З ІСТОРІЇ ВИВЧЕННЯ ГАЛИЦЬКИХ СОЛЯНИХ ПРОМИСЛІВ

Рада Михайлова

Видобуток галицької солі та її промислово-економічне значення неодноразово ставали предметом наукових досліджень. Ця тема знайшла висвітлення у роботах М. Я. Аристова (1866), Б. О. Рибакова (1951), Я. Д. Ісаєвича (1961), Б. С. Грабовецького (1982), В. М. Зоценка (1986) та інших науковців. Незважаючи на незмінний інтерес до неї від ХІХ ст., поза увагою залишилися питання, у яких сіль розглядалася б як об'єкт побутової культури. У той же час її щоденне використання не тільки змушувало усвідомлювати життєво-корисні якості цього мінералу, а й сприяло його "освоєнню" через міфологізацію, притаманну людству як один з чинників пізнання.

Суть та специфіку цього явища відображають народні оповіді, казки, прислів'я, обряди, вірування. Їхніми предметними виразниками часто виступали призначені для солі побутові речі. Культурно-історичний інтерес серед них викликають ті, що виконані як мистецькі твори.

Солі належало важливе місце в життєдіяльності людини з давніх часів. Вже у первісному суспільстві вона відігравала значну роль у побуті.

З розробки соляних родовищ (поряд з рудними) у Європі, наприклад, почався розквіт культури Гальштату (VIII-V ст. до н. е.) [17, 44]. Визначальна роль солі для цієї культури відбита у назві одного з її найбільших центрів, а відтак, стала назвою і всієї культури - Hallstatt [3, 39-44]. Саме ж слово є похідним від кельтського hal - сіль. Носіями культури Гальштату були винайдені і відпрацьовані різні способи видобутку солі, залежно від залягання родовищ.

У горах добування солі здійснювалося шахтним способом; із солеварних водоймищ та морських глибин її видобували відкритим способом. Такі способи проіснували до ХVI ст., доки їм на зміну не прийшли більш прогресивні [15, 255].

Вже носії латенської культури у V-І ст. до н. е. випарювали воду, що утримувала сіль, у відкритих солеварних печах. Так добувалася сіль і у VI-VII ст. в районі Колобжега, у Помор'ї. Солеварні цієї північнішої прибалтійської частини Польщі діяли від І ст. [14, 136]. В ХІ ст. у Польщі також було відкрите родовище Величка (Weliczka), соляна шахта якого - одна з найвідоміших у Європі [26, 297].

Значними європейськими родовищами кам'яної солі за доби античності були центри поблизу Халлейна (Австрія), Торди (Карпати) та Кордови (Піренеї); морські - у Греції в районі Мегари та Остії (до ХV ст.), а також на Мертвому морі у Західній Азії.

Місцевості з соляними джерелами або покладами солі діставали "соляні" назви. З сіллю у Європі пов'язані назви міст - Галлє та Халле в Німеччині, Зальцбург в Австрії (німецькою "сіль" - зальц). Галац в Румунії, Солігорськ у Білорусії, Друскінінкай у Литві ("друска" литовською - сіль), а також областей - Галісія в Іспанії, Галичина в Україні, Цизальпіньська та Трансальпіньська Галлія в районах Альп, Галатія - в Малій Азії.

Низка назв подібного походження стосується шляхів, якими возилася сіль.

До античної Греції, а згодом до Риму, сіль завозилася через країну італійського племені сабінів Соляним шляхом (Via salaria), який закінчувався у столиці імперії Соляними воротами (Porta solaria) [26, 1249].

Початки існування галицьких соляних шляхів відносять до кам'яного віку [16, 68]. Про них згадував Геродот, описуючи р. Бог (Hypanis), що мала вгорі солодку воду, а внизу - гірку, яка "загущувалася" солоним джерелом. Це джерело та простір навколо нього, за переказами Геродота, по-скіфськи називалися "ексампеї", тобто "свята дорога" (Цит. за: Пеленський, 1950. - С. 6). У пізніх актах 1787 р. ця дорога через "діброву", яка вела з с. Сокола до р. Залукви та Галича, була названа "соляною дорогою" [34, 15].

