ПЕРВІСНІ ДЖЕРЕЛА СИМВОЛІКИ УКРАЇНСЬКОГО ГЕРОЇЧНОГО ЕПОСУ - ДУМ ТА ІСТОРИЧНИХ ПІСЕНЬ

Ірина Матяш

Український героїчний епос (думи) - незаперечне свідчення багатої культури і блискучої талановитості нашого народу. Час виникнення жанру дум (ХV ст.) співпадає з одним із найважливіших історичних етапів формування української нації, запеклою боротьбою проти іноземних загарбників. В основі дум - історичні реалії ХV-XVII ст.: страждання українських полонених в татаро-турецькій неволі; героїзація перемог українських козаків-лицарів, що у кривавих битвах з різноманітними ворогами боронили права і незалежність як всього рідного народу, так і окремої людини. Думи не лише демонструють народне бачення історичних подій, а й втілюють моральні принципи та ідеали, які впродовж століть підтримували ідею національної незалежності та особистої гідності. Як зазначав Г. Гачев, епос - "перший універсальний акт свідомості суспільства"1, поетичне свідчення творення державності, тому кожне суспільство прагнуло до створення таких монументальних форм народної творчості. Думи як специфічний жанр українського фольклору є своєрідним символічним кодом національної історії і культури.

В історичній науці тривалий час побутувала думка, що в процесі наукового дослідження лише писемні пам'ятки можуть братися до уваги. Так, глибоко усвідомлюючи своєрідність зображення історичних подій у фольклорних творах, М. І. Костомаров з об'єктивних позицій ученого, історика і фольклориста застерігав від генералізації фольклору як історичного джерела. За останні десятиліття скепсис змінився глибокою повагою і зацікавленістю до інформації, яка є у фольклорних текстах. Коли центр уваги дослідників зосередився на національній історії і культурі, явища народної свідомості (фольклор, мова) як чуттєва реальність набули нового значення. "Комплексне вивчення ритуалу, символів, вірувань, фольклору намітило той шлях, по якому пішла історична антропологія (як схильна називати себе нині галузь історичного знання, що зосереджується на всебічному аналізі людини в суспільстві)"2. У світлі структурно-символічного аналізу епічні тексти розглядаються як витвори культури і стають джерелом інформації, яка розкриває специфіку світогляду і побуту наших предків, втілену у символічних образах3.

Слід зазначити, що на зв'язок символіки усного українського епосу з віруваннями більш історично віддалених епох звернули увагу ще дослідники ХІХ - початку ХХ ст. (М. Костомаров, М. Дашкевич, М. Пачовський, О. Лісовський, Д. Ревуцький та ін.). У своїй магістерській дисертації "Об историческом значении русской народной поэзии", захищеній 1844 року, М. І. Костомаров, виходячи з пріоритету духовного начала над матеріальним, зазначає: "Якщо народ має певне поняття про духовне значення якого-небудь предмета фізичного світу, то це означає, що такий предмет становить символ для народу"4. Важливість вивчення народної символіки для історії та етнографії вчений вбачав у тому, що вона служить важливим джерелом розуміння духовного життя народу, а через нього - і усвідомлення рушійних сил багатьох історичних подій. Розглядаючи у своєму дослідженні народну символіку як кодовий знак світобачення українців, М. Костомаров поділяє символи на три групи: а) природні, з досить прозорою семантикою; б) побутові, пов'язані з більш історично віддаленими епохами; в) міфічні, "составляющие достояние народного баснословия"5. Такий поділ показує, що так чи інакше кожна група символів має за першооснову міфо-обрядове світосприйняття: розуміння людини (мікрокосму) як частини природи (макрокосму); анімістичні уявлення, що ґрунтуються на такому розумінні; пошуки людиною захисту у могутніх сил природи і т. ін. Але не лише природна символіка домінує в народних піснях та епосі. В українських думах знайшли своє підсвідоме втілення архетип героя-захисника, своєрідне прочитання моделі світу, вшанування святості родових взаємин, мотив переходу від одного соціального стану до іншого через обряд ініціації. Отже, в епічній символіці можна виділити такі групи:

а) космічна (астральна, рослинна, тваринна, водна і т. ін.), яка сягає первісних уявлень про стосунки людини з навколишнім світом, природою;
б) соціальна - пов'язана з вшануванням родових стосунків і перехідними обрядами;
в) темпорально-просторова - яка втілює поняття про час, простір, значення чисел.

