоджає. Навіть гострий камінь чекає, щоб вона вдарилася об нього і понівечила ноги. Світогляд Параски формувався на ґрунті найдавніших уявлень, тому не дивно, що природа, зміни в її середовищі ототожнюються у свідомості героїні з живими істотами. Жінка твердо переконана, що в лісі панує злий дух, котрий полює на її життя: "їй хотіло щось розум відібрати-тото, що сиділо їй на плечах і скоботало, і що вона через цілий ліс несла... вірить їй не хто чи ні?" (2, с. 345). Параска бачила прозорі білі страхопуди, котрі виростали з землі і розлазилися в гіллі, потім тиснулися їй на груди, щоб задавити. За язичницькими віруваннями духи перебувають у постійній взаємодії з людиною, визначають її душевний і психічний стан. У ситуації, змальованій О. Кобилянською, вони зовсім не сприяють головній героїні, і тому їй доводиться докладати чимало зусиль, щоб здолати страх, знайти в собі сили і вийти з лісу живою.

Докладно змальована подорож героїні є завершеним міні-оповіданням, що має свою структуру і в цілому для новели відіграє важливу роль. Кульмінаційна вершина цього "пейзажевого оповідання в новелі" - не момент пізнання героїнею істини, усвідомлення того, що її ошукано, зраджено. "Її душу щось затьмило і роз'яснило, мов прошибла її лиха блискавиця, а в серці пірнуло ножем… се "чортівський млин", се його шум заливає воздух, як меле!.. Зойкнула" (2, с. 344).

Миттєве відкриття, передане у тексті словом "зойкнула", прийшло до неї через природу, яку вона глибоко розуміла, знала і любила.

Своєрідна гірська природа спричинила захоплення людиною довкіллям у незвичайному забарвленні, наклавши відтінок міфологізації на об'єкти та явища природи. Це відтворено не лише в "Некультурній", а й у новелі "Природа". Сум'яття і розгубленість охоплюють у лісі над річкою молодого гуцула, коли на місячному світлі почали з'являтися голубаві облачні постаті, котрі хотіли все перемогти. Подібні містифіковані епізоди-вкраплення допомагають створити загальну тональність твору, утвердити провідну думку, авторську концепцію людини й світу, служать тлом для розгортання конфлікту, розв'язання порушених проблем. Наповненість повітря, запахи, зорові картини ніби керували людською уявою. В основі епізоду з дивними істотами-постатями лежить фантастична версія, що відображає давні міфопоетичні уособлення і трансформується у світ уявлень молодого гуцула.

Хлопець настільки перейнявся вірою в надприродне, що навіть у чарівній незнайомці з міста бачить відьму: "Боже, червоне волосся, - подумав він. - Як відьма... такого нема ні в однісінької дівчини в нашім селі..." (1, с. 408). Такі думки персонажа пояснюються правічними слов'янськими віруваннями, що всі люди, рослини і тварини, навіть природні явища мають свого духа-двійника (лісовика, відьму, потопельника, повісальника тощо).

Зазначимо, що для головного героя твору спілкування з природою визначає спосіб його буття. Він, господар, добре знає її примхи, особливості, прикмети, володіє знаннями про явища. Ці відомості йому конче потрібні в буденному житті, і він ними при нагоді користується. Молодий гуцул захоплюється красивим лісовим краєвидом, має улюблені місця, до яких запрошує свою знайому, котра теж любить природу. Ця дівчина з міста знаходить спокій у шумі лісу, на запитання хлопця "Чому їй подобається у лісі, адже тут нічого не видно?" відповіла: "Якраз тому, що не виджу того, що звичайно виджу" (1, с. 414). Ці слова - характеристика героїні, котра розуміла природу як абсолют, і водночас позиція самої О. Кобилянської, адже, як зазначалося вище, у цьому творі описи природи, враження від її краси - це власні відчуття О. Кобилянської. Краса природи для героїні - "се краса, котрою вона розкошується, в котрій купає свою душу й котра відбивається в її великих дожидаючих очах..." (1, с. 405), яку не знищила урбанізація. У новелі "Природа" О. Кобилянська вміло відтворила глибоке розуміння природи Карпат молодими гуцулами, які однаково люблять і сприймають природу, знаходячи в ній розраду, хоча й мають різні погляди на кохання.