Соляним шляхам, якими вивозили сіль на продаж, завжди надавалася особлива увага. Про важливість цих шляхів для економіки Київської Русі промовисто свідчить факт, коли 1168 р. великий київський князь Мстислав Ізяславич закликав до Києва своїх васалів, щоб "пожалетиси о Рускои земли и о своей отцине и дедине, оже несуть христьяни на всяко лето и веже свои, а сними роту взимаюче, всегда переступаюче, а уже у нась и Греческий путь изотымають, и Солоный, и Залозный" [19, 273]. Після чого на половців, що зазіхали на торговельні шляхи, зокрема соляний, виступили дружини 14 давньоруських князівств [31, 89].

Один з найвідоміших і, напевно, найдавніший європейський Солоний (Соляний) торговельний шлях проходив повз Галич на Угорщину через "Руські ворота" як тоді називали Карпати [2, 291].

Галич, як торговельний центр, був найтісніше пов'язаний з соляним промислом. Забезпечений значними покладами солі, він і нині залишається одним з найпотужніших, хоча у межах України існує ще декілька солевидобувних районів, які завдяки легкодоступності мінералу могли розроблятися і в давнину. Це родовище на сході України із значними покладами кам'яної солі в Донецькому степу, що діяло з ХVII ст. на озерах поблизу сучасного м. Слов'янська; в обмеженій кількості осадочну сіль добували у ХІХ-ХХ ст. з води приморських озер північно-західного Причорномор'я, зокрема з Куяльницького лиману; важливим постачальником солі для України у ХVIII ст. було Присивашшя. Археологічні дослідження багатошарового поселення с. Генічеська Гірка Херсонської обл. (1976 р.) та Іванівка-10 засвідчило, що у ІІІ-ІV ст. сіль у цих місцях добували носії черняхівської культури [17, 45].

Прикарпатські солеварні промисли існують з кінця ІІІ-ІІ тис. до н. е. Сліди соляних промислів на Коломийщині, на території Дрогобицького району Львівської області, у зоні поширення соляних джерел, зафіксовані серед археологічних пам'яток часів шнурової кераміки доби неоліту та бронзи [28, 370; 5, 35-38]. Видобуток солі шахтним способом за римських часів підтверджують знахідки римських монет в одній із давніх копалень Солотвина [4, 136; 17, 44]. Солотвинське та Олександрівське родовища у Закарпатській області України - найбільші у Європі [11, 10]. Споживачами цього продукту в пізньоримський час були племена культур карпатських курганів та черняхівської культури [17, 44].

Найчастіше під час розкопок на місцях видобутку солі знаходять давньоруську кераміку: у районі Коломиї її виявлено у 35 поселеннях, де знаходилися соляні джерела [5, 37]. Згадки про солеваріння в селах Башев, Уторопи, Новиці, Ключеві, Пістинь, Стопчатов, Нагуєвичі (у давньоруський час - Сольне, а з 1952 р. - Івана Франка, Дрогобицького району Львівської обл.) стосуються розробок, що існували раніше [5, 38]. Зокрема, дрогобицький центр солеваріння існував вже у ХІ-ХІІ ст. [15, 255, 262]. Значними центрами прикарпатського солеваріння в давньоруський час були Калуш і Долина [2, 291].

У давньоруський період, як вважають фахівці, з'явилася і реміснича термінологія [13, 108]. Назва "голважня" (головажень означала форму, у якій сіль перевозилася з одного місця до іншого; ця назва зафіксована в "Руській правді" та у Києво-Печерському Патерику, де повідомлялося про вивіз солі з Галича до Києва. Цим словом користувалися до ХVI ст., доки не з'явилося інше - "топка" (толпка, товпка), що означало грудку солі конічної форми [13, 108].

