ТРАДИЦІЇ ВІЙСЬКОВО-ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Ярослав Тимчак

Виникнення Київської Русі як великого державного об'єднання східних слов'ян було підготовлене усією сукупністю попереднього розвитку матеріальної й духовної культури майбутніх українців [1]. "Могутня Київська держава IX-XIII століть була тільки одним із пізніших фактів історії Русі, стародавня ж історія та її культура ще чекають на широкі дослідження" [2]. Тому розвиток військово-фізичної підготовки (далі - ВФП. - Я. Т.) у період Київської Русі необхідно розглядати у контексті етноісторичного та етнокультурного процесів становлення українського народу загалом.

І в науковій, і в науково-популярній прикладній літературі термін ВФП застосовують доволі широко. Однак, перегляд енциклопедій, словників і літератури з даної тематики переконує, що сьогодні не існує означення поняття ВФП, хоч потреба у такому означенні назріла, оскільки його відсутність не дає можливості чітко усвідомити межі та структуру підготовки молоді до служби у збройних силах, як також і значного сегменту життя армії. Крім того, без означення ВФП не можна дослідити наявний багатий історичний матеріал. Тож попередньо, як інструмент для аналізу, сформулюємо ознаки, які, на нашу думку, притаманні даному поняттю:

- педагогічний процес, що спрямований на розвиток необхідних у військовій справі вмінь та навичок;
- оволодіння необхідними у ВФП техніко-тактичними діями;
- досягнення оптимального рівня функціональних можливостей організму людини, які в сукупності забезпечували б готовність до військової служби та високу боєздатність у воєнних умовах.

Під таким кутом зору ми й пропонуємо розглянути історичний матеріал про витоки і становлення ВФП українців, а також і ті чинники, які її зумовили.

Фізична культура українців, як складова культури загальної, зокрема її військовий аспект - ВФП, формувалася під впливом багатьох факторів - географічних, етнічних, соціальних, геополітичних та інших. Отже, для глибшого розуміння особливостей і специфіки ВФП наших предків у період, який досліджуємо, необхідно розглянути ті історичні передумови та чинники, які безпосередньо впливали на формування й розвиток фізичної культури українського народу.

Рівень фізичного виховання давніх українців був суттєво зумовлений геополітичним розташуванням України. Розміщення у центрі Європи, помірний клімат, родючі ґрунти, відносна незахищеність території зовнішніми, природними перешкодами (гірські масиви, моря тощо), наявність великих торговельних шляхів, що з'єднували країни сходу й заходу, півночі й півдня, з давніх-давен приваблювали інші народи і спричинили безперервність навал кочівників на автохтонні племена праукраїнців. Особливо інтенсивним цей процес був у часи великого переселення народів (IV-VI ст. Христ. ери). Як зазначив І. Крип'якевич, "переселення народів мало місце в різні часи і йшло в різних напрямках. Особливо Східна Європа, що мала відкриту границю від Азії, була виставлена на безнастанні наїзди зі Сходу" [3]. "З часів великого переселення народів східні слов'яни перебували у стані вимушеного протиборства з гуннами, хозарами, печенігами, тюрками, половцями, монголо-татарами", - наголосив академік П. Толочко і зазначив, що "...одним із суттєвих факторів історичного розвитку Русі X-XIII століть було її сусідство із кочовим світом степів" [4]. Внутрішні міжплемінні конфлікти також були постійними в житті східних слов'ян. Тому й природно, що в цих умовах головним і визначальним серед інших ставав військовий чинник, зокрема у розвитку фізичного виховання в Україні у період давньої історії. Така складна геополітична ситуація, часті військові конфлікти були притаманні багатьом народам і племенам Європи, а не лише праукраїнським. Тому з найдавніших часів "в арсеналі рухів, яким навчалася молодь, були і елементи військової підготовки" [5]. На думку Л. Куна, у зв'язку з піднесенням ролі й завдань військової підготовки, елементи ВФП були включені у "форми підготовки вступу у зрілий вік, а саме в її заключний етап - обряд посвячення" [5]. Вже у цей час почали зароджуватися "організовані форми виховання і початкові форми виховної діяльності" [5].

ВФП давніх українців, на нашу думку, була суттєво збагачена традиціями попередніх епох. "Духовна культура дохристиянської Русі, філософською основою якої був язичницький світогляд, відзначалася стійким традиціоналізмом. Складові компоненти цієї культури ґрунтувалися на стійкій основі глибоких історичних традицій, які значною мірою цементували тодішнє суспільство та державне життя" [6]. Скіфо-Сарматський період історії України залишив значну культурну спадщину, зокрема і військову, елементи якої знаходимо ще у період Давньоруської держави, наприклад, так званий "звіриний стиль" скіфського мистецтва, окремі зразки озброєння воїнів тощо. Цю спадковість традицій можемо пояснити тим, що занепад скіфських союзів племен, а згодом і сарматів, збігається у часі із розвитком слов'янства. Фактично, певний час частина слов'янських племен межувала або входила у ранньодержавне утворення - Велику Скіфію. Як зазначають історики, "Скіфію оточували численні народи, етнічно не споріднені з нею. В лісостеповій і поліській зонах, за Геродотом, жили сколоти, неври, меланхлени, андрофаги, гелони, будини та інші" [7]. "Як і раніше, лісостепове межиріччя Дніпра і Дністра заселяли численні племена, генетично пов'язані з населенням Чорноліської доби. За мовою, це були праслов'яни" [8]. Сучасні науковці, зокрема й Б. Рибаков, вважають, що сколоти мають безпосереднє відношення до слов'ян. Це переконання він обґрунтував у своїй монографії "Язычество Древней Руси".

