ФОЛЬКЛОРИЗМ ЛІТЕРАТУРИ

Юлія Шутенко

Проблема фольклорно-літературних взаємин перебувала в полі зору філологів протягом ХІХ-ХХ ст., і тепер не втрачає своєї актуальності, адже усна колективна та письмова індивідуальна творчість взаємодіють, перетинаються між собою, взаємно збагачуючись.

Фольклорно-літературні взаємини, фольклоризм літератури осмислювало багато українських вчених. У першій половині ХІХ ст. ці проблеми закономірно постали перед дослідниками в зв'язку з формуванням романтичної парадигми світосприйняття, захопленням старовиною, прагненням пізнавати своє рідне, національне. Найбільш помітними в цей період були праці М. Максимовича, О. Бодянського, І. Срезневського, М. Костомарова, П. Куліша.

Дослідники-романтики висловлювали переважно універсальні положення про співвідношення фольклору й літератури, не аналізуючи фольклоризму окремого художнього літературного твору, за винятком М. Максимовича, який досліджував народнопоетичну основу "Слова о полку Ігоревім".

У перехідний період від романтизму до позитивізму погляди на взаємодію творчості народної та письменницької висловлювали, як правило, аналізуючи поезії Т. Шевченка. На етапі становлення нової української літератури геній Кобзаря витворив своєрідну поетику, якій властиве органічне "переплавлення", "переливання" усної словесності у власні мистецькі зразки. Зацікавлення фольклоризмом творів Т. Шевченка є і в М. Костомарова, і в П. Куліша, згодом - у І. Франка. Основний висновок вчених: Тарас Шевченко - поет народний.

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. проблему співвідношення фольклору й літератури досліджували О. Потебня, М. Драгоманов, М. Сумцов, І. Франко, М. Дашкевич, М. Грушевський, Б. Грінченко, М. Павлик, В. Гнатюк. Вчені аналізували фольклоризм окремих творів літератури, актуальним залишилося вивчення пам'ятки "Слова о полку Ігоревім" (М. Грушевський), досліджували фольклоризм творів Т. Шевченка (І. Франко). Методологічні настанови для розуміння складності трансформаційного процесу, який відбувається під час впливу одного типу словесності на інший, запропонували в своїх працях О. Потебня, М. Грушевський. На відміну від попередніх дослідників, які сприймали фольклор як нижчу сходинку, від якої відштовхуються письменники, щоб на вищому рівні продовжувати традиції народних співців, О. Потебня, М. Драгоманов, І. Франко розглядали фольклор та літературу як два види мистецтва, між якими відбувається взаємовплив; відстоювали концепцію фольклору як словесності імперсональної, і літератури як словесності, побудованої за "індивідуальним принципом".

У радянський період взаємозв'язки фольклору й літератури, фольклоризм літератури досліджували О. Лобода, В. Перетц, К. Грушевська, В. Петров, П. Попов, М. Рильський, О. Дей, Г. Нудьга, М. Пазяк та ін. Вчені простудіювали фольклоризм від пам'яток давньої української літератури до творів радянських письменників, охоплюючи або певний період літератури або, найчастіше, фольклоризм творчості одного автора.

Сучасні українські фольклористи та літературознавці продовжують досліджувати проблему взаємодії усного колективного та письмового індивідуального (В. Бойко, Л. Дунаєвська, О. Гончар, Р. Кирчів, І. Денисюк, В. Качкан, Б. Хоменко, В. Погребенник, С. Росовецький, О. Вертій, П. Будівський, М. Дмитренко, Т. Шевчук, Г. Грабович та ін.).

Серед зарубіжних вчених ХХ ст. проблеми взаємодії фольклору та літератури досліджували М. Андрєєв, Ю. Соколов, М. Азадовський, В. Гусєв, У. Далгат, Д. Медріш, О. Фрейденберг, П. Богатирьов, Л. Ємельянов, В. Пропп, Б. Путілов, В. Сідєльніков, С. Лазутін, А. Бушмін, С. Азбєлєв, Л. Дмітрієв, В. Мітрофанова, В. Жирмунський, Н. Савушкіна, Т. Тіселтон Дейєр, Д. Хормен, Р. Дорсон та ін.

