ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ У ВИСВІТЛЕННІ СТЕПАНА РУДНИЦЬКОГО

Олег Власюк

На сучасному етапі актуалізується проблема загальнодержавної консолідації українського суспільства як життєво необхідна умова процесу становлення та успішного функціонування держави, що передбачає розв'язання ряду важливих міжетнічних та міжнаціональних проблем і, що не менш важливо - вимагає утвердження (а досить часто навіть і формування) національної самосвідомості українців як етнонаціональної спільноти.

Культура (у вигляді як матеріальних, так і духовних надбань народу) виступає засобом адаптації конкретної людської популяції до природно-географічних та соціальних умов її існування. Саме внаслідок такого пристосування до природно-географічного середовища та поступового набуття певних характерних особливостей популяція і перетворюється на етнос. Формування самобутнього українського типу етнічної культури на величезних просторах від Дону до Карпат, від Полісся до Криму супроводжувалося поступовим розвитком у автохтонного населення етнічної самосвідомості, ідентифікації "своїх" як носіїв аналогічного типу культурних знань, навичок, поведінкових стереотипів. З покоління в покоління сталі етнодиференціюючі ознаки етносу поступово поглиблювались, розвивались, передавались та засвоювались.

Специфіка історичної генези української нації та її культурних надбань значною мірою зумовлена межовим, пограничним розташуванням українських земель. Протягом віків Україна виступає не лише як порубіжжя хліборобської цивілізації та кочових народів степу, а також і як місце зіткнення та взаємовпливу західного і східного християнства, ісламу та іудаїзму. У ХХ ст. в умовах політичної біполярності світу Україна виступає пограниччям "диктатури пролетаріату" з країнами європейської демократичної традиції. У програмних документах розвитку країни декларується роль держави як своєрідного "моста" між геополітичними та соціокультурними материками - європейським та пострадянським просторами. Актуальність межовості, пограничної ролі України, її геополітичного значення та перспектив зростає з огляду на подальше розширення Європейського Союзу на схід. Чим була в минулому і чим є сьогодні Україна з погляду геополітичного, історично усталені форми стосунків з сусідами, її роль у Європі та світі в часовому і просторовому історичному розвитку - ось питання, на які ми повинні відповісти собі.

Бездержавність українського етносу, а також, великою мірою, - межове розташування українських земель та відсутність природних перепон (за винятком Карпат на заході та Чорного і Азовського морів на півдні) на її кордонах з давніх-давен спричиняло територіальні посягання сусідніх держав та народів. Українська історія знає не один випадок імперсько-великодержавного переділу кордонів просто по живій плоті питомо українських етнічних земель, в результаті яких постала сучасна, з усіх сторін обкраяна територія нашої держави, що включає minimum minimorum предковічних теренів розселення українського етносу. Крім того, багатовікове перебування українських земель у складі різних сусідніх держав нині породжує непоодинокі заклики щодо відновлення ідеї регіоналізації чи краєвого поділу України, яку намагаються актуалізувати деякі політичні сили. Нагадаємо, що проти краєвого поділу України, абсолютизації регіональних етнопсихічних відмінностей українців рішуче виступав М. Грушевський, який застерігав тих, хто з будь-яких причин "хапається за ті відміни, витворені на нашім національнім тілі чужими впливами та зверхніми обставинами, і поняття цілісної української території підміняють поняттям краю, області, із української території викроюють обласні автономії"1. Хоч під тиском чужих політичних систем та через політику примусового великодержавного розчленування різні частини України недостатньо відчували свою національну єдність та пасивно піддавалися стороннім впливам, проте в українських загальнонаціональних інтересах "лежить власне концентрація всіх національних сил, а для того всіх частин української території", - підкреслював Грушевський.2

Настанови та заклики вченого розвивати в українців почуття єдності, солідарності, а не розпалювати ворожнечу, надто актуально звучать сьогодні, коли вкотре поширюється міф про ніби-то принципові ментальні відмінності українського населення різних регіонів, а відтак про потребу регіоналізації, впровадження федеративного устрою України. Цей міф досить прозоро переслідує політичну мету - дистанціювати окремі частини українських земель, сприяти активізації в них відцентрових тенденцій, а отже - перешкодити загальноукраїнській консолідації і домогтися чергового розчленування України.