Про ВФП сколотів збереглися деякі письмові свідчення. Сколоти мали дисципліноване військо, організоване за племенами і родами. Воїни мали оборонну та наступальну зброю. До оборонної належали кольчуга, щит і шолом, а до наступальної - сокира, спис або меч, лук і стріли. Римський історик Страбон, характеризуючи сколотів, писав, що вони справедливі, хоробрі, відчайдушні, не бояться смерті, а пораненнями хваляться [9]. З історичних джерел довідуємося, що "сколотські дівчата дуже часто боролися з чоловіками, а щоб вийти заміж, кожна із них мусила вбити хоча б одного ворога" [10]. Ці скупі свідчення все ж дають змогу зробити певні припущення щодо ВФП сколотів. Перелік озброєння передбачає, що до ВФП входили фізичні вправи з використанням цієї зброї. Окрім цього, маємо свідчення про боротьбу, якою займалися як чоловіки, так і молоді жінки. Отже, цілком можливо, що сколотські дівчата брали участь в ініціаціях. Відомо, що юнаки-сколоти ставали воїнами і могли одружуватися тільки після традиційного "посвячення" у воїнську верству, пройшовши перед тим певне випробування. Можна зробити припущення, що для сколотських дівчат "вбити хоча б одного ворога" і було умовою їхнього випробування-посвячення.

Від VII століття до Різдва Христового у соціально-економічному розвитку велику роль починають відігравати торговельні відносини між населенням українського лісостепу та античним світом, здійснювані за посередництвом грецьких колоністів. Цей процес міг мати і певний вплив на фізичне виховання та ВФП давніх слов'ян. Унаслідок жвавих торговельних зв'язків праслов'ян, зокрема й сколотів, із містами-полісами Північного Причорномор'я, вони були добре знайомі з різними аспектами фізичної культури античності. Так, у Північному Причорномор'ї були добре відомі Ахілеї - спортивні змагання, які організовували мешканці Ольвії на Тендрівській косі [11]. "В Ольвії зберігалися списи переможців, які відзначилися у киданні списа чи диска, бігу й боротьбі навкулачки. Віднайдено навіть плоскорізьбу громадянина, що здобув нагороду як найкращий лучник" [12]. Грецькі колонії мали свої гімнасії та стадіони, на яких виконувалися гімнастичні вправи і навіть відбувалися святочні ігрища. Не виключено, що зв'язки між містами-полісами Північного Причорномор'я і племенами давніх слов'ян мали певний вплив на фізичне виховання та ВФП останніх.

Задля виховання молоді у дусі справжніх воїнів, передачі тонкощів військового мистецтва та досвіду, у середовищі первісних племен починають створюватися чоловічі військові союзи, у межах яких організовувалися спеціальні табори бойового вишколу. Саме у цих військових таборах, які умовно називатимемо "лісові школи", реалізовувалася ВФП молодих воїнів та відбувалися ініціації. Як зазначив Л. Залізняк, ці утворення й пов'язані з ними ритуали та вірування простежуються у розвитку багатьох індоєвропейських народів, зокрема і в слов'ян. На його думку, "провідну роль у міфології чоловічих союзів відігравав образ воїна-вовка. Всі члени союзу вважалися "вовками", головним божеством війни був вовк, а ініціація молоді полягала у засвоєнні певних особливостей поведінки вовків. Молоді воїни повинні були жити далеко від поселень "вовчим життям", тобто постійно воювати" [13].

Саме у цьому аспекті доцільно згадати свідчення Геродота про ще одне праслов'янське плем'я - неврів, яке науковці локалізували на Поліссі й ототожнили із Милоградською культурою Скіфської доби. За Геродотом, неври "кожного року на кілька днів перетворюються на вовків, а потім знову приймають людську подобу" [14]. Цей факт, на нашу думку, може бути свідченням військових традицій неврів, згідно з якими вони у визначений час на певний термін "ставали" вовками-воїнами з метою підвищення рівня своєї бойової готовності. Можливо, у ці дні неври нападали на своїх суперників задля грабунку.

"Сліди культу вовка, як тотема-пращура, збереглися на Поліссі до XX століття. Донедавна тут вірили, що при зустрічі з вовком у лісі потрібно йому сказати: "І я вовк", і він тебе не зачепить" [15].

Особливо цікавим для нас є те, що практично ідентичні форми ВФП молоді, традиції та ритуали збереглися майже до середини XX століття в племенах північноамериканських індіанців - у їхніх "школах-таборах молодих вовків" [16].

В якому віці починалася ВФП давніх слов'ян, її особливості та термін підготовки у "лісових школах" - аж до ритуалу посвячення у воїни, встановити важко у зв'язку із відсутністю конкретних свідчень і джерел. Однак, завдяки порівняльному аналізові та на підставі існуючої джерелознавчої бази можемо охарактеризувати у загальних рисах деякі особливості ВФП праслов'ян. Так, "згідно із європейською фольклорною традицією, хлопця "обертали" на вовка на певний термін - 1, 3, 7 років" [17]. У племенах стародавніх іранців-нартів (предків сучасних осетин) "молоді вовки" також проходили навчання та посвячення у воїни у чоловічих військових союзах. Щоб стати повноцінними воїнами, вони мусили взяти участь у трьох військових походах (балцах) - однорічному, трирічному і семирічному [18]. У племенах шеванезів (північноамериканські індіанці) ще у 30-х роках XX століття хлопчиків забирали у табір "молодих вовків", коли їм виповнювалося 5 років. З цього віку вони ставали мугіконссіт - молодими вовками [19].