У різні часи фольклор взаємодіяв з літературою неоднаково, неоднорідно. Початкові продукти літератури, як зазначає О. Потебня, багато в чому нагадують настрій думки, властивий народній поезії, а в яскравих, відомих творах народної, тобто усної та безособової, поезії ми маємо бути налаштовані зустріти підготовку літературних явищ [19, 139].

Взаємодія фольклору та літератури - "це процес закономірний, але далеко не однотипний, - стверджує У. Далгат, - він має індивідуально-неповторний та історично послідовний розвиток" [5, 11].

З погляду історичного розвитку та співіснування фольклору й літератури Д. Медріш вирізняє два типи фольклорно-літературних зв'язків: відкритий (контактний), коли близькі за функцією писемні та усні жанри протягом цілих епох співіснують і здійснюють один на одного помітний взаємний вплив, та закритий (паралельний), коли різні усні та писемні жанри утворюють в національній словесності єдину і вельми сталу протягом кількох століть жанрову систему за принципом доповнюваності [15, 11].

І. Франко простежує взаємодію фольклорної народної традиції з творчістю індивідуальною в процесі історичного розвитку цих обох форм словесності. Спочатку народні поети, дуже прив'язані до традиції, майже не творять нічого від себе, а лише комбінують готові мотиви, надають їм традиційної форми. "Так посталий твір переходить з уст в уста як спільна власність цілого племені, бо кожна частина, кожний складник того твору вже й перед тим був усім звісний" [25, 76].

Згодом, коли з усної поетичної творчості виокремлюється літературна, "писателі і поети не перестають черпати зі спільного скарбу традиції народної і не вириваються свідомо з рамок тої традиції. Твори їх, призначені для співу або для голосного читання, так само як і усні, вважаються ще спільним добром усього народу" [25, 77].

На наступному етапі "освічена одиниця починає виростати духом понад голови сірої, темної маси, починає виломлюватись з гнітючих рамок традиції, в яких живе", в духовній творчості такий митець бажає проявити себе з усіма особливостями. Звичайно, і такий поет мусить послуговуватись елементами традиційними, "він постарається тільки дати тим елементам якнайбільше своєї індивідуальної окраски, розширити ті форми, поглибити ті мотиви, поглянути на них з іншого боку, ніж досі гляджено, ввести нові комбінації, досі не уживані" [25, 77]. До творів з такими фольклорно-літературними взаєминами І. Франко відносить "Божествену комедію" Данте, драми Шекспіра, романи Сервантеса, новели Боккачо і Чосера та ін. В українській літературі, на думку І. Франка, Т. Шевченко зробив те, що Данте в літературі італійській, Кальдерон і його група в іспанській, Шекспір в англійській.

О. І. Дей, О. І. Зілинський, Р. Ф. Кирчів, Н. С. Шумада у праці "Український фольклор у слов'янських літературах" вирізняють три головні форми фольклорно-літературних зв'язків, які стосуються аспекту фольклоризму літератури (тобто процесу розвитку і художнього збагачення індивідуальної професійної словесної творчості на основі народної, колективної):

1) засвоєння літературою своїх національних народнопоетичних надбань;
2) використання фольклорних джерел сусіднього, спорідненого походженням, історією і мовою народу;
3) опрацювання інтернаціональних фольклорних сюжетів та мотивів.

Автори стверджують, що друга із зазначених форм фольклорно-літературних взаємин знайшла у слов'янському світі найбагатший і найяскравіший прояв у зв'язках слов'янських літератур з українським фольклором. Зокрема, вони розглядають зв'язки українського фольклору з російською, польською, чеською, болгарською, білоруською літературами [9, 59-60].

Взаємини фольклору та літератури в основному визначаються дослідниками як двоаспектні: фольклоризм літератури (тобто, коли фольклор потрапляє в літературу) та літературність фольклору (коли літературний твір потрапляє у фольклор). Проте взаємодія фольклору з літературою може мати і складніший характер: наприклад, коли фольклорний елемент (сюжет, герой тощо) потрапляє в літературний твір, а літературний твір осмислюється народом і переходить знов у фольклор (так зване явище "бумерангу").