Крім того, попри існування визнаних усією світовою спільнотою як цілком легітимних базових договорів про дружбу і співробітництво та задеклароване визнання державних кордонів і територіальної цілісності України, подекуди з-за кордону (а інколи подають голос і доморощені колабораціоністи) лунають вимоги щодо з'ясування етнічної належності тих чи інших територій на кшталт вимог про повернення Південної Бессарабії, Північної Буковини, острова Зміїний, сумнозвісної Тузли або ж визнання Півдня України та Криму "исконно русской землёй".

А тому з погляду державно-національної української перспективи слід рішуче відкинути ідею регіоналізації та будь-яких зазіхань на територіальну цілісність України, протиставити їй на державному рівні чітке формулювання загальнонаціональних інтересів та неухильне справжнє, а не декларативне, їх відстоювання.

За цих умов важливим завданням є чітке визначення та окреслення кордонів етнічних українських теренів зі статистичним, демографічним, історіографічним, картографічним, діалектологічним обґрунтуванням етнічної належності межових територій. Поставлене завдання повинно розв'язуватись на основі ретельного вивчення накопичених історичною наукою знань з даної проблематики, застосування історичного досвіду та набутків суміжних наукових дисциплін, опрацювання доробку вчених світової науки. Важливо чітко та рішуче означити Українську державу як геополітичну реальність, межі якої співпадають з природними кордонами питомо українських етнічних територій.

Значний та належним чином не оцінений внесок у вивчення та обґрунтування етнічної належності територій суміжного проживання народів та загального окреслення етнічних кордонів українства належить Степану Львовичу Рудницькому (1877-1937). Ім'я цієї видатної людини до недавнього часу було несправедливо забуте або ж свідомо замовчувалося. Сьогодні творчість основоположника сучасної української географії, академіка, вченого світового масштабу, автора понад 120 ґрунтовних праць з історії, астрономії, географії, геології, геополітики, укладача серії карт території України поступово повертається із забуття та займає своє гідне місце в історії української науки.

Народився Степан Рудницький 3 грудня 1877 р. в Перемишлі. Пізніше сім'я переїжджає до Тернополя, де батько Лев Денисович Рудницький викладав, а потім і став директором місцевої української гімназії. Мати - Емілія Рудницька - походила з родини священика. Атмосфера інтелігентності, гуманності, патріотизму та поваги до народної культури, що панувала у сім'ї, сприяла всебічному розвиткові дітей - усі вони отримують гарну освіту та прислужуються справі українського національного відродження. Старший брат Степана Лев стає висококваліфікованим професійним юристом; молодший брат Юрій викладав іноземні мови у Львівській академічній гімназії та здобув визнання як письменник під псевдонімом Юліана Опільського (історичні твори "Іду на вас", "Ідоли падуть", "За козацьким хлібом" та ін.); молодша сестра Софія здобула музичну освіту та займалась педагогічною діяльністю, заснувавши ряд музичних шкіл, давала фортепіанні концерти. Згодом Софія вийшла заміж за професора Львівського університету, а пізніше академіка ВУАН Станіслава Дністрянського. Збережена приватна переписка Степана Рудницького та подружжя Дністрянських харківського періоду життя вченого слугує важливим автобіографічним джерелом та розкриває деталі не лише приватного життя Степана Львовича, а також його діяльності як педагога, організатора науки, вченого та патріота3.

Освіту Степан починає здобувати у Тернополі, але атестат зрілості отримує 1895 р. вже у Львові, куди переселяється сім'я Рудницьких. Юнак вступає до Львівського університету на філософський факультет, де під керівництвом досвідчених педагогів та вчених світового імені (в першу чергу - Михайла Грушевського) захоплюється історичними студіями. Низка досліджень з історії українського козацтва, написаних Рудницьким у студентські роки, була опублікована на сторінках "Записок Наукового товариства імені Шевченка"4.

Вчительські іспити Степан складає у 1899 р., вже після смерті обох батьків (мати померла 1896, а батько 1898 р.). Гнітючий психологічний стан внаслідок важкої втрати доповнювався матеріальною скрутою і молодий Рудницький змушений заробляти на життя вчителюванням.