Первісним джерелом епічної символіки є міфологія. Міфологічна символіка як явище донаціональне несе в собі вічні проблеми буття і в поетичній формі передає їх наступним поколінням, поступово формуючи духовну субстанцію етносу та виступаючи об'єднуючим началом національної самосвідомості і мистецтва. Як зазначав І. Огієнко, "пам'ятки людської думки збереглися за багато тисяч літ до нас, і вони, видно, охоплювали всю людину і кожен крок її життя й поступування, нічого не позоставляючи не виясненим. В основу такого життя клалися передання, які віками доповнювали це духове життя"6. Реконструкція міфологічних уявлень українців видається доволі складним процесом, обумовленим певними факторами.

По-перше, історичний джерельний матеріал про первісний світогляд українців дає уявлення скоріше про праслов'янську міфологію. Тому тривалий час у науці про українську міфологію взагалі не йшлося. Не виділено матеріал про українські вірування і окремою словниковою статтею в ґрунтовному енциклопедичному виданні "Мифы народов мира" (Москва, 1985; 2-е видання - 1991). Але рукописні матеріали і архівні документи свідчать про існування оригінальних народних вірувань, що постали з первісної міфології праслов'ян як на території Західної України, так і Східної. Наприклад, праця А. Онищука "Матеріали до гуцульської демонології", яка у першому варіанті мала назву "Матеріали до українсько-руської мітології7; чорновий автограф дослідження Я. Ф. Головацького "Очерк старославянского баснословия или мифологии", який теж показує бажання автора виділити у назві національну особливість українських вірувань8; рукописні матеріали М. Максимовича до статей "Заметки для русской мифологии", "Нечто о русской мифологии", в яких він намагається реконструювати пантеон божеств Київської Русі9 та багато інших матеріалів, польових записів, які розпорошені по різних фондах. Українські вчені другої половини ХІХ ст. провели величезну роботу по збиранню, фіксації і публікації пам'яток української міфології. Серед найвідоміших видань і досліджень - збірки П. Чубинського; звід М. Драгоманова "Малорусские народные предания" (К., 1876); "Світогляд українського народу" (1876) І. Нечуя-Левицького, написаний під враженням праці О. Афанасьєва "Поэтические воззрения славян на природу"; дослідження М. Сумцова "Культурные переживания", яке побачило світ на сторінках "Киевской Старины" 1889 року; спроба класифікації новозібраного матеріалу Г. Булашевим у книзі "Космогонические украинские воззрения и верования" (К., 1909), "Знадоби до української демонології" в 3-х томах В. Гнатюка (Львів, 1904, 1912) та багато інших. Як зазначав І. Франко, "кожна спроба зробити тут крок наперед, навіть хоч би була й схиблена, має своє значення, бо викликає нові проби, нові кроки, нові поправки, нові, з кращим апаратом і ліпшою методою роблені, зусилля"10. Цілісну систему українських дохристиянських вірувань вибудував у своїй історично-релігійній монографії "Дохристиянські вірування українського народу" Іван Огієнко (Вінніпеґ, 1965).

По-друге, на давні язичницькі вірування величезний вплив мало прийняття християнства Київською Руссю 988 р., в результаті чого виникло двовір'я. Стародавні вірування як довговіковий набуток духовної культури не лише стали органічною частиною пізніших народних вірувань, трансформованих під впливом християнства, але є залишками первісного мислення, уявлень про світ первісної культури - символами, дешифрування яких є певною мірою шляхом до вивчення і сучасної духовної культури українців.

Уявлення первісних людей про структуру світу втілилися в універсальному символі світового дерева, який виявляється навіть у найбільш віддалених, генетично не пов'язаних між собою культурах. Світове дерево знаходиться, за первісними уявленнями, в центрі світу і символізує вертикальну (трикомпонентну) і горизонтальну (чотирикомпонентну) структуру світу. В слов'янській міфології світове дерево відоме як Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, яблуня.

Модель світу (світове дерево, світова гора, світовий стовп) символічно відтворюється у різних фольклорних жанрах: замовляннях, календарній та обрядовій поезії, піснях, епосі тощо. М. Пачовський писав: "З рослинного світу стрічаємося в думах і взагалі в піснях найчастіше з явором (що вважали в старині деревом життя), відтак з дубом (символ сили, кремезності), калиною та ін."11. Можна погодитися з цією думкою щодо пісень, а для дум характернішою є інша космічна модель.