У ранній період Давньоруської держави існував обряд "постриги", що відбувався у 3-4-річному віці і символізував час вступу дитини у доросле життя, на шлях воїна. Ініціації молодих юнаків Київської Русі проходили у 17-18 років. Зміст обряду полягав у проходженні певних випробувань, які вимагали не тільки військово-фізичної підготовки, а зокрема моральної і психічної. "Молоді вовки" впродовж усього перебування у "лісових школах" реалізували свою ВФП у військових походах і полюванні. Отже, можемо припустити, що ВФП давніх слов'ян у "лісових школах" починалася приблизно у чотирирічному віці й закінчувалася десь у 17-18 років обрядом посвячення у воїни.

На початку Християнської ери слов'янські угруповання виступають під спільною назвою - "венеди". Про це повідомив готський історик VI століття Йордан. Римський історик Тацит (друга половина І століття Християнської ери) у своїй праці "Германія" подає конкретний опис території венедів і кілька важливих характеристик їхнього життя та побуту. Батьківщина венедів, за Тацитом, охоплювала простори від східних cхилів Карпат і до Верхнього Подніпров'я [21]. Тацит зазначив, що, на противагу сарматам, які проводили своє життя або на возі, або на коні, венеди пересувалися пішки, причому з великою швидкістю; вони "мають перевагу у тренованості й швидкості піхоти, а на озброєнні - великі щити" [22]. За описом Тацита, венеди проводили активні воєнні дії проти певкінів та фенів, і при цьому застосовували продуману тактику.

У III-IV століттях у Північне Причорномор'я прийшли готи із Півночі, що призвело до розчленування єдиного ранньослов'янського масиву венедів - на антів Подніпров'я і на склавинів Подністров'я й Волині. Історик Йордан пише про венедів, що "хоча їхня назва тепер змінюється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами" [23].

Витримавши виснажливу війну з племенами праслов'ян, готи прийшли у причорноморські степи, де згодом окупували Крим. На думку І. Крип'якевича, "готи мали великий вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової техніки та організації: про це свідчать такі слова, як меч, шолом, князь, перейняті слов'янами з готської мови" [25].

Візантійські автори VI століття Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протектор, Феофілакт Симокката, Маврикій Стратег, знаючи слов'ян під іменем венедів, антів і склавинів, описують їх у своїх працях. Це пов'язано насамперед з тим, що слов'яни активно впливали на політичні події у південній і південно-східній Європі. У середині І тисячоліття Християнської ери вони стали більш войовничими, схильними до військової агресії та експансії на землі сусідніх народів. Зокрема, розселившись на Балканах, слов'яни постійно воювали з Візантією. Свідчення, залишені нам візантійськими авторами, дають змогу скласти уявлення про характерні особливості ВФП та рівень фізичної підготовки антських воїнів. Так, "усі вони високі й незвичайно сильної будови тіла..., вступаючи у битву, більшість іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках, панцира ж ніколи на себе не одягають [26]; ...вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу їжі [27]; ...ведуть тверде життя [28]; ...зброя кожного з них - це два короткі списи, а дехто має також добрі щити.., уживають дерев'яних луків і дрібних стріл, змочених особливим ядом, сильнодіючим [27]; ...уступлять скоріше перед страхом, а дарунками не можна їх заманити [28]". Як зазначив д-р Петро Ісаїв, анти вміли швидко створити зі своїх возів укріплений табір. Згодом вони мали й кінноту [28]. Отже, на підставі свідчень візантійських авторів та використовуючи дані сучасних істориків, можемо зробити певні висновки щодо ВФП антів. Передусім з'ясовується те, що великого значення анти надавали розвиткові таких фізичних якостей людини, як сила і витривалість. У ВФП антів були вправи з використанням таких різновидів зброї, як спис і лук. Важливою складовою ВФП було загартування воїнів внаслідок суворого життя в умовах природи. Можемо припустити, що складовою цього загартування було свідоме утримання від їжі та загартування тіла через відсутність одягу у несприятливих природних умовах. Беручи до уваги думки д-ра П. Ісаїва і те, що більшість воїнів-антів йшла у бій пішими, можемо припустити, що частина воїнів їхала верхи, отже - у систему ВФП входила і кінна підготовка. На наш погляд, у цитаті "панцирів на себе не надягають", автор зафіксував думку, що це пов'язано із військовою традицією антів саме у такий спосіб вступати у бій, а не з тим, що анти не мали таких військових обладунків. У цьому аспекті потрібно згадати військові традиції германських племен, а саме - загони воїнів-звірів, так званих "берсеркрів" ("тих, що перевтілились у ведмедів"). У бій берсеркри йшли першими, виючи по-вовчому, гризучи щити, зриваючи з себе лати і навіть одяг. "Сага про інглінгів" сповіщає, що "бог Один зробив так, щоб його мужі билися без панцирів" [29]. З історії відомо, що тривалий час германські племена, зокрема готи, були "сусідами" слов'ян. Між ними відбувалися часті військові сутички. Саме у цей час вони могли запозичити деякі військові традиції германців. У цьому аспекті справджується твердження І. Крип'якевича про вплив готів на слов'янські племена у військовій ділянці. Але цілком можливо, що цей військовий звичай є суто слов'янський і сформувався в його середовищі.