З 1899 р. до сфери наукових зацікавлень С. Рудницького потрапляють астрономія, геологія, географія та геополітика. Саме наполегливою та плідною працею на ниві географічних студій, які стали справою його життя, і здобуває він авторитет вченого світового рівня. Після успішного завершення навчання в університетах Відня та Берліна дослідник розпочинає активну роботу з вивчення гідросистеми басейну Дністра, здійснює ряд експедицій. На цей період припадає початок роботи над географією України, закладання науково-теоретичних підвалин української географічної науки, активна праця з укладання географічної термінології українською мовою. Вчений підтримує наукові зв'язки з Віденським університетом, як дійсний член Наукового товариства імені Шевченка редагує "Збірник математично-природописно-лікарської секції НТШ".

У 1908 р. науковець захистив габілітаційну роботу з географії України і, здобувши ступінь доцента географії, читає лекції у Львівському університеті. Одночасно він бере діяльну участь у громадському житті Галичини - активно прилучається до створення спортивного товариства "Україна" та Національного музею у Львові, членом наглядової ради якого С. Рудницький був з 1914 по 1919 роки.

З початком Першої світової війни вчений проживає переважно у Відні, активно працює, долучається до політичного, громадського життя, публікує низку важливих з погляду українознавства праць - "Коротка географія України"5 у 2 томах з надзвичайно цікавою етнографічною картою В. Гериновича, "Україна та українці"6, "Поширення українців"7, "Військова географія східного фронту"8, "Україна. Край і народ"9 (фундаментальна монографія у 2-х томах )та ін.

У зазначених працях, написаних простою, зрозумілою пересічному читачеві мовою, Степан Рудницький торкається широкого кола наукових проблем, детально описує етнічну територію загалом і окремі регіони України, обґрунтовує географічну своєрідність українських земель, розглядає економічний потенціал та геополітичне значення України, окремішність та відмінність українців від сусідніх народів. Посилаючись на дослідження видатного українського етнографа та антрополога Хведора Вовка10, Рудницький погоджується з його висновками про значні відмінності в антропологічних характеристиках українців, росіян та поляків, підкреслює також виразну відмінність мови, вдачі, звичаїв та традицій. "Як душа одного чоловіка відмінна від душі другого, - пише С. Л. Рудницький, - так і душа одного народу - від душі другого. Не лишень тому трудно москалеві чи полякові порозуміти українця, що їх мови відмінні, а ще й тому, що душі їх народів відмінні"11.

Після проголошення Західно-Української Народної Республіки при новоствореному уряді Рудницький працює експертом та радником з економічних і політично-географічних проблем. Вчений бере активну участь у підготовці проектів документів та звернень до Ліги Націй, Паризької мирної конференції, урядів європейських країн. Праці С. Рудницького "Коротка географія України", "Ukraina und die Ukrainer", "Чому ми хочемо самостійної України?", "Ukraina. Land und Volk" та ін. прислужилися справі привернення уваги світової громадськості до України, неодноразово використовувалися українськими дипломатами з метою пропагування української справи, утвердження незалежної молодої держави.

У 1919 р. після перемоги реакційних польських сил та поразки незалежницьких прагнень українців вчений змушений покинути Львів через наміри властей заарештувати його. Приводом до цього стали антипольські думки та настрої, висловлені у працях Рудницького. Пропрацювавши недовгий час у Кам'янець-Подільському університеті, він остаточно емігрує з України до Відня, а потім і до Праги. І в еміграції вчений не припиняє боротьби за українські інтереси, продовжує співпрацю з урядом ЗУНР. Навесні 1922 р. у складі урядової делегації на чолі з Є. Петрушевичем С. Рудницький перебуває у Генуї на зустрічі керівників великих країн світу. Проте ця дипломатична місія не мала успіху - галицьке питання зняли з обговорення.

Діяльність ученого, його виразно антипольські погляди та ідеї не могли минутися безслідно - польський уряд практично оголошує його persona non grata на території Речі Посполитої. Навіть протягом багатьох наступних років вчений змушений подорожувати, оминаючи територію Польщі та небезпідставно побоюючись репресій. З тієї ж причини у приватних листах він не радить їхати через Польщу своїм дітям Левку та Орисі12.