Формальні вирази зачину дум "Маруся Богуславка", "Олексій Попович", "Буря на Чорному морі", "Невільницький плач" можна тлумачити як опис місця подій, але інше прочитання (з урахуванням сказаного про символічну модель світу) надає їм більш широкого узагальнення, своєрідного космізуючого значення: події, які відбуваються у центрі світу (Чорне море - світові води, білий камінь - світова гора), варті особливої уваги, а їх наслідки - особливої слави.

Образ світового дерева, моделюючи структуру світу, здійснює ще одну дуже важливу функцію - функцію зв'язку епох і часів, наступності культурних традицій людства, поєднання минулого, сучасного і майбутнього.

Найважливішим моментом первісної міфопоетичної свідомості була гармонійна єдність людини з природою. Первісна людина не виділяла себе з навколишнього світу і всесвіту взагалі, вона була частиною природи, такою ж рівноправною, як дерева, ріки, гори, тварини і птахи. Тому так природно було для наших предків називати тварин братами і сестрами, землю - матір'ю, а стихіям надавати людські імена.

Аналіз змісту і символіки дум показує, що таке шанобливе звертання до природи, яке сягає найдавніших анімістичних уявлень, відбилося в текстах давнішої частини дум. Козак Голота "хвалить-вихваляє" поле за те, що йому "при нещасливій годині сподобило", бажає полю "літо й зиму зеленіти". До низових рік звертається Фесько Андибер, називаючи їх "помошницями" Дніпра, просить: "Або мені помочі дайте, або мене з собою візьміте!" З подякою "низенько уклоняли" Дніпрові-Славуті після щасливої втечі козаки "гетьмана запорозького Самійла Кішки". Прощаючись із сестрою, брат говорить їй про повернення додому, коли буде "о святім Василії калина білим цвітом процвітати" (в іншому варіанті - барвінок). Калина і барвінок - елементи весільної обрядовості, причому барвінок "висаджується і на могилах, мабуть, через той таємничий зв'язок, який слов'янські народи знаходять між шлюбом і смертю"12. Отже згадка про калину або барвінок підсилює враження очікуваної смерті. Глибоко символічна дума також "Розмова Дніпра з Дунаєм", побудована як діалог рік. Аналогічний мотив персоніфікації ріки бачимо в "Слові о полку Ігоревім" (розмова Ігоря з Дінцем). Якщо одухотворена нежива природа вимагала поклоніння, то тварин первісні люди вважали своїми найближчими родичами.

Яскравим прикладом вірувань у кровну спорідненість людини і тварини можуть бути тотемічні міфи, перекази про фантастичних пращурів племені, роду. До реліктових мотивів, пов'язаних з тотемізмом, можна віднести мотив спорідненості козака або невільника з тваринами або птахами. Часто в думах останніми свідками смерті козака в степу стають саме "вовки-сіроманці" та "орли-чорнокрильці":

Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,
Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
То й стали його тіло козацьке молодецьке
Терзати та пожирати…
("Втеча трьох братів з Азова, з турецької неволі").

Покинутий в степу брат звертається до вовків з проханням зачекати смерті, не шматувати ще живе тіло - і вони розуміють людську мову. Смерть повертає відчуття гармонії з природою - повернення до неї.

У тварин і птахів, яких козаки і невільники називають своїми братами, знаходять співчуття і допомогу:

"Там не сокіл квилить-проквиляє
як син до отця до матері з тяжкої неволі
поклон посилає,
Сокола ясного рідним братом називає" 13.

Образ сокола найчастіше зустрічається в думах, що зумовлено його символічним значенням. Як підкреслює П. Житецький, "сокіл в думах не тільки вісник, але і символ вільної душі козацької"14. Крім традиційного значення, якого сокіл набуває у фольклорі - "символ чоловічої краси, розуму, сили"15, варто згадати, що цей птах наділений магічними властивостями: він співвідноситься з моделлю світу, посідає "олтарне" місце; його використовують при гаданні з допомогою птахів. Дуже рано у фольклорних сюжетах він був осмислений як "переносник мертвих або шаманів (або пізніше - душ) у верхнє царство"16. Функція посередництва між живими і мертвими, між реальним і потойбічним світом, найскоріше, зберігається підсвідомо і в епічній символіці.

