УНІКАЛЬНІ НАПИСИ НА МУЗЕЙНИХ ЕКСПОНАТАХ

Людмила Розсоха

У фондах Миргородського краєзнавчого музею зберігаються експонати з унікальними написами, які додають вагомих штрихів до характеристики епохи, з якою вони пов'язані, а також суттєво доповнюють відомості про авторів чи власників цих речей.

З початку 20-х років ХХ століття гордістю музейної колекції старожитностей є шабля ХVII століття, яка належала Олексієві Апостолу - представникові славетної родини миргородського полку. Протягом ХVII-XVIII століть кілька діячів із роду Апостолів обіймали значні посади в ієрархічній структурі тогочасної козацько-старшинської верхівки Лівобережної України.

Павло Охрімович Апостол пройшов шлях від сотника до миргородського полковника, а згодом - до генерального осавула й наказного гетьмана (1659). Миргородськими полковниками з 1664 по 1736 роки були Дем'ян, Григорій, Данило й Павло Апостоли. Данило Апостол, як полковник, урядував на Миргородщині в 1683-1727 роках, а в 1727-1734 роках був гетьманом Лівобережної України. Його син Петро утримував пірнач лубенського полковника, небіж Яків Апостол служив миргородським полковим осавулом, а онук Данило дослужився до генерального хорунжого (1762-1767). Отже, упродовж майже двох століть Апостоли не випускали з рук шаблі - бойової зброї й, поряд із булавою й пірначем, символу влади.

Олексій Апостол, власник шаблі, що нині зберігається в Миргородському музеї, був, очевидно, миргородським сотником. Підстави для такого припущення дають написи на його шаблі. У частині клинка, що прилягає до ефеса, впоперек полотна з обох боків викарбувано написи кириличним письмом. На правому боці шаблі чітко читається: "АЛЕ ЂИ АПОТОЛЪ МИРОГОРОЦКІИ. PAXП", тобто, року 1680. Текст на лівому боці шаблі важко піддається реконструкції: напис напівстертий, очевидно, внаслідок некваліфікованого механічного очищення абразивними матеріалами. Краще збереглася нижня частина цього напису, тобто кінець фрази: "…ЩЕ ИСКАЛЪ ПОМОЩИ ИКЪ".

Третій напис викарбувано на правому боці шаблі уздовж клинка; це дидактична сентенція, написана характерним для ХVII століття силабічним двовіршем із жіночою римою:

"ЛИСЮ NE АЛИСЬ БЕЗ СУДУ СМЕРТ NE БУДЕТ. СТАВЪС NEХАИ ZE И БГЪ К ТЕБђ ПРИБУДЕТЬ".
Сучасною мовою це звучало б так:
"Злися - не залийся: без суду смерть не буде.
Стався - нехай же і бог к тобі прибуде".

Слово "залитися" тут ужито в значенні померти від раптового припливу крові через надмірне почуття, злість. Отже, зміст повчання можна переказати ще й так: хоч який би ти не був злий, а карати на смерть без суду не можна; коли ж суд стався, тоді й бог тобі допоможе (карати).

Напис на шаблі - "Мирогороцкій" - є, на нашу думку, підтвердженням сотництва Олексія Апостола.

У ХVII столітті полковникові й сотникові належала фактично вся повнота влади в довірених їм військових і територіально-адміністративних одиницях - у полкові й сотні. Тож така настанова, як на шаблі Олексія Апостола, була не зайвою: вона щоразу нагадувала козацькому провідникові й можновладцеві про його відповідальність за людські долі. Можливо, ця шабля була подарована О. Апостолу в час його вступу на сотницький уряд від миргородського полковника Павла Апостола, який, знаючи Олексієву вдачу, вважав не зайвим на своєму презенті зробити ще й застереження: будь, мовляв, поміркованішим, мудрішим, обачнішим і не поспішай карати, не розібравшись у справі.

У Миргородському краєзнавчому музеї експонується кілька гончарних виробів, виготовлених талановитим майстром із народу Павлом Калашником (1847-1909). Гончар із села Хомутець Миргородського повіту робив різноманітний посуд, куманці, свічники, вази з ліпним декором, дитячі іграшки тощо. Його твори високо цінував письменник А. П. Чехов, він рекомендував їх на виставки кустарів і народних майстрів до Києва, Харкова й Петербурга. Роботи Павла Калашника є в різних музеях України, у тому числі й у музеях Миргородщини.

Зокрема, у Миргородському краєзнавчому музеї особливо цікава велика керамічна ваза урочистого призначення - для хліба й солі (інв. № Д-334), з текстами на обідку верхньої частини вази, ніжки та основи. Тексти уточнюють ім'я та по-батькові Павла Калашника. Річ у тому, що до відомих видань (наприклад, енциклопедичного довідника "Митці України" видання 1992 року та ін.), а також до публікацій про цього майстра-гончара вкралася прикра неточність: із чиєїсь подачі Павло Калашник скрізь названий Івановичем. Ваза з Миргородського музею вносить принципове уточнення щодо цього факту. На нижній частині ніжки вази викарбувано текст: "Рукодђліе Павла Гри. Калашника. 1895 года Августа 6 дня". Цей напис, на наш погляд, є вагомою підставою для ствердження: "Ім'я по-батькові гончара Павла Калашника було Григорович". Полтавський мистецтвознавець Віталій Миколайович Ханко теж вважає, що найменування Іванович є хибним.

