ХРИСТИЯНСЬКО-МІФОЛОГІЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СИМВОЛУ КРИЛА В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ

Мар'яна Комариця

Cимвол крила, поєднуючи ідеї польоту і захисту, традиційно вживався для означення духовного пориву людини, її взаємодії з Богом та світом. Ще у псалмах (91/90: 4) старозавітних текстів Святого Письма крило ідентифікувалось із особливим проявом Божої опіки над праведником: "Він тебе покриє крилами своїми, і ти втечеш під його крила; щит і забороло - його вірність"1. У рамках фольклорно-міфологічної поетики цей символ означав прагнення тілесного перетворення: "Щоб мені крильця з самого злотка, полетіла б в гостину"2. У сучасній поезії він окреслює широке семантичне поле: одухотвореність, зокрема поетичну творчість, злет від родинного до загальнолюдського, еротику емоційних поривів, метафорику природних стихій.

Крило, як символ духовності, розвинуло в українській поезії форму, утворену на християнській основі - Святий Дух-голуб:

Прийди, прийди до мене, Голубе
Святий,
Ясними крилами заграй понад
моїм столом... 3
(Богдан-Ігор Антонич,"Vеnі sаntа sріrіtus")

В Олекси Стефановича трансформація варіантна: перший різновид - це крило-охоронець ("Підійшов подібний до тебе, як брат, тільки крилат...")4. Другий - це символ крила як пориву Духа, що в контамінації із образом крил півня означають пробудження (в сенсі часу) та прозріння (в сенсі сумління):

Серед сонної пітьми
Лиш одні зраділі півні
Піли й били їх крильми 5

Фольклорно-міфологічна алегорія - хліб-сонце-золота діжа - ставиться на нове поетичне підґрунтя, в основі якого паралель - Христос-хліб. Символ півнячих крил, що зраділо б'ють темряву, близький до фольклорного і може трактуватися як пробудження "перших", що чекали на "Божу діжку золоту". Зміщення акценту в бік прозріння сумління ґрунтується на переосмисленні епізоду відречення Петра від Ісуса в ніч перед розп'яттям Божого Сина: цей епізод висвітлений у трьох площинах - історичній, моральній та філософській.

...Чи й наше серце, брате Петре,
Те каменем лежаче,
Колись у темряви і нетри
Так само не заплаче? 6

Ця ж форма символу (крила півня) у верлібровому триптиху Олександра Гриценка акцентує мотив безсмертя, очищення стражданням: "Б'ють об калюжу крила... сонце з калюжі світить біле на червонім ти не лякайся сину... сонце назавжди сину сонце не заходить"7.

Своєрідним синтезом міфологічного, старозавітного та християнського аспектів символів крила та каменя є образ каменя-зозулі, що падає "із вертикального неба стіни" розібраної хати (В. Голобородько). У народнопоетичному контексті камінь у Дунаї означає незмінність супроти плину часу, забуття:

Навіки, навіки, як вік віком амінь,
Якби взяв та й кинув
в тихий Дунай камінь 8.

На противагу міфологічному, християнський аспект образу каменя має творче, будівниче начало. Водночас воно виступає як своєрідна антитеза до старозавітного каменування - традиційної кари серед древніх юдеїв. У Новому Завіті сам Ісус Христос названий "наріжним каменем" євангельської науки. У своїх Посланнях апостол Петро зазначив: "Приступіть до Нього, Каменя живого, людьми відкинутого, а Богом вибраного, дорогого. А й самі віддайтеся, мов живе каміння, щоби з нього збудувати духовний дім, на святе священство, щоби приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа"9. Тобто, коли старозавітний камінь символізує смерть через гріхи, то новозавітний - вічне життя через прощення. "Камінна вертикаль" В. Голобородька синтезує міфологічний та християнський аспекти значень, а метонімічна форма крила на кам'яній стіні акцентує на одухотвореності національного мистецтва та культурних традицій:

Впало каміння з вертикального
неба стіни
зозулями сірими безкрилими -
додолу,
зозулями, яким ніколи літа
не кувати, - додолу,
зозулями, яким ніколи не літати
в стіні хати - додолу 10.

Крило поєднало у собі ряд ознак фольклорних символів птахів, зокрема ворона, що перегукується за значенням із міфічним Дивом (Дівою). Митрополит Іларіон Огієнко у дослідженні "Дохристиянські вірування українського народу" зазначив, що деякі вчені навіть ототожнюють його із лиховісним птахом, пугачем11.

Саме на цій міфологічній основі постала літературна форма символу: ворон-Див та крилата Діва-Обида. Коли в О. Лятуринської семантика символу крила розкривається через кольористику, конкретизовану історично в описі битв часів Київської Русі: "Стріл гнало чорно, яко тьми, а обіч страшно йшла Обида і дотикалася крильми..."12, то у творчості Стефановича чорнокрилий і людиноликий Див виводить традиційну фольклорну семантику провісництва у ширший філософсько-політичний контекст. Своєрідність цих символічних типів із фольклорною поетикою акцентована посиланням на інші, дотичні міфологічні образи:

"Не пави кликнули, не меви, -
То в темряві лісів,
У пущах-нетрях, "вверху древа",
Чорнокрилатий Див" 13.