Поряд з соколом зустрічаються в думах також "орли сизопері", зозулі та "голубоньки сивенькі". Якщо орли - атрибут степового лицарського життя козака, то зозулі і голуби вказують на зв'язок з домівкою, родом; підкреслюють тугу рідних за козаком.

Найдорожчим для козака залишається все-таки кінь - вірний друг і бойовий товариш, найбільша цінність і обов'язковий атрибут лицаря. Іван Удовиченко просить свою матір придбати йому коня, який коштує досить дорого, щоб йти на Січ:

Коли б ти, мати, чотири воли польовії,
А три чабанії позаймала,
До города Крилова одогнала,
До орендаря, ще п'ятдесят золотих
Готовими грішми доплатила,
Коня мені на славу козацькую купила,
Що моя душа козацькая молодецькая дуже возлюбила.
("Івась Удовиченко, Коновченко").

Перед смертю Федір Безрідний дарує джурі Яремі атрибути лицарства: білогривого коня, козацький одяг та зброю, щоб той "добре дбав" про лицарську славу козаків.

В цих реалістичних сюжетах кінь не сприймається як своєрідний символ. Але слід згадати, що поряд з козаком, який помирає в степу залишається теж саме кінь. У міфологічній свідомості кінь сприймався часто як перевізник до царства мертвих, з "свого" світу в "чужий" світ.

У пізніших віруваннях зооморфних прародичів племені у їх ролі охоронців і захисників замінили духи, співвіднесені з родинним культом. Як зазначає І. Огієнко, "домове вогнище, на якому горів невгасимий огонь, здавна був головною святинею дому, - він беріг щастя дому і всіх членів родини. Домове вогнище було в нас першим жертовником, а голова родини - першим жерцем"17. Після смерті старший родич ставав захисником і оборонцем своєї родини, оскільки мешканець "того" світу, за стародавніми віруваннями, має особливу магічну силу. У думах сліди родинного культу виявляються в непорушності родинних зв'язків і суворому покаранні тих, хто їх порушив ("Втеча трьох братів з Азова"); у магічній силі батьківського благословення: "отцева і матчина молитва ізо дна моря душу виймає" ("Олексій Попович"); в повсякчасній турботі матері або батька про свою дитину: "…як то б'ється птиця об птиці, а родина об родині, ей, то так-то б'ється отець і мати об своїй кровній дитині" ("Сокіл і соколя"). В неволі і перед смертю козаки згадують не свою кохану, а матір і батьківщину, посилають додому звістку про свою загибель. Ці мотиви дум мали величезне виховне значення і характеризували думи як своєрідне українське явище.

Важливим щодо розуміння героїки дум є твердження К. Юнга про те, що образ героя - "є архетип, який існує з давніх давен"18, генетично пов'язаний з міфічним Героєм Змієборцем. Вже в міфах особливу увагу привертали герої - виконавці волі богів, захисники племені.

З відомих сюжетів дум можна виділити низку таких, які концентрують увагу саме на героїці, прославляють козацьке лицарство. Це явище українського героїчного епосу привертало увагу багатьох дослідників (М. Пачовського, І. Каманіна, К. Грушевської та ін.). "Козацькими лицарями" І. Каманін називає Матяша старого, Феська Ганджу Андибера, Козака Голоту, Федора Безрідного, Івана Коновченка, Азовських та Самарських братів, Олексія Поповича, Бандуриста, що помирає19.

Яскравим прикладом лицарства є подвиг Матяша старого:

Отаман Матяш старенький на доброго коня сідає,
Шість тисяч турок-яничар побіждає,
Бравославців-небувальців із полону одбиває"
("Отаман Матяш старий").

Довести свої лицарські якості прагне й Івась Коновченко:

Не багато Коновченко по долині Черкень погуляв,
Самих найстарших п'ятсот чоловік рицарів під меч пускав,
Шести живйом піймав,
На аркан зв'язав…
("Іван Коновченко").

Згідно з діями міфічного героя, який розділяє відвойовані скарби порівну між людьми свого племені, ділить "сокровища турецькі" порівну між козаками Іван Богуславець, віддає частину скарбів на "божії храми" Самійло Кішка:

А срібло, злато - на три часті паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського спаса,
На Трехтемирівський монастир,
На святую Січовую покрову давали,
Которі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали…
("Самійло Кішка").