З давньоруських часів походить і слово "чрен" - сковорода для виварювання солі. "Црени", тобто "чрени", за формою ідентичні до прикарпатських, застосовувалися на соляних варницях Солікамська [13, 38].

Вирішальну роль у постачанні солі в різні пункти Русі відігравав східний схил Карпат. З Верхнього Дністра, ймовірно, сіль вивозили на кілька століть раніше, ніж з інших місць [17, 44].

Значними торговельними центрами галицької солі були Галич, Сіль-Галицька (тепер м. Солигалич), літописний Удеч (Зудеч, Зудечів, тобто м. Жидачів) [5, 36-37], Родна, згадана в літопису під 1236 роком, літописний Городок або Городок Солоний (на Львівщині) [19, 733]. Останнє місто утримувало всі права торговельного центру, у ХVI-XVII ст. за ним залишався привілей мати склади солі [15, 224]. Згадки про людей "продающих соль" у Києво-Печерському Патерику, на думку дослідника Б. В. Грабовецького, дають підстави припустити, що в ХІ ст. у Києві існував склад солі, звідки цей важливий продукт розходився по всій Русі [5, 36], існували також купецькі валки - в Іпатіївському літопису під 1164 роком згадуються 300 солеторговців на Прикарпатті, частина яких стала жертвами повені на Дністрі, коли вони вирушили з товаром з Удеча [19, 525].

Основними прикарпатськими постачальниками солі до Києва були два стольні гради - Галич і Перемишль, причому саме торгівля сіллю, на думку В. В. Ауліха, стала причиною появи міста Галича [2, 291]. Від слова "сіль"-"гальс" ("халь", "гал") походить і його назва, і назва всієї Галичини. Вона свідчить про давність існування цього промислу у регіоні, адже у пізніші часи сіль почали називати за латинською назвою мінералу sal (сіль).

Завдяки солі Галич та Перемишль були позначені на середньовічній мапі світу арабського географа Ідрісі, складеній у Палермо 1154 р., як найзначніші європейські торговельні міста [24, 518]. Можливо, цим завдячували ще волинський Луцьк та приморський Білгород-Дністровський як транзитні пункти проходження солі. Імпорт галицької солі зробив відомим також Соляний Городок на Львівщині: згадка про нього була віднайдена серед повідомлень з Далекого Сходу [15, 224]. З пізніших записів відомо, що у ХІV ст. з потужного центру солеваріння Дрогобича придніпровські чумаки і закарпатські купці вивозили товар у Південну Європу через Угорщину, а з Волині, Холмщини та Білорусі - в Центральну через Польщу, та у Північну через Прибалтику [15, 255].

Товарна цінність солі з давніх часів пояснювалася її важливістю як продукту, необхідного для живого організму: без солі не може обійтися ні людина, ні тварина, ні навіть рослина. Соляний голод - дефіцит карбонату натрія (NaCl) - супроводжується хворобливими явищами, зокрема порушенням кровообігу, пригніченням центральної нервової системи [39, 4] тощо.

Здавна сіль використовувалася у ряді виробництв, у значному об'ємі - в шкіряному. Сучасне використання солі у промисловості не зменшилося: вона застосовується практично у кожній галузі.

Важливе значення має застосування солі у тваринництві: без солі не обходиться годівля свійських та диких тварин. Не випадково у Біблії є рядки, де Бог обіцяє, що "віл твій січку їстиме солону".

У стародавньому світі сіль використовували як харчову приправу у рибних маринадах, солонині, для зберігання олії; з додатками чебрецю отримували трав'яну сіль для виготовлення делікатесів. Морську сіль робили менш гіркою, промиваючи її у дощовій воді або росі [27, 538]. Народи, які не знали солі і використовували замість неї поташ, викликали, наприклад, у цивілізованих греків співчуття. У цьому зв'язку примітним є опис ситуації, що сталася 1098 р. в давній Русі, коли під час сутички з київським князем, галицькі можновладці "не пустиша гостей із Галича ні людей з Перемишля, і не бисть солі во всій Русской землі… І бе видите тогда люди сущая в велицей печали" [20, 108].