Особисте чи побутове тло, характерне для народної поезії, заміщене тут метафізичним. У творчості Стефановича Див ототожнюється із символікою із "Золотого гомону" П. Тичини, однак протиставлення тут побудоване на кольористичній основі: "Чорнокрилля на голуби і сонце, чорнокрилля..." Своєрідним продовженням цього символічного ряду - від тичининського передчуття загрози та констатації наближення наступу на світ "чорнокрилатого Дива" О. Стефановичем - до реального бачення В. Стусом трагедії рідного народу:

Нема мені коханої землі,
десь під грудьми пече гірка
калина,
сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі 14.

Калина, що еволюціонувала від традиційного фольклорного значення дівчини, дівочості та краси до означення Батьківщини, зокрема духовної (згадаємо тичининське "Ave Маrіа, Калино моя!"), теж наближує цитований вірш В. Стуса "Надокучило" до Шевченкового "Мені однаково". Етимологічно слово "калина" О. Потебня виводить від вогню - зі спільним коренем "калить, раскалять". Тож калиновий вогонь, що пече груди стусівському ліричному героєві, мимоволі нагадує про Шевченкову Україну, приспану лукавими і збуджену в огні.

Метафізичний контраст світла й чорних крил набуває в баладах П. Мовчана специфічної поетичної форми - протиставлення шлюбнокрилості ("Все відлітав... І напився солодкого неба. Ніч шлюбнокрилу завершив наглим падінням")15 та чорнокрилості ("чорні круки на крилах щербатих красти землю щоночі летять")16. Перенесення акценту з екстравертивного на інтровертивне середовище можна назвати однією з визначальних рис поетики П. Мовчана: її суть у філософсько-поетичній інтерпретації боротьби добра і зла в людській душі. Духовний злет ("лети душею, а не тілом") протиставляється земному "бруду і хлані", пройшовши крізь який і залишившись чистою, людина здатна осягнути шлях до істини: "Аби душа безсмертні крила не обламала в метушні"). У баладі І. Драча "Крила" (Новорічна балада) розкривається конфлікт земного, тілесного та небесного, духовного. Іронія, розгорнута з використанням прийому переліку ("кому солі до бараболі", "кому нові ворота", "кому долю багряну", "кому три снопи вітра в полі")17 переростає в ґротеск неспівмірності порівнянь, через які проектуються ідеї градації вартостей, місця духовного дару в свідомості людини, прагматичності світогляду. У ліричного героя - дядька Кирила - в новорічну ніч виросли крила з-під куфайки, якими він хату обшив та обгородився. Проблема прагматизму розгорнута у двох руслах: з одного боку - Кирило, що на "крилах розжився", обрубуючи їх щоранку, а з іншого - поети, що "розкрали ті крила, щоб їх муза була не безкрила". Символіка проектується із індивідуально-психологічного контексту в соціально-історичний - алегоричну картину епохи порубаних крил національної самосвідомості, епохи примусового заземлення людських душ: "І снилося небо порубаним крилам". Крило, як втілення духовності, освітлює тут ще одну грань - взаємозв'язок людини та Божого дару, який вона може або розвинути, або занедбати. Досліджуючи розвиток католицької літератури у 30-х роках, молодий галицький літературознавець С. Лишкевич писав у журналі "Дзвони": "Митець-Християнин вірить у Божий провід у розумі автора, і не тільки вірить, а й вміє підкоритися та чує свій обов'язок супроти нього". Тож "крила" в однойменній баладі І. Драча символізують, з одного боку, змарнування високого дару на буденні потреби, а з іншого - незнищенність цього дару, бо порубані сокирою крила щоночі знову виростали з-під куфайки. Близька до балади І. Драча своєю ідеєю єднання земного й небесного і поезія Ігоря Калинця:

За Твоїми плечима
бачу стрункі ренесансові будівлі.
Вони - крила,
що піднялись увись,
а прип'яли до будня,
До Землі… 18

Як писав апостол Павло: коли настане досконале - недосконале зникне, бо тепер ми бачимо невиразно, як у дзеркалі. Тому крила готичних будівель є водночас і поетичною антитезою до символіки І. Драча, бо вони утверджують людський порив, який ще не в стані стати досконалим.