У Відні вчений видає низку своїх робіт. Так, у 1920-1921 роках вийшла друком його праця "До основ українського націоналізму"13, де Рудницький піднімає проблеми державотворення та обстоює принципи націоналізму як світоглядної основи розвитку народу (водночас заперечуючи шовінізм, меншовартість та зневагу до інших народів). Головною ознакою та основою будь-якої нації він вважає національну територію. Саме проблеми українських етнічних територій вчений висвітлює і у інших своїх працях віденського періоду життя - "Дотеперішні втрати української території"14, "Статистичний огляд України. Стан суцільної етнографічної території України при початку світової війни"15, "Географічне становище Галичини та її політична доля"16 та ін.

В еміграції С. Рудницький продовжує активно займатись науковою та громадською діяльністю. Поряд з іншими визначними українськими діячами (О. Колесса, С. Дністрянський, О. Олесь та ін.) він у січні 1921 р. прилучається до створення Українського Вільного Університету. Крім організаторської та педагогічної роботи у новоствореному університеті, вчений викладає географічні дисципліни у ряді інших навчальних закладів. У той же час виходять друком нові видання дослідника з географії України. У 2-томній праці "Основи землезнання України"17 було суттєво доповнено опубліковані раніше матеріали, ґрунтовно опрацьоване питання регіоналізації українських територій, подана фізико-географічна характеристика природних регіонів України. У Києві та Празі видано першу частину книги "Історія землезнання"18, яка, за висловом О.Шаблія, поклала початок систематичному вивченню в українській науці історії географічної думки19

У 1924 р. С. Рудницький діяльно прилучається до організації та проведення Першого Міжнародного з'їзду слов'янських етнографів і географів, де виголошує дві наукові доповіді, порушуючи проблему районування українських земель. У доповіді "Природні області України" вчений наголошує на майже повному співпадінні природно-географічних регіонів із етнографічним районуванням українських теренів, критикує тогочасний адміністративний поділ радянської України, вказуючи на розбіжності між кордонами адміністративних одиниць та етнографічних регіонів.

У 1926 р., прийнявши запрошення українського радянського уряду та пропозицію очолити кафедру географії Геодезичного інституту у Харкові, С. Рудницький, як і багато інших українських вчених, повірив у щирість політики українізації та повернувся з еміграції на Батьківщину. У 1927 р. Степан Львович добивається заснування Українського науково-дослідного інституту географії та картографії і очолює його. Напружені наукові та організаторські зусилля вченого невдовзі дають свої результати: новостворений інститут швидко розгорнув широку науково-дослідну роботу, а самого С. Рудницького у 1929 р. обрано академіком Всеукраїнської академії наук у Києві. Невдовзі його було також призначено керівником Кафедри географії та Комісії краєзнавства ВУАН.

При підготовці багатотомної "Української радянської енциклопедії" він очолював відділ географії, який повинен був укласти близько 5-ти томів та створити кількасот різноманітних карт. Одночасно вчений працює над фундаментальною 14-томною працею "Система географічного знання". Величезні навантаження не могли минутись безслідно, все частіше хвороби перешкоджають науковцеві працювати у звичному ритмі, проте незважаючи на проблеми зі здоров'ям, він продовжує активну діяльність, підтримує зв'язки з провідними європейськими вченими.

На той час на території радянської України поступово згортаються процеси українізації, починаються масові переслідування інакомислячих, а особливо серед інтелігенції. Та й тривале проживання у Європі, тісні зв'язки з науковими колами за кордоном згодом зіграли фатальну роль - 21 березня 1933 р. у Харкові органи ГПУ арештовують С. Рудницького і багатьох його співробітників та учнів, а очолюваний ним інститут закривають. Вченому інкримінувалися контрреволюційна діяльність, шпіонаж та саботаж. Навіть не підтвердивши звинувачень жодними доказами, у вересні 1933 р. його засуджують до 5 років позбавлення волі. У 1935 р. С. Рудницький відбував покарання у Соловецьких таборах, а після закінчення терміну ув'язнення у 1937 р. його засуджено повторно.