Для успішного аналізу фольклорного субстрату в літературному тексті необхідно перш за все бути ознайомленим з методикою "ідентифікації" (елементарного розпізнавання у літературному творі уснопоетичних за походженням елементів), яка була розроблена вченими як послідовність завдань:

1. Розв'язання питання про наявність у творі фольклорного впливу.
2. Розпізнавання виявленого фольклорного впливу як сюжетного чи стилістичного, або й сюжетного і стилістичного разом.
3. Визначення жанрової специфіки усного об'єкта рецепції.
4. Визначення його національної (етичної) належності.
5. Пошук найближчих до усного об'єкта рецепції фольклорних варіантів і текстуальні зіставлення з літературним твором з метою визначення обсягу (ступеня) використання їх у ньому, напрямів і засобів трансформації [20, 68].

С. Росовецький згадує американського фольклориста Р. Дорсона, який удосконалив метод "ідентифікації" за рахунок пошуку біографічних свідчень про контакти письменника з усною традицією [20, 68].

Наявність фольклорного субстрату в літературному творі визначають як фольклоризм. Про фольклоризм, його дефініції, його різновиди тривають суперечки. Вони зумовлені складним характером зв'язку фольклору з літературою, неоднозначним розумінням дослідниками суті самої проблеми фольклоризму.

Термін фольклоризм (франц. le folklorisme, нім. der Folklorismus) стосується не тільки літератури. Запропонував його французький фольклорист ХІХ ст. Поль Себійо для означення різноманітних занять і захоплень фольклором (у житті, мистецтві тощо). В. Гусєв у словнику наукової та народної термінології "Східнослов'янський фольклор" зауважує, що особливого поширення в світовій науці термін набув з середини 1960-х років переважно для позначення "вторинних", "неавтентичних" фольклорних явищ (відтворення фольклору на сцені, в художній самодіяльності, фольклорні фестивалі тощо). В науці встановився диференційований підхід до фольклоризму: розрізняються "комерційні" форми фольклоризму (як елемент "індустрії туризму") та "продуктивні" форми фольклоризму як органічний процес адаптації, трансформації і репродукції фольклору в суспільному побуті, культурі та мистецтві [4, 406-407].

О. Дей та М. Дмитренко у дослідженні "На крилах народної пісні", присвяченому вивченню народнопісенних елементів у творчості українських письменників, розуміють фольклоризм саме як вплив фольклору на різноманітні мистецтва (словесне, образотворче, театральне, хорове, музику та кіно) [8, 4; 7, 320].

Деякі автори звужують поняття фольклоризму до фольклорно-літературних взаємин. Фольклоризм літературного тексту проявляється на різних функціональних зрізах: через сюжетне запозичення, введення у текст окремих фольклорних мотивів чи образів, символічне переосмислення фольклорних міфологічних першоелементів. Вирізняють такі основні етапи освоєння літературою фольклору: стилізацію, психологічну інтерпретацію фольклорних мотивів, переосмислення народної міфології [14, 710].

М. Ісаковський, фольклоризм якого досліджував Е. Литвин, у листі до поета-початківця вказує на своє свідоме використання фольклору з метою не тільки збагачення поетичної творчості як такої, а й можливості повернення літературного зразка, наповненого переосмисленою фольклорною традицією, в народ: "Ви, безумовно, легко збагнете, […] що в таких моїх піснях, як "И кто его знает" та "Провожанье", також використаний фольклор. Але цьому взятому мною фольклору я, в міру моїх можливостей, старався надати нові якості, старався якось по-іншому повернути його, знайти якісь інші ходи. В результаті пісні ці були прийняті народом. Секрет їхнього успіху я бачу в тому, що основа їх - народна (тобто близька і зрозуміла народові за своєю суттю) і що я зумів на цій основі висловити дещо таке, що для народу виявилось життєвим, цікавим, і чого раніше в пісенній творчості не було. Іншими словами, я якоюсь мірою збагатив народну пісню, а не просто скопіював її" [13, 105 -106].