Останнє твердження візантійського автора про обачність та непідкупність антів може свідчити про те, що їхня ВФП мала у своєму складі й певну моральну та психічну підготовку.

Отже, завдяки ефективній системі ВФП слов'янське військо могло протистояти найкращим арміям того часу. Про це свідчить той факт, що Візантія неодноразово вербувала антські полки для використання проти своїх зовнішніх ворогів. Анти, як союзники "ромеїв", разом з візантійським військом вели війни проти спільних ворогів - болгар, а згодом і аварів. Деякі з воїнів-антів змогли стати навіть вождями візантійських військ, як, наприклад, Хілбудій [30].

Про війну слов'янських племен з аварами залишив цікаву згадку Менандр Протектор у своїй праці "Історія". На вимогу платити данину аварам, склавинський вождь Даврит і старшина відповіли послам аварського хана так: "Чи народилася на світі й зігрівається сонцем така людина, яка б підкорила собі нашу силу? Не інші нашою землею, а ми чужою звикли володіти, і в цьому ми впевнені, поки будуть на світі війна і мечі" [31]. У цій же праці Менандр повідомляє про численні переможні походи склавинів на провінції Візантії, а Йоан Ефеський у праці "Церковна історія" зазначав, що слов'яни: "навчилися вести війну краще, ніж римляни", і що вони "сидять спокійно, без страху і клопоту в римських провінціях" [32].

Можемо припустити, що деякі військові традиції та особливості ВФП антів та склавинів успадкували племена східних слов'ян Давньоруської держави, оскільки, на думку І. Крип'якевича, те, що "Київська держава, так само як анти, скерувала головну свою експансію на Чорне море, робить ймовірним здогад, що між обома державами йшла безперервна лінія розвитку" [33].

Востаннє згадано антів в історичних візантійських джерелах у зв'язку з подіями 602 року. Далі історики вже пишуть про слов'ян і про їхні племена, а згодом про Русь.

У VIII-IХ століттях у середовищі слов'ян виникли племінні союзи, які, як правило, об'єднували сусідні споріднені племена. Цей час науковці вважають переддержавним періодом в історії східних слов'ян. Племінні союзи утворювалися здебільшого на військовій основі, об'єднувалися на час війни з сусідами, потім розпадалися і, в разі потреби, знову створювалися, але вже у новому складі. "Ці ранні переддержавні утворення слов'ян у візантійських джерелах звуться Славоніями. Своєрідний суспільний устрій, що в цей час поширюється у слов'ян, отримав назву військової демократії" [34]. Військові вожді племінних об'єднань створюють зі своїми дружинами невеликі укріплені поселення (городища) - економічні й політичні центри союзів племен, місця збору озброєних дружин. Такі городища археологи дослідили у Києві, Чернігові, Ладозі, Полоцьку, Ізборську, Хотомлі, Зимному та Лежниці (останні належали дулібам - одному з найбільших ранніх слов'янських племінних об'єднань). Окремі з цих городищ (Київ, Чернігів, Полоцьк та інші) згодом стали першими давньоруськими містами, інші ж - залишилися центрами дислокації воєнних дружин (Зимне, Хотомель) [35]. Значна кількість різноманітної зброї, знайдена під час розкопів найдавнішого слов'янського городища на Волині, є доказом того, що городище Зимне було дружинним центром. "Суспільство (у цей час. - Я. Т.) стає більш войовничим, про що свідчить масове поширення, починаючи з VIII століття, укріплень-городищ на східнослов'янських землях. Славонії ворогують не тільки з далекими сусідами, а й між собою" [36].

Складна соціально-політична ситуація постійно підносила значення ВФП у племенах східних слов'ян, а також стимулювала її вдосконалення. Для захисту своїх життєвих інтересів праукраїнці змушені були вдосконалювати або запозичувати зброю, способи ведення бою та разом з тим підвищувати рівень військово-фізичної підготовки воїнів, способи військової організації загалом. У цей час, коли із давніх чоловічих військових союзів поступово формуються професійні військові дружини, важливе значення для ВФП воїнів починають відігравати місця збору озброєних дружин - городища, як своєрідні військові "бази" раннього Середньовіччя. Саме там, на нашу думку, відбувалася цілеспрямована ВФП воїнів східних слов'ян. Як і прадавні табори військових чоловічих союзів, ці городища будували на віддалі від основного поселення племені і вони виконували оборонну функцію. У цих городищах знаходилися тільки залоги воїнів-дружинників. Очевидно, там відбувався і військовий вишкіл молоді та обряди посвячення у воїни - ініціації, які проходили за давніми традиціями східнослов'янських племен. Перебуваючи у суворих умовах пограниччя, відірвані від сім'ї та родини, зазнаючи частих військових сутичок, навчаючись військового ремесла і полюючи, ведучи "вовчий" спосіб життя, гартувалися справжні досвідчені воїни.