Ця згадка з Києво-Печерського Патерика про торгівлю прикарпатською сіллю є однією з перших, і стосується вона важливих політичних подій у Києві, коли у зв'язку з припиненням постачання солі з Галицької та Перемишльської земель печерський чернець Прохор почав виготовляти сіль з попелу та роздавати її, а солеторговці, які скористалися нестачею солі та підвищили на неї ціну у 5 разів, пішли скаржитися Святополку на те, що зазнають збитків від таких дій ченця [21, 151-152]. Князь Святополк Ізяславич пішов на конфлікт з Печерським монастирем. Він відібрав у монахів сіль, яку вони постачали киянам, і пустив у продаж галицьку сіль за підвищеними цінами, тобто попросту здійснив спекулятивний акт [6, 319], адже ціна на сіль була сталою. Вона вказана у літопису - "по две голважні на куну".

Про розмір прибутків від продажу коломийської солі можна судити з того, що на них, наприклад, утримував своїх "оружників" - пішців, тобто пішу дружину, князь Данило Романович, подібно до римських імператорів, які в античні часи платили римським солдатам жалування сіллю. У Римі був введений навіть соляний еквівалент грошей - solarium - соляні гроші [27, 538].

"Соляні гроші" - досить розповсюджене явище. Як свідчив у ХІІІ ст. мандрівник Марко Поло, вони робилися у Китаї. У провінції Кеінду їх "варили" у спеціальних посудинах: "монети" формували з пластичної соляної маси, висушували на гарячій цеглі та проштамповували імператорською печаткою [12, 14]. Соляні гроші існують і в наш час: ще у середині ХХ ст. грошовий знак - соляний стрижень довжиною 65 см та вагою 640 грамів, що називався амолес, мав обіг у Ефіопії; на 20 амолес обмінювався срібний талер Марії Терезії [12, 14]. У ряді африканських країн бруски солі залишилися у такій якості донині, вони зберігаються поряд із золотом у банківських сховищах [39, 4].

Примітно, що з відходом "соляних" грошей у Римі почали застосовувати соляний пайок. Його отримували чиновники. За часів імперії соляний пайок відігравав роль нагороди. Відтак стає зрозумілішою і законодавча стаття "Просторової редакції" Руської правди, у якій перераховані продукти недільного податку вірника з отроком або метельником: 7 відер солоду, сир, 7 уборків пшона, 7 уборків гороху, 7 головажень солі [25, 64].

Державний податок на сіль був введений вже у стародавньому Єгипті, а торгівля нею оголошена державною монополією [27, 538]. Монополію на цей необхідний для людей продукт намагалися, напевно, ввести і київські князі, що якийсь час їм удавалося, проте, очевидно, переважне право на сіль залишалося за галицькою знаттю, особливо у часи зміцнення Галицько-Волинської Русі в ХІІ-ХІІІ ст.

У ХІІІ ст. після навали орд Батия, коли галицькі бояри відчули послаблення влади Данила Романовича, вони поспішили захопити права саме на сіль і почали порядкувати перш за все у "соляних" районах князівства - Григорій Васильович у гірській частині перемишльського краю, Доброслав - у Галичі [22, 225], в результаті чого Данило Романович надіслав 1241 р. до Галича стольника Якова з дорученням: "Коломійскую соль отлучите на мя". Однак Доброслав передав свої права двом боярам - Івору Молибоговичу і Лазареві Домажировичу [19, 789-790].