Подальша доля видатного вченого невідома, не віднайдено, на жаль, і місця його поховання. Повністю реабілітовано його було лише у 1965 р. Такою була вдячність радянської влади Степанові Львовичу Рудницькому за щире бажання працювати на користь рідного українського народу, за самовіддану любов до Батьківщини.

* * *

С. Рудницький чи не перший з вітчизняних вчених науково обґрунтував географічне розміщення, дослідив етнічні межі розселення українського народу. Вчений - основоположник такого важливого напряму української науки, як етногеографія, головним завданням якої вважається вивчення географічного розміщення етнічних спільнот, дослідження їх розселення та територіальних взаємовідносин з іншими народами у зв'язку з політичними, соціально-економічними, природно-географічними та іншими факторами. Саме цим проблемам Степан Рудницький і присвятив свої українознавчі праці.

Досліджуючи ту чи іншу проблему, Рудницький намагається наблизити і поєднати природничі та гуманітарні науки, послуговуючись запропонованим ним "природничо-географічним підходом". З позицій географічної науки вчений аналізує та пояснює терміни "нація", "національна територія", "націоналізм", "менталітет", обґрунтовує вплив природних та географічних чинників на історичний, культурний, суспільно-політичний розвиток України, взаємозв'язок населення України з оточуючою природою. Основними природними факторами впливу він вважає географічне положення, структуру земної поверхні, гідрографію, клімат краю, флору та фауну. Детально аналізуючи ці географічні чинники, вчений обґрунтовує їх вплив на господарське, культурне, суспільно-політичне буття українців: "...щоб порозуміти духа народу, його політичне й культурне обличчя, мусимо виходити від природи краю, котрий є батьківщиною даного народу від довгих віків"20.

У багатьох своїх українознавчих дослідженнях С. Рудницький, крім даних про природно-географічні умови проживання та господарську діяльність населення, широко застосовує матеріали етнографії та антропології - змальовує побут, звичаї та традиції, набутки та характерні риси матеріальної і духовної культури, антропометричні характеристики українців.

С. Рудницький з погляду географічної науки представляє українців як самостійний етнос, що заселяє величезні простори суцільної етнічної території та має право і всі підстави боротися за власну національну державність. Більше того, вчений обґрунтовує важливість створення незалежної української держави (причому не лише для самих українців, а і для всієї європейської спільноти) з погляду геополітичного та економічного, різко засуджує політику національного гноблення українців, лінгво- та геноциду: "...вчені, письменники й політики вже від майже сотні літ голосять всьому світу, що ніякого українського народу на світі нема. Є лиш народ польський і народ "русскій". На тій точці поляки й москалі вже зі собою були згідні й дотепер чудово згоджуються. ... Поляки говорять ось яке: живе над Дністром, Бугом, Дніпром, Богом по селах нарід, що говорить мовою, мало що відмінною від польської. Має він, щоправда, деякі окремі звичаї, дещо іншу ношу (одяг - О. В.), співає інакші пісні, як мазурський хлоп з-над Вісли, але коли б не православна його віра, то не було б по правді ніякої великої різниці. То ж коли з такого мужика вийде пан, урядник, учитель чи піп, то не чим іншим він мусить бути, а лиш поляком. Його рідна мова - се ж простий, мужицький говір, говорити нею освіченому чоловікові годі, ще менче писати чи друкувати. Мужик нехай би собі говорив мужичою мовою, ховав свої мужичі звичаї, але образованому чоловікови - панови - годі! Він мусить балакати по-панськи, себто по-польськи, і держати панські, себто польські звичаї"21.

На перше місце у переліку основних ознак самостійності будь-якого народу Рудницький ставить окрему питому територію ("національна територія") і вважає її основою формування нації. Щодо українського етносу, то його межі "...все були легкодоступні всяким завоєвникам і оборона державної самостійності нерівно трудніша як для якого-нибудь іншого краю Європи"22, - наголошує він. У важкі часи національних змагань, коли правічні українські землі були поділені між кількома державами, вчений наполегливо працює над визначенням меж української етнічної території, вважаючи це завдання одним із найбільш актуальних у науковому та політичному контексті для українства, адже майбутня незалежна Українська держава, за його переконанням, неодмінно повинна постати саме у своїх "етнографічних границях".

