РИТУАЛЬНЕ ЗАСТОСУВАННЯ СВІЧКИ У ВЕСІЛЬНИХ ОБРЯДАХ

Тетяна Пархоменко

У традиційному поліському весіллі свічка - обов'язковий атрибут найважливіших весільних обрядів. Вона освітлює таїнство виготовлення короваю, його прикрашання, посади молодих, обряд "змагання" короваїв, ритуальну трапезу, розподіл короваю, зміну дівочого головного убору на жіночий. Як уособлення сакрального вогню, важливу функцію виконує свічка при проведенні ще одного весільного обрядодійства - злучення родинних вогнищ двох родин. Саме на останньому і зосередимо нашу увагу.

Перед тим, як увійти до хати молодої, весільний поїзд молодого очікує проведення ритуалу "злучення свічок". Його опис поданий у статті С. Двораковського "Obrzеdy weselne w Niemowiczach (роwіаt sаrnenskі)" [3, 280-305], він згадується також у книзі М. Маркевича "Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян" [5, 140-141], в праці Ф. Вовка "Студії з української етнографії та антропології" [1, 264]. Доповнюють уявлення про давній обряд і власні експедиційні записи автора на території рівненського Полісся. Так, у с. Кісоричах Рокитнівського району зафіксовано: коли молодий приїжджає до молодої, їх зустрічають дві пари - від його та її родин: "І сьо тако встают навстречу: чоловік-жонка, чоловік-жонка, аби шоб парниє. Сьо вони так тиє свечки засвятили. І я - чоловік, а сьо - жонка; я наступаю (на ногу. - Т. П.)... і цилуюца навхрест. Осьо ції поцілуваліса, а потом - тиї. І кожен свою свічку тримає і цілуюца. (Свічки дві, тримали чоловіки. - Т. П.). А потом вже тиї свечки дают светилце (дівчина зі сторони молодого, сестра чи племінниця. - Т. П.). Зводять свечки докучи, світилка бере і одним платочком обматує" [15]. Супроводжує ритуал відповідна пісня: У вас свеча і в нас свеча - / Зліпим докупи, /ї в вас дитя і в нас дитя / Та зведем докупи [18]. Подібний варіант пісні був записаний нами і у с. Кам'яному Рокитнівського району: У вас свєча і в нас свєча, / Да злєпімо докупи. / У вас дєвчина, у нас хлопчина, / Да зведемо докупи [11, 12, 13]. Згідно з нашими записами, зі сторони молодого та молодої також обирали символічну пару - чоловіка та жінку. Вони ставали навпроти зачинених дверей, тричі їх відчиняли й цілувалися. Згодом свічки давали світилці [12]. Більш детальним є такий опис обряду: "Встають на порози - з нашої руки двє людини, і з тої двє. І собє так ставляют: те собі праву ногу ставєт навхрест, те собє на порог і здоровкаюца. А вони ж то двері раз одкривають, то ці назад закривают, послі - другий раз, а третій раз уже вони поздоровкаліса - целуюца так навхрест чоловік з жонкою. А после зводять і вже світять вогонь... Потім, як свічки не погорать, то до церкви неслі" [14].

На підставі отриманих від інформаторів даних можемо зауважити, що головними учасниками "злучення свічок" були хрещені батьки. Для отримання права на участь у ритуалі останні мали відповідати важливому критерію "життя в парі", тобто вони мали бути вдало одруженими.

Характерна особливість: у ритуалі, описаному Ф. Вовком та М. Маркевичем, не чоловіки тримають свічки, а жінки-свашки. Жінки правою ногою стають на поріг, зліплюють свічки і тричі цілуються через поріг. Подібний звичай був записаний нами в с. Білці [8, 9] та в с. Яринівці [19] Березнівського району Рівненської області. Там свічки злучає хрещена матір молодого та хрещена матір молодої. Кожна з них тримає по одній восковій свічці і, співаючи весільної пісні, тричі обводять їх одну за одною за ходом сонця. З'єднують свічки, зв'язуючи їх хустинкою [19]. В досліджуваному регіоні обряд зведення свічок був дуже поширеним. Зокрема, він був зафіксований нами в селах Рокитнівського району - Боровому [10], Олександрівці [17], Нетребі [16]. Особливий науковий інтерес викликає інформація, що була записана в с. Олександрівці: інформатор вказав на причини, з яких обряд злучання свічок не відбувався. "Як трохи свої, далекіє, да свої ще - то не зводять... От, скажімо, в мене дочка, а там син, то се ми трошки свояки якісь - то вже ми не зводимо тих свечок" [18]. Обрядодія злучення свічок мала сприяти об'єднанню представників двох різних родин, утворенню єдиного домашнього вогнища. Якщо між родичами молодої пари вже існували родинні стосунки, то відпадала потреба в утворенні спільного вогнища двох родів - адже воно вже існувало. Тобто, обмеження в проведенні обряду зумовлювалося існуючими між учасниками обряду родинними зв'язками.