Твори О. Кобилянської, про які йшлося вище - лише частина прозового доробку письменниці, де постаті головних героїв у контексті з природою стають яскравішими і художньо досконалими. Чи не тому один із читачів ще за життя О. Кобилянської так відгукнувся про її відому повість: "Спасибі за "Землю", напишіть ще і про небо" (5, с. 512). Крізь призму природного довкілля О. Кобилянська у своїх творах порушує важливі проблеми українців (взаємини природи з людиною, роль, місце та значення релігійних традицій у житті народу, питання змісту і цінності людського буття та ін.), показує тісний зв'язок їхнього життя з вірою предків, наголошуючи, таким чином, на особливостях нашого менталітету (чуттєвість, емоційність, ліричність вдачі, міфопоетичність світосприймання, естетизація світорозуміння тощо).

Художньо досліджуючи людину у тісних зв'язках із природою, середовищем, опираючись на складені упродовж віків уявлення предків, О. Кобилянська виявляє суспільно-філософську суть людини і природи, підкреслюючи цілісність народної культури, що органічно синтезувала язичницькі й християнські релігійні вірування. Оригінальні художні твори письменниці дають змогу з'ясувати сутність людини в просторі, побачити її генетичний зв'язок із часом (сучасним і минулим), допомагають віднайти нитку історії, пересвідчитись, що ми - це наші предки, адже в кожному творі конкретні герої, порушені проблеми більшою чи меншою мірою несуть на собі відбиток загальнопоширених явищ, процесів тощо.

м. Суми


1 Див.: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Вид. 2. - Мюнхен, 1983; Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа / Ред. В. Плачинда. - К., 1992; Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду // Основа. - 1995. - № 28 (6); Лозко Г. Трипільська культура і українська ментальність // Народознавство. - 1994. - № 16 та ін.
2 Коцюбинський М. Твори: У 3-х т. - К., 1965. - Т. 3. - С. 439.
3 Див.: Легенди Карпат. - Ужгород, 1968. - С. 175.
4 Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду // Основа. - 1995. - №28(6). - С. 150.
5 Кобилянська О. Твори: У 5-ти т. - К., 1962. - Т. 5. - С. 216. Далі будемо посилатись на це видання, зазначаючи в дужках том (перша цифра) і сторінку (друга цифра).
6 Див.: Легенди Карпат. - Ужгород, 1968. - С. 170, 193.
7 Кульчицький О. Український персоналізм. - Мюнхен-Париж, 1985. - С. 98.
8 Див.: Потебня А. А. Теоретическая поэтика. - М, 1990; Костомаров М. Слов'янська міфологія. - К., 1994.
9 Токарев С. Ранние формы религии. - М, 1990. - С. 609.
10 Українська художня культура / За ред. І. Ляшенка. - К., 1996. - С. 163.
11 Тайлор З. Первобытная культура. - М., 1989. - С. 12.
12 Легенди Карпат. - Ужгород, 1968. - С. 4.
13 Там само. - С. 57, 170, 173, 181, 192, 248.
14 Див. про це: Мифы народов мира: У 2-х т. - М., 1987. - Т. 1. - С. 311.
15 Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. - К., 1987. - С. 248.
16 Легенди та перекази. - К., 1985. - С. 135.
17 Легенди Карпат. - Ужгород, 1968. - С. 67.
18 Сокіл В. Народні легенди та перекази українців Карпат. - К., 1995. - С. 45.
19 Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. - К., 1987. - С. 244.