У. Далгат розуміє фольклоризм саме як свідоме звернення письменника до фольклорної естетики, причому зазначає, що "системне, високохудожнє, функціональне використання фольклорних елементів у літературі не руйнує її канони, а збагачує літературу ідейно-художнім синтезом" [5, 15-21]. Можна говорити не тільки про системне використання фольклору в літературі, а й про несистемне, коли автор як представник певного етносу, учасник і художник сучасного життя, на глибинному рівні залишається носієм своєї культури, національного світогляду.

Письменник часто свідомо звертається до народної скарбниці, але є випадки, коли фольклорні елементи потрапляють у твір автора без його особливої настанови на це, тобто виринають з пластів підсвідомості. У творах митців, які не мають якихось помітних фольклорних пристрастей, зустрічаються риси певної спільності з фольклором в деяких найзагальніших сторонах світовідчуття, художнього мислення - в таких, як національний склад розуму, як властива фольклору афористичність мови тощо [10, 16].

Підсумовуючи доробок вчених щодо фольклоризму, Н. Савушкіна пише, що в більшості монографічних робіт фольклоризм трактується як не тільки пряме, але частіше - опосередковане літературною традицією чи творчим методом письменника засвоєння фольклору у всій різноманітності форм його входження на всіх етапах творчості і на різних рівнях художньої структури твору. Поняття фольклоризму як художнього явища розширюється до явища етнокультурного чи соціально-етнографічного [21, 95].

Н. Савушкіна висловлює думку, що конкретний тип фольклоризму "народжується на перетині специфічних потреб і можливостей того чи іншого літературного напрямку та індивідуальної своєрідності письменника, причому переважати може як начало напряму, так і начало індивідуальне." Дослідниця ілюструє цю тезу прикладами з російської літератури, це "селянські поети" (Н. Клюєв, А. Ширяєвець, П. Орєшин) та С. Єсенін [21, 94; 22, 19-41].

Про виникнення фольклоризмів як особливої функції "загальновживаного народнорозмовного слова, естетично осмисленого, майстерно обробленого, відшліфованого, розрахованого на емоційний вплив, на виникнення абстрактних асоціацій у слухача" розмірковує С. Єрмоленко у "Нарисах з української словесності" [12, 20]. Дослідниця зараховує до фольклоризмів і лексичні одиниці, серед них фонетичні, словотворні варіанти, і словосполучення, тобто синтаксичні одиниці, й цілі композиційні побудови, що відтворюють колорит фольклорного тексту, стилізують певний фольклорний жанр.

Л. Ємельянов визначає фольклоризм як пряме чи непряме (але в будь-якому випадку усвідомлене і цілеспрямоване) використання в літературі окремих фольклорних образів, сюжетів, поетичних засобів тощо. Але сам фольклоризм видається йому занадто простим, щоб охопити усі можливі зв'язки фольклору з літературою, тому дослідник запитує: "Чи можливо знайти таку "одиницю вимірювання" справжніх взаємин письменника з фольклором, яка, з одного боку, будучи достатньо наочною, зберігаючи в собі хоча б якоюсь мірою вловимі елементи фольклорної "речовини", відображала б у той самий час літературно-фольклорні зв'язки, по можливості більш складні та органічні, ніж простий фольклоризм?" [11, 258]

Через те, що терміна "фольклоризм" недостатньо, автор відмовляється від його застосування. В стосунках письменника з фольклором діє, на думку вченого, закон перетворення енергії. Письменник засвоює фольклор як одну з форм енергії, перетворюючи її в інші, якісно відмінні форми, в яких специфічні ознаки "первинної" форми зникають. А отже, яким би не був великим вплив фольклору на письменника, він (фольклор) може не знаходити конкретної матеріалізації у творах. Літературна творчість, на думку Л. Ємельянова, повинна вивчатися з погляду фольклоризму тільки в тих випадках, коли звернення письменника до фольклору - це не просто загальна художня традиція, а традицію творчу, спеціальну [11, 260, 262, 279].

Без сумніву, стосунки письменника з фольклором складні, і маленька кількість переплавлених уснопоетичних елементів, які зустрічаємо в авторському тексті, не завжди може свідчити про малий вплив фольклору на письменника. Проте ми не відмовляємося від поняття "фольклоризм", а надаємо йому ширшого значення, ніж це зробив Л. Ємельянов.