Об'єднує козаків-лицарів висока мета - захист від степових кочівників (Матяш старий, Голота, Коновченко) та звільнення з неволі (Самійло Кішка, Іван Богуславець). Гіперболізація в зображенні цих героїв застосовується для підкреслення їхньої несхожості з іншими. Епітет "старий" відносно отамана Матяша є скоріше характеристикою не віку героя, а його досвідченості, утаємниченості. Подібний прийом зустрічається, наприклад, у "Калевалі": Вяйнямейнен одразу після народження називається "старий, добрий Вяйнямейнен".

На відміну від героїчних міфів, які циклізуються довкола одного героя, така циклізація в українських думах відсутня. Цей факт пояснюється початком записування дум на стадії спаду думової традиції: можливо, в старіших думах існували цикли, адже в думах про Хмельниччину все ж можна визначити головного героя - Богдана Хмельницького. Думи втілюють давнє розуміння героїки, яке поєднується з ідеалами козацького лицарства: готовність до захисту свого народу, справедливість, чесність, хоробрість, мужність, бойова кмітливість.

Ключем до розуміння певних універсальних істин, закодованих у думах є також і цифрова символіка. "Епічні числа", як зазначає Д. Ревуцький, колись "мали якесь релігійне розуміння й тепер стали "загальною формулою"20. Міфічна символіка чисел була сприйнята різними фольклорними жанрами: загадками, казками, епосом тощо. У архаїчних традиціях числа могли використовуватися в ситуаціях, яким надавалося сакральне, "космізуюче" значення, і числа ставали образом світу.

В міфічній традиції всі числа від 1 до 4, без винятку, символічні. Специфічне значення числа 1. В архаїчних текстах це число зустрічається дуже рідко. Дослідники вважають, що одиниця означає не стільки перший елемент ряду в сучасному розумінні, скільки цілісність, єдність. Більш того, це центр перетину Світової Горизонталі і Світової Вертикалі, який не має протилежного члена опозиції. У архаїчній свідомості одиниця співвідносилася з символом кола. Величезний етнографічний матеріал показує, що у слов'ян захист від зовнішньої стихії мислився саме у символіці кола завдяки його семантиці замикання, закривання. Символіка одиниці-цілісності знайшла своє втілення і в старовинних курганних похованнях, як іпостасі Космосу. Курганні поховання були типовими для козаків, про що свідчать і думи:

А шаблями суходіл копали,
А шапками да приполами персть носили
Да високу могилу висипали…
("Федір Безродний, Бездольний").

Крім того, в думах символіка одиниці пов'язана з головуванням, протилежністю множині, особливим призначенням. Одна - Маруся Богуславка рятує невільників, один - Самійло Кішка - очолює втечу від Алкана-паші, один - Матяш старий перемагає "шість тисяч турок-яничар", один - Олексій Попович відвертає гнів моря.

На відміну від одиниці, число 2 лежить в основі бінарних опозицій, за допомогою яких міфопоетичні і давні наукові традиції описували світ. Основна просторова парна протилежність в думах - "свій - чужий", яка символізує як реальний простір "рідна земля - неволя", так і потойбічний "життя - смерть", "цей світ - той світ" і пов'язана з опозицією "чоловічий - жіночий", визначенням лицарства як чоловічого заняття; важливою також є опозиція "правда - неправда", що реалізується в етичних категоріях добра і зла. Зло несуть вороги, татари, турки, ляхи, добром є боротьба з ними, звільнення рідної землі від загарбників. Число два реалізується також у образах (парних) двох братів, або - (протилежних за статтю) брата і сестри, або протилежних за віком - сокіл і соколя.

Найцікавіше з точки зору своєї семантики і живучості у фольклорних жанрах число 3 - ідеальне число, образ абсолютної досконалості. Воно моделює вертикальну структуру світу: верхнє царство (небо) - серединне (земля) - нижнє (підземний світ). Число три найчастіше зустрічається в думах: а) для визначення кількості людей - три брати Азовські (схема, яка відповідає традиційній схемі чарівної казки два брати проти одного), три брати Самарські (всі порубані, постріляні), по "три докупи" сковані невільники у турецькій темниці, три "дуки-сребраники", що насміхаються над Феськом Андибером; б) для підкреслення міцності - трьома рядами ланцюгів прив'язують яничари Самійла Кішку, дають йому три "кубки дорогого напитка", щоб він сп'янів і знесилів; в) для зображення поділу на частини - на три частини розбивається в морі "козацьке судно" ("Олексій Попович", "Буря на Чорному морі"), на три частини розтинає Алкана-пашу Самійло Кішка.