Питання солі правило за важіль у давньоруській політиці [17, 44], залишаючись найважливішою економічною і внутрішньополітичною проблемою Русі, де значна кількість сварок та сутичок між представниками князівської верхівки, боярської опозиції, закордонних претендентів та зазіхальників мали глибинний підтекст - право на торгівлю сіллю. Її роль у системі товарно-грошового обміну була більш ніж значною: за її допомогою відбувалося укріплення, розширення та регулювання феодально-економічного базису, де князівсько-боярська адміністрація прагнула перерозподілу торговельного капіталу, накопиченого в руках купецтва від посередництва і обмінів. Тому нерідко політична боротьба між князівськими родами підкріплювалася економічними блокадами, як це трапилося під час князювання Святополка Ізяславича.

При всій складності політичної ситуації Середньовіччя з типовими для нього внутрішніми війнами видобуток солі сприяв економічній стабільності Галицько-Волинського князівства і, як один з важливих чинників розвитку продуктивних сил у регіоні, забезпечував його прогрес. З розвитком солевидобутку був пов'язаний і розквіт багатьох міст Галичини. У ХІІ ст. Галич став одним з найбільших міст давньої Русі, що не мав собі рівних у Подніпров'ї та Подністров'ї [7, 215]. Скорочення традиційного ринку збуту солі у ХVII ст. було тяжким ударом для економіки Підкарпаття. В акті люстрації Калуських солеварень у 1661 р. відзначено, що "сіль на Україну не доходить і збуту немає", у зв'язку з чим значно зменшились прибутки і постало питання про закриття солеварень як нерентабельних [37, 720-728].

Як продукт людського повсякдення, сіль отримала і значення культурно-побутового явища.

Значну частину давніх пам'яток складають усні наративні джерела, які донесли значну кількість висловів, у яких фігурує сіль. Одне з них - cum grami salis (з крихтою солі), тобто з долею іронії, походить з античності і приписується Плінію Старшому, як одна з його крилатих фраз [27, 538].

Тема солі увійшла до казок та легенд ряду народів Європи. Досить розповсюджена вона і в угорському та польському усному фольклорі. Одна з легенд розповідає про угорського короля Белу ІV та його дочку Кінгу, з якою одружився польський князь Болеслав і яка взяла у посаг сіль рідної Угорщини. По дорозі з Вавеля до Кракова біля річки Велички вона зупинила весільний кортеж і наказала копати глибокий соляний колодязь, де на диво усім присутнім були відкриті поклади солі [12, 14].

Реально ж Величка належить до малопотужних джерел, однак існує і нині у вигляді музею. Глибоко під землею є каплиця св. Антонія, де стеля, підлога, балкони, сходинки, вівтар, "кришталева люстра" та скульптурні оздоблення - барельєфи й фігури святих зроблені з солі. Найбільша святиня каплиці - соляний грот св. Кінгі з образом угорської принцеси, який створено з найчистішої соляної брили [12, 14].

Постійним лейтмотивом тема солі проходить у чеському та словацькому фольклорі, де за взірець може послужити казка "Сіль дорожча за золото" [35, 154-161]. У подібній оповіді не важко розпізнати прадавнє культове ставлення до солі, без якої "людині та тварині немає життя", звідки випливає ідея ставлення до солі як одного з першопочаткових елементів земного творіння. Далеким відлунням подібного тлумачення солі є біблійна оповідь про соляний стовп, на який перетворилася дружина праведника Лота, що, порушивши заборону, подивилася на повалені Богом Содом і Гоморру [Біблія. Буття. Гл. 19]. У Нагорній проповіді "сіллю землі" Христос назвав своїх обранців.