У баладі П. Галича "Ворота" переплетіння трьох міфологічних символів - води, зозулі та нитки, наголошує на моменті ретроспективи: плин часу - як віддалення від початків дитинства, з одного боку, і повернення до цих початків - як переосмислення та підсумок прожитого, з іншого. Образ "малої батьківщини" трансформовано метафорично - це дощані ворота, що "крилами шумлять, задумали злетіть..."19. Цей символ не обмежується означенням родинних витоків, а створює ґрадацію воріт як входу в подвір'я, місто, світ, нове життя, як взаємозв'язок перспективи і ретроспективи: "Благословляю все-таки ворота, В які віки йшли, люди і вітри..." Образ крила, що повертає до рідної криниці та хати, - це один з варіантів літературної трансформації фольклорного сюжету про дочку-зозулю. Конкретика весільної ситуації трансформується з родинного трагізму в конфлікт між національним корінням та урбанізацією (В. Голобородько "Зозуля при перуці"). У глечику мати несе на базар замість молока власну доньку, яка по дорозі зуміла "одяг свій крадькома повикидати", щоби змусити матір одягти її "у все міське". Традиційна обрядова сцена купівлі-продажу нареченої переосмислюється як руйнування архаїчних обрядових та моральних устоїв, зокрема шлюбних: "Віднесе мати доньку на базар та й продасть. Чи продасть чи так віддасть"20. Та ж ідея протиставлення старого й нового поетично втілена через образний контраст коси - однієї з фольклорних форм зі значенням дівочої цноти, та перуки - символу нових неприродних норм. Водночас міфологічний момент метаморфози, що завжди присутній у сюжеті про дочку-зозулю, набуває в літературі умовного характеру. Водночас руйнується родова ознака - "жіноча константа" символу: ліричний герой сам перетворюється у птаха і повертається на батьківщину:

І я тут крилом війну,
Присяду край тиші - скраю.
І знову повчуся ходити,
Пустившись маминих рук 21.

У І. Драча лінія "перельоту" об'єднує синхронний та діахронний зрізи, географію та історію, бо крила рушників у музеях Далекого Сходу - "це крила мого народу, що крилив сюди віки". Символіка рушників - білих голубів, що б'ються крилами, перегукується процесуальною ознакою з "Орлиною баладою" того ж поета, висвітлюючи нову грань значення - еротичну. "Крилами билися, та губи є губи, Орли та й почаділи, бо ж чад - захлинетесь!"22. Коли в даному поетичному контексті символ крила розкриває пристрасть почуття через взаємодію ("крила бились"), то у "Листі конозистої дівчини" того ж поета він поданий через рецепцію: "Дуже було мені тяжко, Милий, од твого крила". У психологічному етюді "Єдина, з твоїх фантазій" протиставлено чоловіче та жіноче начала в коханні, небесну та земну форми любові. Значення символу розкривається через паралельні форми жіночого та чоловічого крила, мотив ламання близький за значенням до обрядової символіки "ламання калини"23.

Мотив ламання крил у творчості П. Мовчана охоплює принципово іншу сферу асоціацій і пов'язаний не з чуттєвими, а з духовними вимірами: світло з очей витікає й минає мить прозріння, бо ламаються крила, вкипілі у ребра. Натомість образ "обчикрижених крил коханої" Михайла Саченка близький за значенням до образу в творчості І. Драча.

Символ крила як вираження певних природних явищ ґрунтується на матефориці. В її основі - ідея змаху, тимчасовості, що дає змогу об'єднати протилежні за суттю явища вогню та снігу:

Згорає серпень золотим крилом 24.
(І. Драч, "Серпнева балада")
І холодне крило аж по горло
нагорне
запахущих снігів і тебе
захмелить 25
(П. Мовчан, "Сніги")

Тож одвічний порив людини до вищого, небесного, еволюціонує у формі символу крила від міфологічної віри в тілесну метаморфозу до християнської віри в незнищенність "окриленої душі" людини та нації.



1 Святе Письмо Старого та Нового Завіту. - Рим-Торонто, 1991.
2 Балади // Родинно-побутові стосунки. - К., 1988. - С. 302.
3 Антонич І. Поезії. - К., 1991. - С. 250.
4 Стефанович О. Зібрані твори. - Торонто, 1975. - С. 72.
5 Там само. - С. 128.
6 Там само. - С. 129.
7 Гриценко О. Карта будня. - К., 1987. - С. 11.
8 Ой зацвіла черемшина: Народні пісні з голосу Ганни Ільницької. - К., 1985. - С. 22.
9 І Пт. 1: 4-5.
10 Голобородько В. Ікар на метеликових крилах: Вірші. - К., 1990. - С. 128.
11 Митрополит Іларіон (Огієнко). Дохристиянські вірування українського народу: Релігійно-історична монографія. - Вінніпеґ, 1965. - С. 112-118.
12 Лятуринська О. Зібрані твори. - Торонто, 1983. - С. 83.
13 Стефанович О. Зібрані твори. - Торонто, 1975. - С. 188.
14 Стус В. Дорога болю. - К., 1990. - С. 162.
15 Мовчан П. Сіль: Поезії. - К., 1989. - С. 108.
16 Там само. - С. 69.
17 Драч І. Зібр. тв. у 2-х т. - К., 1986. - Т. 1. - С. 99-101.
18 Калинець І. 13 алогій. - К., 1993. - С. 166.
19 Галич П. Становище: Поезії. - К., 1987. - С. 5.
20 Голобородько В. Ікар на метеликових крилах. - С. 26-27.
21 Драч І. Зібр. тв.: У 2-х т. - К., 1986. - Т. 1. - С. 186.
22 Там само. - С. 128.
23 Там само. - С. 117.
24 Там само. - С. 231.
25 Мовчан П. Сіль. - К., 1989. - С. 81.