Наведений вище матеріал свідчить, що в обряді злучення свічок присутній мотив змагання, боротьби. Основні дії обрядодійства відбувалися на межі хати - на порозі. Відкривання та закривання дверей символізувало ідею боротьби двох родин: з боку молодого - це своєрідна перепона, символічне взяття фортеці; з боку родини молодої - хата - це останній прихист для дівчини, місце захисту молодої її родиною. На підтвердження цього наведемо звичай, що побутував в с. Сновидовичах Рокитнівського району. Там, коли підходили до порога молодої, співали: "Каменю наш, кременю, /Викреши нам огню. /Викреши нам огню, /Бо ми едем на войну" [6, 5]. Маршалок відчиняв палицею двері хати молодої, а зсередини двері зачиняли, і так тричі. За третім разом двері вже не зачиняли, а проводили обряд злучення свічок. За відомостями інформаторів, обряд передбачав гасіння свічок, однак учасники дійства спеціально домовлялися між собою, щоб їх не гасити: побоювалися "стріту" - щоб не стало комусь зле [6, 5]. В с. Біловіжі цього ж району також особливо оберігали полум'я свічок, адже за місцевими уявленнями, коли погасять свічку молодого, то старшою в сім'ї буде молода [6, 21]. Під час цілування через поріг намагалися загасити свічку в руках жінки в с. Залав'ї Рокитнівського району. Жінка кусала винуватця та знову запалювала свою свічку [6, 35]. Тобто ми погоджуємося з думкою Д. К. Зеленіна про те, що обряд злучання свічок був і символом примирення двох родин, і символом об'єднання вогнів їхніх домашніх вогнищ [4, 336].

У контексті нашого дослідження актуальним є повідомлення про першоджерело вогню для весільної свічки. Згідно з матеріалами А. Гури, в Сарненському та Володимирецькому районах Рівненської області ритуальний вогонь здобували від запаленого у воротах молодої багаття [2; 172-173]. Старша сваха з боку молодого підходила до цього багаття, щоб запалити свічку з привезеного весільним поїздом короваю. Вона цілувалася з матір'ю молодої, яка, в свою чергу, запалювала від неї власну свічку. Зрозуміло, що такі ритуальні дії зумовлювалися очисною функцією багаття в обряді "смалення" молодої. Звичай запалювати свічку молодої від родичів молодого був притаманний різним районам Рівненської області: Костопільському - с. Золотолин; Сарненському - села Велике Вербче, Мале Вербче, Кричильск; Володимирецькому - смт. Городець [2, 172- 173]. З іншого боку, у фольклорних текстах першоджерелом вогню на весільній свічці називається кремінь - камінь, за допомогою якого добували наділений магічною силою особливий "живий" вогонь: "Кремень, кремень, викреши нам вогню, / З білого кременю свічку запалити, / Сей двур звеселити!" [7, 74].