На нашу думку, можна віднаходити і вивчати фольклорні елементи у текстах письменників, які не використовують фольклоризм як спеціальну творчу традицію. Особливо цікавим в такому випадку буде вивчення народнопоетичної символіки.

Фольклор осмислюється митцями на різних рівнях та різними засобами. В тому випадку, коли фольклоризм - лише наслідування фольклорних зразків, стилізація чи механічне перенесення автором у власний твір фольклорного багатства, декорування чи орнаментація тексту народнопоетичною образністю, тоді він, на думку авторів праці "На крилах народної пісні", - слабка сторона літературної творчості. Найкращий прояв фольклоризму - це сміливе творче "переплавлення митцем в своїй індивідуальній манері народнопісенних зразків з метою художньої реалізації ідей своєї доби і загальнолюдського звучання." Дослідники називають таких яскравих представників даного прояву фольклоризму в українській культурі: Т. Шевченко, М. Лисенко, П. Тичина, О. Довженко [8, 6].

Давно відомий розподіл фольклоризму письменника на два типи - "природний" та "кабінетний". На думку С. Росовецького, у новій українській літературі чистий "природний" фольклоризм - явище рідкісне [20, 53]. Також вчений розрізняє два типи рецепції фольклору в літературі за співвідношенням сюжетних (власне структурних і стильових) фольклорних компонентів:

1. Сюжетний або нестильовий (письменник принципово відмовляється, незважаючи на використання фольклорної сюжетики, від звертання до фольклорного стилю).
2. Аморфний, розлитий або несюжетний (наприклад, в поезіях - лише стилістика народної пісні) [20, 72].

У використанні письменниками фольклорних елементів В. Бойко особливу увагу приділяє народнопоетичній образності, стверджує, що вона здійснює вплив "не тільки на стиль того чи іншого письменника, а й, що найважливіше, на саму природу й характер численних ліричних образів, великою мірою сприяючи цим поглибленню художнього бачення митцем навколишньої дійсності" [1, 327]. Крім того, вміло використані поетом народнопісенні елементи посилюють емоційну впливовість лірики, бо вони, як зазначає О. Дей, "здатні зворушити й збудити в душі читача всі струни, які невидимо напнула там народна пісенність і які, за законом асонансу, вібрують і резонують на споріднене поетичне звучання" [7, 77].

Г. Насмінчук у дисертації "Морально-філософські пошуки сучасного українського роману і проблема фольклоризму" доповнює визначення фольклоризму, сутність якого, на її думку, "полягає перш за все в реалізації основної функції народнопоетичного слова в авторському тексті, а саме, говорити про вічні, загальнозначимі проблеми, про духовно-моральну спадкоємність поколінь, про відповідальність сучасника перед історією і майбутнім людства" [16, 11]. Таке доповнення, на нашу думку, не суттєве і фольклоризму стосується так само, як і загалом художньої традиції.

Автори статті про фольклоризм у "Літературознавчому словнику-довіднику", як ми зазначали раніше, одним із різновидів фольклоризму вважають переосмислення народної міфології.

О. Вертій розділяє власне фольклоризм і художнє освоєння народного світогляду. Вчений розглядає фольклоризм як використання народнопоетичних сюжетів, мотивів, образної системи. На змісті фольклоризму також, на його думку, позначаються витоки естетичного ідеалу, своєрідність психологізму, засоби творення характеру, принципи типізації та світоглядний потенціал фольклору. Але художнє освоєння народного світогляду - явище значно ширше, "під яким мається на увазі трансформація письменником анімізму, фетишизму, народної моралі та етики, естетики, соціології та філософії, закріплених не лише у різних жанрах народної уснопоетичної творчості, а й у звичаях, обрядах, народному мистецтві, побуті тощо" [3, 252].

О. Вертій, звісно, розуміє, що в художньому творі фольклоризм разом з переосмисленням народної міфології, як правило, синтезуються в єдине художнє ціле. Але розрізнення понять "фольклоризму" та "художнього освоєння народного світогляду", на нашу думку, важливе. Особливо в наш час, коли в літературі спостерігається тенденція руху до всесвітнього міфологізму.