Східні слов'яни були відомі як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, вдовольнятися мінімумом їжі. Залишилось чимало згадок, що характеризують військові традиції та ВФП наших предків. Зокрема, Маврикій зазначав, що слов'яни "селяться у лісах, біля важкодоступних рік, боліт та озер, влаштовують у своїх житлах багато виходів, ...воювати зі своїми ворогами вони люблять у місцях, що поросли густим лісом, у тісминах, на урвищах; з вигодою для себе користуються засідками, раптовими атаками й хитрощами, і вдень, і вночі винаходячи багато різноманітних способів. Досвідчені вони також у переправі через ріки, перевершуючи в цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так що часто деякі з числа тих, що залишаються вдома, захоплені зненацька раптовим нападом, кидаються у вир. При цьому вони тримають у роті спеціально виготовлені великі, видовбані всередині тростини, які доходять до поверхні води, а самі, лежачи навзнак на дні, дихають з їх допомогою, і це вони можуть робити впродовж багатьох годин, так що абсолютно не можна здогадатися про їх присутність" [37]. За свідченням Маврикія, в бій слов'яни вступають із криком, що було, без сумніву, різновидом із арсеналу психічної атаки. Не викликає сумнівів і те, що таке вміння досягалося тільки завдяки попередній ВФП.

У VIII-IX століттях у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання полян, древлян і сіверян - Руська земля. Колишні міжплеменні союзи поступово об'єдналися в єдину етнічну спільність. Ця народність почала називатися "родом руським" або "Руссю" [38].

Пізніші згадки про ВФП східних слов'ян знаходимо вже у працях арабських мандрівників, які у IX-X століттях подорожували територією України. Про військові традиції праукраїнців найбільше згадок залишив арабський дослідник Ібн-Даст. У X столітті він пише про східних слов'ян, що "вони відважні й хоробрі, ...на зріст високі, гарні на вигляд і в нападі сміливі, та цю сміливість не виявляють на коні, але усі свої напади і походи чинять на кораблях" [39]. Інший дослідник Ібн-Якуб у своїх "Записках" подає таку характеристику наших предків: "Взагалі слов'яни - люди сміливі, здатні до походу, і якби не було розрізнення серед їх численних і розкиданих племен, то не міг би з їх силами боротися жоден народ у світі" [40].

Дуже цікавим, на нашу думку, є повідомлення грека Лева Диякона з Малої Азії. Близько 990 року він пише, що "вони (слов'яни. - Я. Т.) ніколи, хоч і переможені, не віддаються в руки ворогів, і якщо не сподіваються врятуватися, то встромляють собі у нутро меч і так себе вбивають". Як зазначив автор, цей військовий звичай був пов'язаний з віруванням праукраїнців: "а роблять це тому, бо мають таку віру: кажуть, що вбиті ворогами у війні, після смерті, як душа вийде з тіла, служать на тому світі своїм убивцям. Тавроскити (так він називає військо Святослава. - Я. Т.) бояться такої неволі, і самі себе вбивають, щоб не служити своїм переможцям" [41]. Такі військові звичаї, в основу яких були покладені давні традиції та вірування, змалку закладали надійний "фундамент" у морально-вольову та психічну підготовку майбутніх воїнів, гартували їхні дух і волю. Морально-вольова та психічна підготовка була невід'ємною складовою ВФП східнослов'янських воїнів. Східні слов'яни і Русь, на думку академіка П. Толочка, не були ізольовані від зовнішнього світу. Він зазначив, що "посідаючи історично важливу контактну зону між арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, вони збагачувались їх досвідом. На різних етапах історичного розвитку питома вага впливів сусідніх культур була неоднаковою. Все залежало від політичної орієнтації насамперед східних слов'ян. Адже вони не були у цьому процесі пасивною стороною. На етапі додержавного розвитку східних слов'ян силові поля культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на Сході вони визначались арабо-хозарськими впливами, на Півночі - балто-варязькими, на Півдні й Південному Заході - візантійськими" [42]. Та однак, найбільший вплив на розвиток Давньоруської держави та її бойової культури мали два зовнішньополітичні чинники - варязький і хозарський.

З'явившись у пониззях Волги і Дону в VII столітті, хозари заснували свою державу - Хозарський каганат із центром у місті Ітіль. Відтоді починаються активні взаємини між східнослов'янським світом і хозарами. Тривалий час хозари чинили військові напади на слов'янські племена, які жили на порубіжжі зі степом, внаслідок чого окремі племінні об'єднання полян, сіверян і вятичів змушені були платити їм данину. Саме про цей період руської історії йдеться у "Повісті минулих літ" - про данину русинів хозарам. Як відомо з переказу, хозари отримали "від диму по мечу", що мало означати непокору і стан війни між полянами і хозарами.

Тривале сусідство і протистояння Русі кочівникам степу могло збагатити військову культуру русинів. Так, на думку А. Кірпічнікова та інших дослідників, давньоруська кольчуга, гостроверхий шолом і шабля походять саме від прототипів, поширених у кочівників Європи та Азії [43].

Наступний впливовий зовнішньополітичний чинник становлять північні сусіди східних слов'ян - вікінги, або, як їх називали на Русі - варяги. У другій половині IX століття, судячи зі свідчень "Повісті минулих літ", варяги здійснювали численні походи на територію Північної Русі, а саме - у землі Ладоги і Новгорода. Поступово вони проникали і в центральні райони. Завдяки відмінній військовій організації та першокласному на той час озброєнню, що, на думку І. Крип'якевича, було кращим від слов'янського, варяги проводили доволі успішні військові операції проти русинів. Та невдовзі місцева знать і князі зуміли організувати активний опір варягам. Так, у "Повісті минулих літ" записано: "В літо 862. Вигнали варягів за море і не дали їм данини. Почали самі собою володіти" [44].