Про утвердження патріархату в весільній обрядовості свідчить не тільки звичай запалення свічки молодої від вогню роду молодого, а й традиція її особливого ритуального прикріплення. Зроблені нами в с. Білці Березнівського району Рівненської області записи свідчать, що свічку молодого кріпили таким чином, щоб вона була вищою за свічку молодої: "Так як будто би молода була менша - вже будто би жінка" [8]. В даному селі свічки забирала сваха з боку молодого, яка встромляла їх у хліб. Скільки молоді будуть сидіти за столом, стільки й горітимуть свічки. Такий звичай побутував і в с. Томашгороді Рокитнівського району Рівненської області. Після символічного "змагання" короваями на порозі зліплювали свічки: учасники обряду ставили на поріг праву ногу, обводили свічки одну навколо одної тричі та зліплювали їх докупи - молодого вище, молодої нижче [6, 46]. Зліплені свічки вставляли у "бохончик" хліба молодої. Згідно з відомостями В. Доманицького, традиції встромляти злучені свічки у хліб дотримувалися в 90-х рр. XIX ст. у селах Бистричі Березнівського та Гута Костопільського районів. Свічки також забирала сваха з боку молодого, попередньо обгорнувши їх хустинкою та встромивши у "бохон" (місцева назва хліба - Т. П.). В її обов'язки входило наглядати за полум'ям свічок, щоб часом ніхто "...не пошуткував або не зробив шо недобре" [7, 74]. Подібний звичай був зафіксований і Г. Пашковою в с. Залав'ї Рокитнівського району: з хліба зрізали верхню скоринку, робили два отвори, в які вставляли свічки. Свічки завжди знаходилися поблизу молодого, адже відразу за ним сиділа "светилка" [6, 35].

Часто весільні пісні виконували магічну функцію замовлянь. Так слова, що супроводжували обряд злучення свічок, за стилістикою близькі до примовлянь знахарів та ворожок: "Ліпітеся, свічі, любітеса, дети / Свічі злєпілися і дети злюбілиса" [6, 46]. Зауважимо, що віск здавна використовували під час ворожінь любовної магії. За народними уявленнями, ритуал злучення свічок оберігає подружню пару від розлуки та зради, що підтверджують рядки з пісні, виконуваної в с. Немовичах Сарненського району: "Покотиласа да хордувина / Да й по битуй дорози, / Поцалуймоса, моя сванечко, /Хоч на першом порузи. / І твоя свєча, і моя свєча, / Да стулімо докупи, / Шоб нашим деткам молодесенькім / Да не було розлукі" [3, 297]. Аналогічна пісня побутувала в Костопільському та Березнівському районах: "Ой приступи, сваненько, до мене, / Єсть у тебе свічічка і у мене, / Ізліпимо свічічкі докупи, / Щоб не було нашім дітям розлуки" [7, 2].

Майже одночасно зі злученням свічок відбувалося "змагання" короваїв, атрибутом якого теж була воскова свічка. За архівними даними, ритуал побутував на території Рівненського повіту в 90-х рр. XIX ст. [7, 74]. Дружки з боку молодого та молодої один перед одним піднімали на віках свої короваї. Обряд супроводжували вигуки: "Муй вишче, муй вишче!". Як правило "перемагав" коровай молодого, що підкреслює текст відповідної пісні: "Наш коровай вишче, / Наше вуйсько бульше, / Ми вас звоюємо, / Комору згробуємо, / Да вивалимо стінку, / Да возьмем у пана свата дівку" [7, 74]. Такий звичай побутував і в першій половині XX ст. у селах Зарічненського (Вичівці, Серниках), Дубровицького (Круповому) та Рокитнівського (Томашгороді) районів Рівненської області. За традицією, піднімати коровай повинен був дружко з боку молодого, а хліб - брат чи дядько молодої. В с. Томашгороді приказували: "Побачимо, чиє буде вище, чи наше, чи ваше" [6, 46]. Звичайно, що коровай молодого був вищим. Для того, щоб переміг рід молодого, старшого дружка навіть піднімали над землею [6, 53]. Але коровай в цьому селі і сам по собі був високий, бо його прикрашало весільне деревце - ялинка або весільні шишки зі свічками [6, 44]. Тому і співали: "Наше поле ширше, / Наш коровай вищий" [6, 46]. Згідно з нашими експедиційними записами, були відомі й інші примовки: "Наш коровай красен, / Наш молодий красен!" Або: "Наш коровай красен, / Наша молода красніша та гарніша!" (Дубровицький, Зарічненський райони). В с. Серниках Зарічненського району після ритуального діалога "Чий коровай вищий?" коровай та хліб зі вставленими в них свічками тричі обносили навколо столу. Звичай піднімати обрядові страви вгору - коровай та булку - був зафіксований нами і в сусідньому с. Вичівці (записи 1995 р. зберігаються у фондах Рівненського державного гуманітарного університету). В описаних звичаях коровай та свічка в ньому були, ймовірно, жертвою давнім божествам - покровителям шлюбу, а свічка на короваї, хлібі мала символізувати ідею родючості, достатку.