Ця тенденція не може сприйматися як позитивне явище. С. Росовецький засвідчує факт космополітизації не тільки літератури, а й усних традицій сучасних цивілізованих народів, про що свідчить стрімкий розвиток усної "сучасної" або "міської" легенди (contemporary urban legends), що активно вивчається на Заході (від американки М. Банапарте до поляка Д. Чубалі) [20, 62].

Цікаві думки про фольклоризм висловила О. Фрейденберг. Вона протиставляла "міфологічний" та "фольклорний" типи систем осмислення світу. Перший хронологічно давніший, пов'язаний з образною первісною свідомістю. До другого "фольклорного" типу дослідниця відносить класичну грецьку літературу та літературу Європи до початку ХІХ ст. Особливість "фольклорного" типу полягає в тому, що у творчості цього часового проміжку відбувається переосмислення міфологічного (або традиційного) матеріалу, але митці не можуть покинути його межі, таке явище дослідниця називає ситуацією невідворотнього "внутрішнього фольклоризму". І тільки згодом з'являється фольклоризм як свідоме використання фольклору, що передбачає можливість авторові також і не використовувати фольклорні зразки [20, 46 -47].

Такі спостереження стосуються більше грецької літератури. В контексті розвитку української літератури простежується певна закономірність домінування в різні епохи того чи іншого типу фольклоризму. Для давньої літератури характерне спорадичне використання фольклорного мотиву чи образу, в період романтизму відбулося зближення фольклорної та літературної традицій, що виражалося у стилізації текстів під фольклорні зразки, запозиченні фольклорних сюжетів і символів. У ХХ ст. зростає інтерес до народнопоетичної символіки та міфології, домінує тенденція переосмислення фольклорного джерела на рівні символіки. У сучасній українській поезії фольклоризм проявляється переважно через поетично трансформований міфологічний символ [14, 710-711].

До української прози, драматургії та поезії, за свідченням О. Дея, широко проникли з фольклору деякі сюжети, мотиви, персонажі, зокрема різні образи-символи, фольклорний образ матері, сюжети балад про отруєння Гриця, про Бондарівну, Лимерівну, думи про Марусю Богуславку тощо [7, 8].

Увагу українських дослідників привернуло олітературення народної балади "Ой не ходи, Грицю...". Ця балада, як свідчить М. Дах, послужила за сюжетну основу для численних літературних творів - від "Ukaraina" Богдана Залєського (приблизно 20-ті рр. ХІХ ст.) до "Марусі Чурай" Ліни Костенко (1979). Силу такого еластичного перетворення народної пісні в літературну баладу, драму, драматичну поему, повість чи навіть роман протягом майже двох століть М. Дах вбачає в тому, що пісня утворювала собою компактну фольклорну праформу, "в основі якої на сюжетному рівні закодований драматизм універсально-екзистенційних людських відносин", і це дозволяло пісні демонструвати невичерпний потенціал [6, 16].

Цікаві варіанти фольклорно-літературних зв'язків маємо у випадках оспівування народного героя. Так, наприклад, постать Марусі Чурай, витворена українським народом, стала основною героїнею повісті російського письменника О. Шаховського ("Маруся, малороссийская Сафо", 1839), потім цей літературний твір знову вплинув на українську культуру. Фольклорно-літературні зв'язки у цьому випадку можна подати такою схемою: український фольклор > російська література > українська література, український фольклор. Л. Пономаренко називає це явище фольклорно-літературним "зиґзаґом" або "бумерангом", у цьому випадку ще й ускладненому міжнаціональними ознаками [18, 10-15].

У дисертації П. Будівського "Фольклорний і літературний образ народного героя (Олекса Довбуш): проблема історичної та художньої правди" чітко показаний перехід історичного діяча у фольклорного героя, а далі - в літературні тексти, щоправда, наступний перехід (з літератури знову у фольклор) не врахований автором дисертації [2]. Тут фольклорно-літературні стосунки можемо позначити так: історична особа > фольклор > література, або: історична особа > фольклор.