У IX столітті із чоловічих військових громад первісних племен праслов'ян поступово сформувалася професійна військова організація русинів - княжа дружина. "Італійський вчений Франко Кардіні вважає, що виникненню перших лицарських ватаг у Європі передували чоловічі військові громади первісних германців. Їх члени утримувалися общиною, не мали ні сім'ї, ні домівки, і були професійними воїнами, що присвятили своє життя служінню богу війни Одину. Військові громади германців складалися, за Тацитом, зі звіроподібних воїнів-берсеркрів" [45]. Мирні общинники утримували дружину, приносячи вождям дари. Вождем комітату (дружини) ставали завдяки особистій доблесті [46]. Подібні ватаги професійних воїнів були характерним явищем у Середньовічній Європі. Не була винятком і Київська Русь. Такою самою ранньолицарською ватагою була дружина київських князів IX-X століть [47]. Як зазначив Л. Залізняк, у IX-XI століттях берсеркри становили основу війська вікінгів [48]. На його думку, "скандинави принесли на Русь дружинно-лицарську культуру, що відігравала важливу роль у середньовічній історії всієї Європи" [49].

Варязькі походи на Русь мали ще один суттєвий результат. Вони зумовили зміцнення оборони земель на схід від Балтійського моря, побудову власного флоту, спорядження воєнних експедицій проти скандинавських країн [50].

Наприкінці IX - впродовж X століть варязькі дружини наймали місцеві князі й племінна знать для служби у свої залоги. Разом зі слов'янськими дружинами, під проводом перших князів, варяги брали участь у походах русинів проти Хозарії та Візантії. Прикладом таких спільних військових операцій може бути похід 882 року під проводом князя Олега. Створивши міжплемінну слов'яно-варязько-чудську армію, він остаточно об'єднав північну (Верхню) і східну (Низову) Русь у єдину державу зі столицею в Києві [51].

Окрім того, що варяги позитивно вплинули на державотворчі процеси в Руській землі, вони також збагатили і бойову культуру русинів. Варязькі дружини вважалися на той час одним з кращих військ у Європі, про що свідчать їхні переможні походи у країни Західної Європи. У дружинах руських князів вони тривалий час були найбоєздатнішим відділом війська. Військові протистояння та спільні походи східнослов'янських племен і варягів вели до опанування руськими воїнами військового мистецтва вікінгів, способів ведення бою, оволодіння новими видами зброї, оскільки нормани поширили серед русинів свою зброю, а також нові елементи ВФП. Наприклад, І. Крип'якевич зазначив, що "варяги вивели наші (руські. - Я. Т.) воєнні сили з далеких пущ і кинули їх на широкі степові простори, на далекі моря і чужі країни" [52].

Отже, поширення у середовищі руських воїнів нових видів зброї, запозиченої як у степових кочівників, так і у варягів, внесло суттєві корективи та нові елементи у процес ВФП русинів.

Проте не слід перебільшувати цих впливів на бойову культуру русинів. У працях багатьох істориків, на наш погляд, простежується тенденція примітивізації руського воїнства у порівнянні, наприклад, із варязьким. Адже варязькі дружини на Русі не були чисельними, а їхній вплив був епізодичним. Про це свідчить, зокрема, наявність дуже малої кількості археологічних пам'яток скандинавського походження. Крім цього, не варто забувати про багатовікову традицію бойового вишколу східних слов'ян, що складалася в умовах постійної боротьби із завойовниками заходу і сходу. Руські дружини відстоювали інтереси своїх володарів далеко за межами своїх земель. Перлина західноєвропейського середньовічного епосу - "Пісня про Роланда" засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. У переддень і під час варязької експансії на північ Русі, східні слов'яни продовжували військові походи проти Візантії, вже сам цей факт свідчить про могутній військовий потенціал ранньої Русі. Так, наприклад, у "Житії" Стефана Сурозького розповідається про похід князя Бравліна до Криму. Він, як і всі його наступники - київські князі, мав на меті утвердити Русь на чорноморських ринках. Наслідком цих ранніх воєнних експедицій було те, що "румійське" море стало називатись "Руським" [53]. Також відомо, що у 911 році 700 руських дружинників воювали у складі візантійського війська із критськими арабами. Надаючи військову допомогу Візантії, русини брали участь у війнах в Італії [54].

Отож варязький чинник мав здебільшого значний вплив на професійні формування руського війська, зокрема на князівську дружину, тоді як підготовка воїнів у племенах східних слов'ян залишалася традиційною. Слід зазначити, що елементи ВФП могли мати певні відмінності у різних племінних об'єднаннях східних слов'ян. Так, за свідченням Нестора-літописця, "усі племена мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне - свій норов" [55]. Поширення традицій окремого, наприклад полянського, домінуючого східнослов'янського об'єднання на весь племінний масив був, на думку багатьох науковців, малоймовірним. Як зазначив Л. Залізняк, "нерідко зводився до збору данини підкорених племен" [56]. Більшість племінних об'єднань ще довгий час зберігали свою самобутність.