Усі заселені українським народом землі С. Рудницький поділяє на "суцільну українську територію" та "колоніальні українські простори" (у Канаді, Аргентині, Словаччині, на Далекому Сході Росії та ін.). В свою чергу суцільна українська територія поділяється на "черенні українські землі" та "межові землі України". "Черенні" українські землі, щодо українського характеру яких, на думку науковця, не виникає жодного щонайменшого сумніву (у Рудницького це Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія), становили внутрішню частину суцільної української території. Натомість "межові" або "граничні" землі України, які були безпосередньою зоною взаємовпливів із суміжними народами, і повинні зосередити на собі всю увагу дослідника для остаточного чіткого визначення етнічних меж українства. Намагаючись якомога точніше розмежувати етнічні території суміжних народів, С. Рудницький проводить кордон суцільної української території, починаючи від західного узбережжя Чорного моря та закінчуючи на східному його узбережжі, рухаючись вздовж уявної лінії між населеними пунктами. Отриману в результаті межу та окреслену нею територію вчений називає "мінімальною" українською територією. Додатково науковець визначає також і межі "максимальної" української етнічної території, яка, окрім уже визначених теренів, на яких українське населення повністю переважає, включала також і території, на яких питома вага українців не становить абсолютної більшості і на яких українці територіально перемежовуються з іншими національностями. Визначені таким чином території, за Рудницьким, у числовому виразі становили:

- мінімальна українська територія сягала 905 тис. км2, кількість населення її становила приблизно 51 млн. 249 тис. чоловік (із яких 71,3 % були українцями);
- максимальна українська територія обіймала 1 056 тис. км2, кількість населення приблизно 53 млн. 906 тис. чоловік (із яких 71,7 % були українцями)23

При обрахунках дослідник передбачає і враховує неточність та упередженість тогочасних статистичних і демографічних даних, які надто часто ставали для імперських політиків засобом фальшування та приховування реальної кількості українського населення, "науково" обґрунтовували права агресора на захоплені території. Причину цього бачимо у бездумному повсюдному використанні для вирішення територіальних питань мажоритарного методу (коли етнічною територією певного народу вважалися простори, на яких цей народ складав більшість населення на момент територіального розмежування). При цьому офіційна статистика часто свідомо нехтувала інформацією щодо масових міграцій національних меншин під тиском економічних та політичних заходів держави, щодо примусової денаціоналізації населення під загрозою репресій. Адже перманентна агресивна мовна політика панівних держав щодо українців безупинно зменшувала кількість україномовного населення, яке часто навіть боялося привселюдно назвати себе українцем. Як наслідок, відбувалася невпинна асиміляція українців іншими, зокрема державними етносами та невблаганне зменшення етнічної території українців на користь збільшення етнічних теренів росіян, угорців, румун, білорусів, поляків. Врешті-решт українська етнічна територія поступово скоротилася до сучасних розмірів і нині своїми контурами майже не відрізняється від адміністративно-територіальних кордонів Української держави.

Порівнюючи територію України в сучасних державних кордонах з "мінімальною" етнічною територією, окресленою С. Рудницьким у першій чверті ХХ ст., бачимо, що сучасна державна територія України значно менша. Зумовлений такий стан речей тривалим багатовіковим розчленуванням України та історичними подіями ХХ ст., зокрема великодержавним переділом кордонів після Першої та Другої світових воєн. Загалом ситуація поступового зближення та співпадіння етнічних меж розселення народів зі встановленими державними кордонами та навпаки є характерною для загальносвітових етнополітичних процесів сучасності. Проте методи, якими провадились такі зміни стосовно українців, не відповідають загальноприйнятим світовим нормам та законодавчим актам.