Багато висловів, прислів'їв, приказок, зворотів у повсякденному вжитку набули характерних властивостей, які у французькому народному гуморі відомі як "гальські жарти", що зазвичай називають "солоними" за поєднання дотепності, мудрості, нарочитої грубуватості. Їхня яскрава, дещо фривольна образність позначилася і на пісеньках вагантів і на лукавих "фабліо". Світогляд французького народу, відтворений через "гальське" слово, позначився, на думку ряду мистецтвознавців та театрознавців, і на виробах монументального і прикладного мистецтва, які створювалися простими ремісниками в ХІІ-ХIV ст., і на персонажах середньовічних "процесій дурнів" та свят за участю масок [8, 173-174]. У таких театралізованих дійствах втілилися архаїчні форми синкретичного мистецтва, що поєднувало у собі залишки міфологічного бачення - цього прадавнього фундаменту науки, літопису, мистецтва, релігії.

Про сакралізацію солі та місць її осереддя - соляних джерел у давніх германців дізнаємося з "Анналів" Тацита (І ст. н. е.) [32, 25; 17, 44].

Сіль займала певне місце і у язичницьких обрядах слов'ян. На р. Вілія біля групи каменів, які назвалися "Привітальні", кормчі на лодіях кидали у воду хліб і сіль та промовляли: "Вітаю тебе хлібом-сіллю, хліб-сіль прийми і мене пропусти"; такий же звичай існував і на західній Двині [36, 217].

Помітивши у карбонаті натрію дезинфікуючий ефект, солі приписували силу, здатну до очищення [27, 538]. У такій якості вона стала символом очищення у багатьох релігіях від Греції до Японії, а в іудейській традиції - увійшла як одна з святинь до обряду жертвоприношення [33, 352].

Сіль, видобута з золи пустель, яка містила гіпс, стала засобом муміфікації - дії, сповненої таїни і чаклувань. Секрети муміфікації були втрачені, проте деякі інгредієнти відомі, зокрема сіль [27, 538].

Давні греки та римляни наділяли сіль захисними якостями, звідки пішло повір'я, що розсипати сіль - до невдачі, і, щоб відвернути нещастя, необхідно кинути щіпку солі через ліве плече. На фресці Леонардо да Вінчі "Тайна вечеря" (1495) Іуда Іскаріот, наполоханий звісткою Христа про зраду, від несподіванки необережним жестом перекидає на столі сільничку [38. - Rys. 87].

У добу Середньовіччя сільничка із сіллю, яка виготовлялася для багатих господарів переважно із срібла і мала масивні форми, після рицарського застілля замикалася ключником на замок. Стольник, а пізніше - церемоніймейстер, так само відмикав сільничку, і кожен із гостей по черзі солив їжу, відповідно до чину та місця за столом. Стольник був уповноважений стежити, щоб сіль не поцупили або не підсипали до неї отрути. Прості люди, які сиділи на бенкеті близько до дверей, часто взагалі не отримували ні крихти солі і полишали застілля "не солоно хлебавши" [29; 12, 14].

Найзнаменитішою стала сільничка Бенвенуто Челліні (Відень, Музей історії мистецтв), виконана для короля Франції Франціска І. Уславлений флорентійський ювелір працював над нею шість років - з 1539 по 1545 рік і дістав за цей шедевр 1000 золотих екю. Золота сільничка Челліні зроблена у вигляді овальної двоярусної підставки, яка символізувала сушу та воду з алегоричними фігурами Зорі, Дня, Сутінків, Ночі та Вітрів. Її увінчували дві напівлежачі фігури: жіноча - Земля, з рогом достатку в руці, поряд з якою знаходився античний храм (перечниця), та чоловіча - Нептун з тризубом і поруч - корабель, у корму якого насипалася сіль. З усіх своїх робіт примхливий Челліні залишив власноручний підпис лише на цій сільничці [9].

У Середньовіччі сіль не переставала бути продуктом особливого значення, а отже товаром високої цінності. Про її вартісність свідчить, наприклад, історичний факт, коли за картину пензля Ганса Гольбейна нащадкові Амербаха у Базелі було запропоновано з баварської герцогської скарбниці 2000 тонн солі [12, 14].

Протягом багатьох століть сіль залишалася символічним втіленням заможності та достатку. Це зробило її речовиною, яку у багатьох народів дарували на весілля як побажання добробуту сім'ї.