На жаль, у зв'язку із недостатньою кількістю джерел тепер важко встановити відмінності ВФП окремих східнослов'янських об'єднань. Однак можемо припустити, що ці особливості були зумовлені географічним розташуванням, тобто мали регіональну властивість, а також і "силовими полями" сусідніх народів, про що йшла мова.

На наш погляд, ВФП гірських племен мала деякі відмінності у порівнянні із племенами лісостепової зони України. Розташування на берегах річок, озер, боліт давало можливість пересуватися вплав і використовувати цю особливість фізичної підготовки з військовою метою. Відповідно й у ВФП молоді цих племен були, мабуть, вправи, що мали забезпечити опанування цієї природної стихії (плавання, веслування, пірнання тощо). Тут доречно згадати військове мистецтво воїнів-антів і склавинів (приклад з "очеретиною"). У племенах, що межували зі степом, швидше набула поширення верхова їзда, яка стала складовою ВФП воїнів цих регіонів.

Певну роль у ВФП ранніх слов'ян відігравало мисливство. Цей вид діяльності був зорієнтований насамперед на добування м'ясної їжі: полювали на лося, благородного оленя, зубра, тура, косулю чи кабана. Кістки тварин становлять від 10 до 20 відсотків остеологічного матеріалу давніх поселень. Одним із традиційних експортних товарів слов'ян ще із сивої давнини було хутро диких звірів [57]. Доволі часто полювали і на хижих тварин - вовків, ведмедів, росомах, рисей - яких вбивали не заради м'яса. Перемога над цими грізними хижаками підносила військову доблесть і престиж воїнів. Відомо, що шкірою цих тварин воїни прикрашали свій одяг та обладунок. Полювання на хижих тварин вважалося такою ж небезпечною і почесною справою, як і війна. Тому до нього ретельно готувалися, а ця підготовка багато в чому нагадувала ВФП воїнів до війни або містила у собі певні її елементи.

ВФП була основою могутності наших далеких предків. І цей значний фактор відіграв важливу роль не тільки для праукраїнців. "Протягом кількох століть військова могутність Русі була тим щитом, об який розбивалися численні орди кочових племен степу - печенігів, чорних клобуків, половців. У цьому відношенні їй судилася історією роль рятівниці європейської християнської цивілізації. За визначенням візантійського історика ХІІ століття Нікіти Хоніата, саме руський народ врятував Візантію від половецької навали" [58].

Бойова культура праукрїнців, зокрема і ВФП, ґрунтуючись на предковічних традиціях власного народу й збагачена досвідом попередніх епох, із плином часу вдосконалювалася під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Результатом цього процесу було створення своєрідної системи ВФП воїнів періоду Київської Русі (IX-XIV ст.).

Отже, зробивши спробу огляду ВФП із найдавніших часів до IX століття, можемо дійти висновку, що фізична культура праукраїнців на її ранніх етапах, внаслідок геополітичного розташування України, формувалася під значним впливом військового фактору і мала виразну військово-прикладну властивість.

Військова фізична підготовка давніх слов'ян формувалася як на основі власних, самобутніх традицій, так і під впливом культурного (військового) чинника інших народів.