Щодо генези європейської культури і самого визначення поняття "Європа" на Заході останнім часом побутує думка, що більшість сучасних цивілізованих європейських держав тією чи іншою мірою сформувалися під впливом набутків римської культури. Отже, геополітичний простір Європи з його демократичними принципами та інституціями, з його концепцією свободи індивідуума, з його вкоріненою традицією демократії, толерантності і зверхності прав людини, - збігається з теренами поширення латинської мови та культури. Історично Україна протягом віків залишалася фактично останнім форпостом європейського світу у православно-слов'янському ареалі. І саме тому, що це єдина країна православного регіону, яка вільно і свідомо протягом віків оберталася у світі латинської культури, українська цивілізація характеризується політичними й культурними моделями та індивідуальними психологічними настановами, органічно близькими до європейських. І, навпаки, періодичне підпадання під північно-східні впливи було перманентно, а протягом ХХ століття особливо, тісно пов'язане з примусовим викорчовуванням цього генетично вкоріненого європейського вектора. Гадаємо, вдумливе та ґрунтовне вивчення наукової спадщини Степана Львовича Рудницького, який у своїх працях неодноразово наголошував на вкоріненості саме європейських традицій в багатьох сферах буття українського етносу, на винятковій геополітичній важливості створення Незалежної Української Держави у її етнічних межах, дасть змогу в майбутньому уникнути багатьох помилок, допоможе вирішити низку життєвоважливих для України проблем.



1. Грушевський М. Галичина і Україна // Літературно-науковий вісник. - 1906. - Т. 36. - Кн. 12. - С. 493.
2. Там само.
3. Див.: Листи Степана Рудницького до Софії та Станіслава Дністрянських (1926-1932) / Упор., вст. ст. та прим. М. Мушинки. - Едмонтон: Вид-во Канадського інституту українських студій. Альбертський університет, 1991.
4. Рудницький С. Козацько-польська війна в 1625 р. Історична розвідка // Записки НТШ. - Львів, 1897. - Т. 17; Нове джерело до історії Хмельниччини // Записки НТШ. - Львів, 1898. - Т. 23-24; Українські козаки в 1630- 1635 рр. // Записки НТШ. - Львів, 1899. - Т. 31-32; Руські землі польської корони при кінці ХV в. // Записки НТШ. - Львів, 1899. - Т. 31-32; Ворожі напади і організація пограничної оборони // Записки НТШ. - Львів, 1899. - Т. 31-32.
5. Рудницький С. Коротка географія України. Ч. 1. Фізична географія. - К.: Лан, 1910; Ч. 2. Антропогеографія. - Львів, 1914.
6. S. Rudnyckyj. Ukraina und die Ukrainer. - Wien, 1914.
7. S. Rudnyckyj. Die Verbreitung der Ukrainer. - Wien, 1915.
8. Рудницький С. Військова географія східного фронту // Діло. - Львів, 1914.
9. S. Rudnyckyj. Ukraina. Land und Volk. - Wien, 1916. Крім німецькомовного видання, у 1918 році в Нью-Йорку працю перевидано англійською мовою.
10. Рудницький С. Л. Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., передмова О. І. Шаблія. - Львів: Світ, 1994. - С. 47.
11. Там же. - С. 39.
12. Листи Степана Рудницького до Софії та Станіслава Дністрянських (1926-1932) / Упор., вст. ст. та прим. М. Мушинки. - Едмонтон: Вид-во Канадського інституту українських студій. Альбертський університет, 1991.
13. Рудницький С. До основ українського націоналізму. - Відень, 1920.
14. Рудницький С. Дотеперішні втрати української території // Воля. - Відень, 1920. - Т. 2. - Ч. 6.
15. Рудницький С. Статистичний огляд України. Стан суцільної етнографічної території України при початку світової війни // Український прапор. - Відень, 1921. - Ч. 30.
16. Рудницький С. Географічне становище Галичини та її політична доля // Український прапор. - Відень, 1921. - Ч. 43.
17. Рудницький С. Основи землезнання України. Кн. І. Фізична географія України. - Львів, 1924; Кн. 2. Антропогеографія. - Ужгород, 1926.
18. Рудницький С. Історія землезнання. Ч. І. Старі віки. - Київ-Прага, 1925.
19. Шаблій О. Передмова // Рудницький С. Л. Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., передмова О. І. Шаблія. - Львів: Світ, 1994. - С. 13.
20. Рудницький С. До основ українського націоналізму. - Відень, 1920. - С. 43.
21. Там же. - С. 42-43.
22. Рудницький С. Коротка географія України. Ч. 2. Антропогеографія. - Львів, 1914. - С. 109.
23. Рудницький С. Л. Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., передмова О. І. Шаблія. - Львів: Світ, 1994. - С. 266.