Аналіз фольклорно-етнографічного матеріалу рівненського Полісся дає можливість зробити висновок, що символіка свічки у весільних обрядах була пов'язана з тим значенням, якого надавали її полум'ю. Не випадково під час весільних обрядодійств застосовували архаїчний спосіб добування вогню за допомогою кременю (так само давнім був і спосіб виготовлення весільних свічок). Свічку наділяли доленосною функцією, від полум'я якої залежало майбутнє життя подружжя. Ритуал "злучення свічок" підсилювала магія слова. Разом з тим не варто обмежувати функціональне призначення свічки лише очисною символікою - її встромляння в хліб, яким опікується світилка; прикрашання коровайних шишок - все це було пов'язане з ідеєю родючості.


І. Використана література

1. Вовк X. К. Студії з української етнографії та антропології. - К., 1995.
2. Гура А. В. Из полесской свадебной терминологии. Свадебные чины. Словарь: Н-Свашка // Славянский и балканский фольклор: Духовная культура Полесья на общеславянском фоне / АН СССР. Ин-т балканистики; Отв. ред. Н. И. Толстой. - М., 1986. - С. 144-177.
3. Dworakowski S. Obrzкdy wesеlne w Niemowiczach (powiat sarneсski) // Rocznik Wolyсski. Pod resakcja Jakuba Hoffmana. - Rуwne: Wydany staraniem Wolyсskiego zarzabu okrкgu zwiazku nauczycielstwa polskiego, 1939. - Т. 8. - S. 280-305.
4. Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография / Пер. с нем. К. Д. Цивиной. Примеч. Т. А. Бернштам, Т. В. Станюкович й К. В. Чистова. Послесл. К. В. Чистова. - М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. - 511 с.: ил. (Этнографическая библиотека).
5. Маркевич Н. А. Обычаи, поверья, кухня й напитки малороссиян // Українці: народні вірування, повір'я, демонологія / Упор., прим. та біогр. нариси А. П. Пономарьова, Т. В. Косміної, О. О. Боряк; Вст. ст. А. П. Пономарьова; Іл. В. І. Гордієнка. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1991. - С. 140-141; іл. ("Пам'ятки історичної думки України").

ІІ. Рукописні матеріали

6. ІМФЕ. Фонд 14-5. - Од. зб. 436. - 400 арк.
7. ЦНБ. Фонд 1. - Од. зб. 33496. - 107 арк.

ІІІ. Географія обстежених поліських пунктів

8. Зап. у 1999 р. в с. Білці Березнівського району Рівненської області від Євсенко Євгенії Юхимівни, 1930 р. н.
9. Зап. у 1999 р. там само від Євсенко Марії Іванівни, 1927 р. н.
10. Зап. у 1996 р. в с. Боровому Рокитнівського р-ну Рівн. обл. від Довгаль Солохи Максимівни, 1908 р. н.
11. Зап. у 1998 р. в с. Кам'яному Рокитнівського р-ну Рівн. обл. від Кільковець Тетяни Василівни, 1955 р. н.
12. Зап. у 1998 р. там само від Ковальчук Галини Михайлівни, 1944 р. н.
13. Зап. у 1998 р. там само від Колядич Параски Василівни, 1941 р. н.
14. Зап. у 1996 р. в с. Кісоричах Рокитнівського р-ну Рівн. обл. від Волошиної Марії Юхимівни, 1928 р. н.
15. Зап. у 1996 р. там само від Попко Ганни Опанасівни, 1946 р. н.
16. Зап. у 1999 р. в с. Нетребі Рокитнівського р-ну Рівн. обл. від Довгаля Петра Тимофійовича, 1925 р. н.
17. Зап. у 1996 р. в с. Олександрівці Рокитнівського р-ну Рівн. обл. від Близнюк Агафії Степанівни, 1914 р. н.
18. Зап. у 1996 р. в с. Олександрівці Рокитнівського р-ну Рівн. обл. від Козаченко Надії Яківни, 1928 р. н.
19. Зап. у 1995 р. в с. Яринівці Березнівського р-ну Рівн. обл. від Потапчук Ніни Василівни, 1933 р. н.