Число 4, яке в думах зустрічається досить рідко, є образом ідеально стійкої структури, відбиваючи чотиричленну горизонтальну модель світу і упорядковану безкінечність: чотири сторони світу, чотири пори року, чотири епохи, "увесь світ за горизонталлю" і т. ін. Епічний простір дум - це "поле киліїмське", "шлях ординський", широкий Дніпро та вітер, який, за фольклорною традицією, дме "на всі чотири сторони".

Частіше число 4 реалізується в українському епосі у сумі двох основних чисел (3+4), що являє собою магічне число 7 - всесвітнє абсолютне число всіх символів. Як підкреслював В. Дашкевич, "число 7 і похідні від нього належать до улюблених чисел народного епосу"21. Найчастіше воно символізує кількість героїв або перебіг часу:

В городі Мерефі жила вдова,
Старенька жона, Сірчиха-Іваниха.
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала.
("Вдова Сірчиха-Іваниха")

Похідні від числа 7 (і взагалі "великі" числа, символічність яких, порівняно з "малими" досить незначна) несуть значення "багато", "дуже багато". Саме у цьому значенні і використані "великі" числа в думах: "тридцять літ" сидять у темниці невільники, яких звільнила Маруся Богуславка; "п'ятдесят штири годи" пробули в неволі козаки Самійла Кішки; "десять літ" пробув у неволі Іван Богуславець; триста п'ятдесят ворогів порубав Іван Коновченко, п'ятдесят козаків ховали Федора Безродного тощо. Таке значення числової символіки допомагало підкресленню героїки подвигів козаків.

Поглиблене дослідження епічної символіки відкриває нові можливості інтерпретації думових сюжетів.



1 Гачев Г. Д. Содержательность художественных форм: Эпос. Лирика. Театр. - М.: Просвещение, 1968. - С. 87.
2 Гуревич А. Я. М. Блок и "Апология истории" // Блок М. Апология истории или Ремесло историка. - 2-е изд. - М.: Наука, 1981. - С. 210.
3 Новий підхід до аналізу дум на засадах структурної антропології запропонувала доктор Гарвардського університету Оксана Грабович.
4 Костомаров М. И. Об историческом значении русской народной поэзии // Костомаров М. І. Слов'янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. - К.: Либідь, 1994. - С. 59.
5 Костомаров М. І. Там само. - С. 60.
6 Іларіон, митр. Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна монографія. - К.: Обереги, 1992. - С. 5.
7 ЦДІАЛ. - Ф. 3с/309. - Оп. 1. - Спр. 1694. - 171 арк.
8 Відділ рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України. - Ф. Гол. - Спр. 746. - 61 арк.
9 Інститут рукописів ЦНБ ім. В. І. Вернадського НАН України. - Ф. 1. - Спр. 1412-1717. - 36 арк.
10 Франко І. Передмова // Посмертні писання Митрофана Дикарєва з поля фольклору й мітології. - Львів, 1903. - С. 5.
11 Пачовський М. Дещо про руські билини і думи. - Львів: Друк. НТШ, 1893. - Арк. 6.
12 Костомаров М. І. Там само. - С. 65.
13 Відділ рукописів ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України: Ф. 11-4. - С. 623. - Арк. 6.
14 Житецький П. Про українські народні думи. - К.: Друкар, 1919. - С. 20.
15 Костомаров М. І. Там само. - С. 96.
16 Новікова М. Коментар // Українські замовляння. - К.: Дніпро, 1993. - С. 73.
17 Іларіон, митр. Там само. - С. 124.
18 Юнг Карл Густав. Психология и религия. Архетип и символ. - М.: Ренессанс, 1991. - С. 73.
19 Каманін І. Українські богатирі козацької доби // Записки Українського Наукового Товариства в Києві. - 1913. - Кн. ІІ. - С. 22.
20 Ревуцький Д. Українські думи та пісні історичні. - К.: Час, 1919. - С. 32, 21.
21 Дашкевич Н. П. К вопросу о происхождении русских былин // Чтения в Историческом Обществе Нестора летописца. - 1889. - Кн. 3. - С. 15.