м. Київ

Джерела:

1. Аристов Н. Я. Промышленность Древней Руси. - СПб., 1866.
2. Аулих В. В. Галич // Археология Украинской ССР. - К., 1986. - Т. 3.
3. Бакс К. Богатства земных недр. - М., 1986.
4. Брайчевський М. Ю. Римська монета на Україні. - К., 1959.
5. Грабовецький Б. В. Солеварні промисли Прикарпаття в період Київської Русі // Київська Русь: Культура, традиції. - К., 1982.
6. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. - М., 1989.
7. Гончаров В. Давній Галич // Вісник АН УРСР. - 1956. - Кн. 1.
8. Дмитриева Н. А. Краткая история искусства. Очерки. - М., 1968.
9. Жизнь Бенвенуто Челлини. - М., 1958.
10. Зоценко В. Н. Торговля в южнорусских землях (VIII - первая половина ХІІІ ст.). Археология Украинской ССР. - Т. 3. -К., 1986.
11. Закарпатська область // Історія міст і сіл Укр. СРСР. - К., 1969.
12. Здорик Т. Кристаллы жизни. - М., 1991.
13. Ісаєвич Я. Д. Солеварна промисловість Підкарпаття в епоху феодалізму // Нариси з історії техніки. - 1961. - Вип. 7.
14. Лециевич Л. Летописные поморяне // Древности славян и Руси. - М., 1988.
15. Львівська область // Історія міст і сіл Української РСР. - К., 1968.
16. Лазаренко Є. К. Надрові багатства західних областей України. - Львів, 1946.
17. Магомедов Б. В., Кубишев А. І. Соляний промисел в пізньоримський час на Присивашші // Старожитності Русі-України. - К., 1994.
18. Пеленський Й. Г. Древнеруський княжий двір // Львів, 1950. - НА ІА НАНУ. - Ф. 12/311.
19. Полное собрание русских летописей, изданное по высочайшему повелению Императорскою археографическою комиссиею. - Т. 2. - Ипатьевская летопись. Изд. 2-е. - М., 1908.
20. Патерик Киево-Печерского монастыря. - СПб., 1911.
21. Пам'ятки мови та письменства давньої України. - Т. 4. - К., 1930.
22. Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - М., 1950.
23. Рыбаков Б. А. Торговля и торговые пути // История культуры Древней Руси. - 1951. - Т. 1.
24. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества. ХІІ-ХІІІ вв. - М., 1982.
25. Русская Правда. Пространная редакция // Российское законодательство Х-ХХ вв. - М., 1984.
26. Советский энциклопедический словарь. - М., 1981.
27. Словарь античности. Москва-Берлин, 1989.
28. Свешников И. К., Козак В. И. Раскопки курганов возле Дрогобыча // АО, 1976. - М., 1977.
29. Социальная история Средневековья / Ред.: Е. А. Косминский и А. Д. Удальцов. - М., 1927. - Т. І-ІІ.
30. Там само.
31. Толочко П. П. Літописи Київської Русі. - К., 1994.
32. Тацит Корнелий. Анналы. - Кн. 13 // Сочинения. - Т. 1. - Л., 1969.
33. Трессидер Дж. Словарь символов. - М., 1999.
34. Чачковський Л., Хмілевський Я. Княжий Галич. - Станіслав, 1938.
35. Чешские и словацкие народные сказки. Составитель и примечания: И. Иванова. - М., 1990.
36. Штыхов Г. В. Язычество и христианство в Полоцкой земле // Старожитності Русі-України. - К., 1994.
37. Slownik Geograficzny Krolestwa Polskiego. - T. III. - Warszawa, 1882.
38. Ulmann E. Leonardo da Vinci. - Warszawa, 1984.
39. Скрипнюк Р. Сіль із Солотвинського рудника // Вільне слово. - 2000. - 31 липня. - № 59 (136873).