У випадку з російським В. Чапаєвим, чиє ім'я ще при житті стало легендарним, - тобто явищем фольклорної дійсності (про нього побутували в народі пісні і перекази, складалися анекдоти тощо), - яскрава особистість вояки зацікавила письменника Д. Фурманова, він на багатющому матеріалі народних оповідань написав книгу "Чапаєв", яка згодом сама стала джерелом фольклору [24, 14, 19]. Тут бачимо також своєрідний "бумеранг": історична особа > фольклор > література > фольклор.

Взаємодія фольклору й літератури, крім "фольклоризму літератури" (вплив фольклору на літературну творчість, входження фольклорних елементів у літературний текст), передбачає інший бік - "літературність фольклору", тобто входження літературних елементів у фольклор. Таке явище визначається дослідниками як фольклоризація.

На думку Г. Нудьги, який у 1950-х роках досліджував пісні українських поетів та їхні народні переробки, факти переходу творів окремих письменників у фольклор частішають. Найбільш охоче народ бере з літератури пісню. Однак переходять не тільки пісні, а й казки (О. Пушкіна [23, 135], С. Васильченка), в окремих випадках навіть сюжети поем, романів та повістей ("Енеїда" І. Котляревського, "Тарас Бульба" М. Гоголя) [17, 4].

При вивченні цього аспекту взаємин літератури і фольклору дослідники зупинялись на таких питаннях:

1. Яка сторона у взаєминах літератури і фольклору мала перевагу і зробила сильніший вплив. (Більшість вважає, що перевага на боці фольклору).
2. Чи слід зараховувати до народних пісні, що прийшли з літературного середовища в народ. (І. Франко, В. Данилов, Ф. Колесса були за те, щоб вважати такі твори народними з вказівкою на їхнє літературне походження).
3. Народні обробки літературного твору, на думку вітчизняних вчених, покращують твір, шліфують його, а не навпаки (як вважали Компаретті, Голлідей) [17, 14 -15].

У процесі відбору і засвоєння народом пісень літературного походження можна спостерігати певну закономірність. Народ відбирає до свого репертуару тільки ті твори, що найближче стоять до його інтересів, відповідають його життєвим прагненням, за формою та змістом наближені до народного життя і творчості.

Таким чином, взаємини фольклору й літератури складні, багатоґранні. З погляду історичного розвитку та співіснування фольклору й літератури, можна простежити фольклорно-літературні зв'язки відкритого (контактного) типу, коли близькі за функцією писемні та усні жанри протягом тривалого часу співіснують і впливають один на одного, та закритого (паралельного) типу, коли різні усні та писемні жанри утворюють в національній словесності єдину сталу протягом кількох століть жанрову систему за принципом доповнюваності.

На стадії формування писемної літератури фольклорна традиція переважає, потім відбувається її подолання, а згодом генетична спадкоємність фольклорних традицій в літературі змінюється творчим запозиченням і трансформацією.

Взаємини фольклору й літератури в основному визначаються як двоаспектні: фольклоризм літератури (тобто, коли фольклор потрапляє в літературу) та літературність фольклору (коли літературний твір потрапляє у фольклор). Входження літературних елементів у фольклор визначається як фольклоризація. Вплив літератури на фольклорне середовище менший у порівнянні з величезним впливом фольклору на середовище літературне.

Фольклоризм літератури - лише одна із граней проблеми іншобуття фольклору в історичних та естетичних умовах. При дослідженні фольклоризму необхідно поглибити системність аналізу, який має охоплювати всі рівні ідейно-естетичної структури твору.

Фольклоризм визначають як наявність фольклорного субстрату в літературному творі. Так само, як інші впливи, він може бути випадковим, у вигляді прямого наслідування, а також - переплавленим у авторській свідомості. В більшості монографічних робіт фольклоризм трактується як не тільки пряме, але частіше - опосередковане літературною традицією чи творчим методом письменника засвоєння фольклору в усій різноманітності форм його входження на всіх етапах творчості і на різних рівнях художньої структури твору.

Література засвоює свої національні народнопоетичні надбання; фольклорні джерела сусіднього народу; опрацьовує інтернаціональні фольклорні сюжети та мотиви.