1 Акты Московского государства, изданные имп. Академией наук // Под ред. Н. Попова. - СПб., Академия Наук, 1890. - Т. І. Разрядный приказ. Московский стол. 1571-1634 гг. - 684 с.
2 Акты Холмогорской и Устюжской епархий. Ч. ІІІ // Русская историческая библиотека. - СПб., Академия Наук, 1908. - Т. 25. - С. 62.
3 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археологической Комиссией. - СПб., Академия Наук, 1878. - 3 т. (1638- 1657 гг.). - 604, 134, 22 с.
4 Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991. - 335 с.
5 Апанович О. Найтрагічніший 1775 рік // Військо України. - 1992. - №5. - С. 55-65.
6 Архив Юго-Западной России. Акты о казаках. 1679- 1716 гг. - Т. 2. - Ч. 3. - К., 1868. - 197, 846 с.
7 Архив Маркса и Энгельса. - Т. 8. - Ленинград, 1946. - 428 с.
8 Археологія доби українського козацтва ХVI- XVIII ст. // І. Винокур, О. Титова, І. Свєшніков та ін. // Відп. ред. Д. Телігін: навч. посібник. - К.: ІЗМН, 1997. - 336 с.
9 Атоян К. Военно-физическое воспитание в Армении (с древнейших времен до нашего века): Автореф. дис. канд. пед. наук. - Ереван, 1965. - 20 с.
10 Балушок В. Як ставали запорожцями // Неопалима купина. - 1994. - №1 (5). - С. 141-146.
11 Балушок В. Юнацькі ініцації давніх слов'ян - школа сили й мужності // Традиції фізичної культури в Україні. Зб. наук. статей. - К.: ІЗМН, 1997. - С. 24-32.
12 Бабишин С. Школи Запорозької Січі // Рідна школа, 1991. - №6. - С. 83-85.
13 Білоус М. Опришки. Историческіе изследованія // Книга "Олекса Довбуш, славний ватажок опришків". - Коломия: б. в., 1900. - 320 с.
14 Богаров К. Очерки истории военного искуcства. Древний мир // Теория и методика физической культуры. - 1936. - №3. - С. 18-25.
15 Боплан Г. Опис України. - К., 1990. - 256 с.
16 Боржковський П. Парубоцтво, как особая группа в Малорусском сельском обществе // Киевская старина, 1887. - Т. 8. - 767 с.
17 Братцев А., Булатов В., Выдрин В. История физической культуры и физической подготовки армий. - Ленинград, 1958. - 87 с.
18 Брайчевський М. Конспект історії України // Старожитності. - 1991. - №1. - С. 10-18.
19 Василенко Г. Велика Скіфія. - К., 1991. - 48 с.
20 Величко С. Літопис. - К., 1991. - Т. І. - 370 с.
21 Величко С. Літопис. - К., 1991. - Т. ІІ. - 642 с.
22 Воропай О. Звичаї нашого народу:
23 Вроцлавська бібліотека Оссолінських. Відділ рукописів. - №189, записки М. Голінського. - 470 с.
24 Галицько-Волинський літопис. - Л., 1994. - 254 с.
25 Гайдамацький рух на Україні в ХVIII ст.: Зб. документів // Під ред. І. Бутича та Ф. Шевченка. - К., 1970. - 659 с.
26 Геродот. Скіфія. - К., 1992. - 72 с.
27 Грабянка Г. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки: Перекл. зі староукр. Іванченка Р. - К., 1992. - 185 с.
28 Грабовецький В. Селянське повстання на Прикарпатті під проводом Мухи у 1490-1492 рр. (З історії спільної антифеодальної боротьби селян України і Молдавії). - Л., 1979. - 124 с.
29 Грабовецький В. Олекса Довбуш. - Л., 1994. - 270 с.
30 Грабовецький В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. - К., 1972. - 192 с.
31 Грабовецький В. Крестьянское движение и опришковство на западноукраинских землях // История Украинской ССР в 10 т. - К., 1983. - Т. 3. - 719 с.
32 Грабовецький В. Як знайшли топір Олекси Довбуша? // Прикарпатська правда, 1989. - 5 березня.
33 Грабовецький В. Так виглядав Олекса Довбуш (за описом джерел) // Жовтень, 1966. - №9. - С. 136-138.
34 Грачев А. Физическая культура в дофеодальной Руси // История физической культуры в СССР с древнейших времен до конца ХVIII в. Хрестоматия. - М.-Ленинград, 1940. - С. 5-7.
35 Греков Б. Крестьяне на Руси с древнейших времен до ХVII в. - М.-Ленинград, 1946. - 960 с.
36 Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV ст. - К., 1991. - 560 с.
37 Грушевський М. Історія української літератури. - К., 1995. - Т. І. - 392 с.
38 Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. - К.-Л.: б. в., 1913. - 524 с.
39 Грушевський М. Історія української козаччини // Вітчизна, 1989. - №6. - С. 182-197.
40 Грушевський М. Історія України-Руси. Наукове репринтне видання. - Т. 7. Козацькі часи - до р. 1625. - К.-Л., 1909. - К., 1991. - 626 с.
41 Гуслистий К., Апанович О. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. - К., 1954. - 87 с.
42 Давыдан О. К вопросу о контактах древней Ладоги со Скандинавией (по материалам нижнего слоя Староладожского городища) // Скандинавский сборник. - Таллин, 1971. - Вып. 16. - С. 140-142.
43 Давидюк В. Народна міфологія Західного Полісся на балто-слов'янському фоні // Тези наук. конф. "Минуле і сучасне Волині". - Луцьк: Волинський держ. пед. ін-т, 1989. - С. 245-248.
44 Давня історія України // Козак Д., Крижицький С. та ін. Керівник авт. колективу Толочко П.: Навч. посібник у 2 кн. - К., 1995. - Кн. 2. - 224 с.
45 Дванадцять місяців. 1980: Настільна книга-календар. - К., 1979. - 192 с.
46 Дополнения к Актам историческим, собранные и изданные Археографической комиссией. - СПб., 1846. - Т. 1. - Акты с исхода Х по начало ХVII вв. - Примечения. - (4), ІІІ, 400, 18, 14 с.
47 Дракохруст Е. Опришки (Из истории крестьянских движений в Западной Украине ХVII-XVIII вв.) // Из истории крестьянства ХVI-XVIII вв. - М., 1955. - 176 с.
48 Эварницкий Д. Іван Дмитрович Сірко - славний кошовий атаман Війська Запорозьких низових козаків. - Дніпропетровськ, 1990. - 190 с.
49 Эварницкий Д. (Яворницький Д.). Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. - К., 1995. - Ч. І; Ч. ІІ. - 447 с.
50 Єфименко А. История украинского народа. - К., 1990. - 509 с.
51 Єфименко А. На Україні. Нариси й оповідання. - Вип. 1. - Катеринослав: друк. Єфименка та ін., 1919. - 177 с.
52 Жарський Є. Історія українського фізичного виховання // Спортивний альманах. - Л., 1933. - С. 10-14.
53 Жерела до історії України-Руси. - Л.: Комісія Археографічна НТШ, 1895. - Т. 4. - 330 с.
54 Там само. - Т. 16. - 235 с.
55 Залізняк А. Нариси стародавньої історії України. - К., 1994. - 256 с.
56 Завацький В., Цьось А., Бичук О., Пономаренко А. Козацькі забави: навч. посібник. - Луцьк, 1994. - 112 с.
57 Запорожці: До історії козацької культури. - К., 1993. - 400 с.
58 Записки Наукового Товариства імені Шевченка. - Т. 154. Праці історично-філософічної секції // За ред. І. Крип'якевича. - Л.: Накладом товариства з друк. Наукових Товариств, 1937. - 268 с.