На обідку верхньої частини вази й у нижній частині основи є текст: "Высокоблагородіямъ Высоковнимательнымъ и добросердечнђйшимъ Попечителямъ Савинскаго училища и народнаго просвђщения Петру Викторовичу, Софии Викторовне и дочери ихъ Александре Петровнђ Фроловымъ-Багређвымъ".

Очевидно, цей виріб П. Калашник виготовив на замовлення народного училища села Савинців, яке розташоване недалеко від Хомутця. Ваза призначалася як подарунок опікунам училища - савинцівським поміщикам Фроловим-Багреєвим з якоїсь урочистої нагоди.

Не менш цікавий і напис на музейному експонаті - кобзі відомого кобзаря Михайла Кравченка (1858-1917) із села Великих Сорочинців. Сліпий юнак став учнем миргородського кобзаря Самійла Яшного. Михайло Степанович був знайомий з етнографом Опанасом Сластьоном, який записував від нього українські думи, знався з письменником Володимиром Короленком. Кравченко відомий як автор дум "Чорна неділя в Сорочинцях" та "Про сорочинські події 1905 року". Кобзар часто виступав у Києві, Полтаві, Катеринославі, 1902 року брав участь як виконавець народних дум на кустарній виставці в Петербурзі й на ХІІ Археологічному з'їзді в Харкові.

Кобза М. Кравченка (інв. № Д-316) надійшла до музею в незадовільному стані - без кілочків і струн. На тильному боці грифа викарбувано текст: "Оцю кобзу роздобувъ Мыхайло Стыпановичъ Кравченко, а переробляли брати Заикыны, а коштує вона дорогенько 10 карбованцівъ". Цей напис повідомляє нам прізвище невідомих сьогодні майстрів кобз (а можливо, й кобзарів) - братів Заїк із Миргородщини, слід гадати, з Великих Сорочинців, де й сьогодні є прізвище Заїка.

Книжки теж мають свою долю. Дуже незвичайною була доля книжки під назвою "Вік", виданої у Києві 1902 року. На її титульному аркуші й фронтисписі стоять цікаві автографи власників цієї книжки різних часів: Т. Устименко, О. Демидовський, І. Гурин, П. Ротач. Ці імена багато важать для Миргорода, а два останніх і для України: всі вони представляють історичні реалії ХХ століття.

Перший власник книжки "Вік" - Тимофій Макарович Устименко, відомий свого часу діяч Миргородського повіту, педагог, фольклорист, краєзнавець. В 1881-1897 роках служив учителем Миргородського повітового земства. Учителюючи в селі Зуївцях, він написав історико-краєзнавчий нарис "Село Зуївці Миргородського повіту Полтавської губернії", який видав у Полтаві 1894 року окремою брошурою. Тимофій Макарович мав брата Архипа, директора Миргородського міського банку, який знався на літературі, сам пробував сили в письменстві. Дружина Архипа - Марфа Оврамівна Устименко - теж кохалася в поезії, 1917 року вона видала в Миргороді в друкарні Шифри Шик збірочку своїх віршів і байок "Поетичні твори".

З бібліотеки Устименків книжка "Вік" перейшла до їхніх родичів - миргородців Демидовських. Це була освічена дрібнодворянська і священицька родина, з якої вийшло чимало значних діячів Миргорода. Турботами й заходами священика М. Демидовського в місті 1867 року споруджено нову Воскресінську церкву. Цікаво, що обидві згадувані родини - і Устименки, і Демидовські - входили до кола друзів і приятелів молодого Панаса Мирного (Рудченка).

На початку 70-х років ХХ століття миргородський етнограф, фольклорист, лексикограф і великий книголюб Іван Іванович Гурин (1905-1995) розшукав цілий стос нереалізованих із давніх часів примірників збірки "Поетичні твори" уже зовсім забутої на той час авторки Марфи Устименко. Почалися пошуки відомостей про цю віршувальницю. Пошуки вивели на одну з родичок Устименків і Демидовських, яка й подарувала Гурину книжку "Вік", що зберігалася в неї.

У 1973 році Іван Гурин передав цю книжку відомому полтавському краєзнавцеві, літературознавцеві й письменникові Петру Петровичу Ротачу, який за своє життя розшукав багато напівзабутих, а то й зовсім незаслужено забутих імен українських діячів, у тому числі миргородців, а серед них - і поетеси Марфи Устименко. Петро Ротач і Іван Гурин - українські патріоти - зазнали утисків і переслідувань у роки тоталітарного режиму за свою любов до України, її мови, проте не зламалися й не зрадили своїх переконань, залишаючись упродовж десятиліть великими трудівниками в обороні рідного слова.

Книжка "Вік" протягом тривалого часу перебувала в П. Ротача. А 1998 року дослідник вирішив, що унікальний примірник має бути повернутий Миргороду - містові, з яким він пов'язаний.

м. Миргород