Отже, проблему фольклоризму вчені розглядали з різних поглядів, з'ясовано найрізноманітніші аспекти цього поняття. Під "фольклоризмом" розуміємо всі варіанти впливу фольклору на літературний текст. Вживаємо цей термін у найширшому значенні. Це може бути як свідоме використання народної поетики, стилістики, символіки, фольклорних мотивів, сюжетів у літературних творах, так і неусвідомлене автором наповнення тексту фольклорними елементами; як пряме цитування фольклорних творів, так і їхнє переосмислення; фольклорні ремінісценції, асоціації тощо.


Література:

1. Бойко В. Г. Поетичне слово народу і літературний процес. - К., 1965.
2. Будівський П. О. Фольклорний і літературний образ народного героя (Олекса Довбуш): проблема історичної та художньої правди. - Автореф. дисер.... доктора філол. наук, Київ, 2000.
3. Вертій О. Народні джерела творчості Івана Франка. - Тернопіль:, 1998.
4. Восточнославянский фольклор: Слов. науч. и нар. терминологии / Редкол.: К. П. Кабашников (отв. ред.) и др. - Мн., 1993.
5. Далгат У. Б. Литературы и фольклор: теоретические аспекты. - М., 1981.
6. Дах М. І. Літературне життя народної балади "Ой не ходи, Грицю...": проблема олітературення сюжету і жанру. - Автореф. дисер.... кандидата філол. наук, Львів, 2001.
7. Дей О. І. Спілкування митців з народною поезією. Іван Франко та його оточення. - К., 1981.
8. Дей О. І., Дмитренко М. К. На крилах народної пісні. - К., 1986.
9. Дей О. І., Зілинський О. І., Кирчів Р. Ф., Шумада Н. С. Український фольклор у слов'янських літературах: доповіді радянської делегації, V міжнародний з'їзд славістів. - Київ:, 1963.
10. Емельянов Л. И. Введение // Русская литература и фольклор (ХІ-ХVIII вв.) / С. Н. Азбелев, Л. А. Дмитриев, В. В. Митрофанова и др. - Ленинград, 1970. - С. 11-17.
11. Емельянов Л. И. Изучение отношений литературы к фольклору // Общ. ред. А. С. Бушмина. - М.-Ленинград, 1966. - С. 256-283.
12. Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності: стилістика та культура мови. - К., 1999.
13. Литвин Э. С. Поэзия Исаковского и народное творчество, Смоленск, 1955.
14. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. - К., 1997.
15. Медриш Д. Н. Взаимодействие двух словесно-поэтических систем как междисциплинарная теоретическая проблема // Русская литература и фольклорная традиция. Сб. науч. трудов. - Волгоград, 1983. - С. 5-16.
16. Насминчук Г. И. Нравственно-философские искания современного украинского романа и проблема фольклоризма (Р. Федорив, Вал. Шевчук). - Автореф. дис. …канд. филол. наук. - К., 1989.
17. Нудьга Г. А. Пісні українських поетів та їх народні переробки // Пісні та романси українських поетів / Упор., вступ. ст. і прим. Г. А. Нудьги, в 2 т., Т. 1. - К., 1956.
18. Пономаренко Л. Г. Пісні Марусі Чурай: текстологічний аспект. - Автореф. дисер.... кандидата філол. наук, Київ, 2003.
19. Потебня А. А. Из записок по теории словесности. - Х., 1905.
20. Росовецький Станіслав. Фольклорно-літературні зв'язки: Компаративний аспект: Монографія. - К., 2001.
21. Савушкина Н. И. Постижение глубин фольклоризма // Фольклор в современном мире: Аспекты и пути исследования. - М., 1991. - С. 93-103.
22. Савушкина Н. И. Русская советская поэзия и фольклор. Учебно-методическое пособие. 2-е изд., испр. и доп. - М., 1986.
23. Сидельников В. М. Писатель и народ. Очерки. - М., 1962.
24. Сидельников В. М. Писатель и народная поэзия. - М., 1974.
25. Франко І. Я. "Тополя" Т. Шевченка // Франко І. Я. Зібрання творів в 50-ти томах. - Т. 28. - К., 1980. - С. 73-88.