УКРАЇНСЬКА ВВІЧЛИВІСТЬ - ЗОЛОТИЙ СКАРБ НАРОДНОЇ ЕТНОКУЛЬТУРИ

Дмитро Пожоджук

Козаки кмітливі й проникливі, дотепні й надзвичайно
щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже
люблять свободу, без якої не уявляють собі життя.

Гійом Левассер де Боплан

Така вже доля українського народу, що українці доволі добре обізнані з історією та культурою більших і менших держав як у Європі, так і в Азії чи Америці, ба, навіть в Австралії, зате народи інших держав часом не знають про Україну, а коли намагаються щось згадати про неї, то пов'язують її з Росією і вважають, що Україна - це якась російська провінція. Але ж безперечним є і те, що з давніх-давен по всій Європі линула слава про Київську Русь, Русь-Україну, про Запорізьку Січ, а українці посідали визначні пости в інших державах. Згадаймо хоча б легендарну Роксолану, яка правила свого часу Туреччиною, або знамениту нашу краянку Анну, королеву Франції, чи навіть уже в наші часи, коли прем'єр-міністр Франції пан Берегуа пишався тим, що він українського походження. Та доки Україна перебувала під гнітом то Росії, то Австрії, Литви, Польщі чи Румунії, а згодом і Радянського Союзу - народи інших держав нібито нічого не знали про українців та Україну, хоч найбільші українські меншини проживали віддавна не лише в Канаді чи США, а й у Польщі, Румунії, Словаччині, Білорусі, Росії, Казахстані… Та прийшла весна відродження на українські простори - Україна стала суверенною незалежною державою, і про неї стали говорити, цікавитись нею. Почали згадувати, хто з видатних чужинців приїздив в Україну, хто писав про Україну, про звичаї і побут українців. І виходить, що про Україну написано багато і всі чужинці часто-густо відзначають українську гостинність, українську ввічливість. Саме про ввічливість українців вважаємо за потрібне сьогодні розповісти ширше, тим паче, що, певно, жоден із народів світу не може зрівнятися з українцями у ґречності. Українська нація здавна вміла пошанувати й працьовиту бджілку чи мурашку, і червону маківку чи блакитну волошку в житі, і худобину чи пташину, а, зазвичай, найбільше дитину, матусю чи батька, дівку чи парубка, вчителя чи священика, гостя чи мандрівника. У новому тлумачному словнику української мови слово "ввічливий" (увічливий) тлумачиться як ґречний, вихований, тактовний, обхідливий, коректний, делікатний, а це означає той, який дотримується правил пристойності, виявляє уважність, люб'язність. Найчастіше проявляється ввічливість у фольклорі українського етноетикету1. Словники подають слово "етикет" як усталені норми поведінки і правила чемності у певних соціальних колах, національних середовищах. У даному випадку мова йтиме про українське національне середовище2. Але перед тим, як перейти до фольклорних джерел, є нагода пригадати кілька найхарактерніших прикладів української чемності. Споконвіків українці виявляли надзвичайну делікатність до зустрічі гостей, що навіть у часи московської окупації не втратило своєї значимості. Маємо на гадці хліб-сіль на вишиваному рушникові, який українці підносили й підносять почесним гостям. Слід підкреслити, що звичай зустрічати гостей хлібом-сіллю на вишиваному рушнику в українців швидко перейняли інші народи Радянського Союзу, і він у них прижився. Особливо це бачимо в росіян.

Традиція українців зустрічати гостей хлібом-сіллю на вишиваному рушнику - найдорожчим, що вони мають, - бажаючи при цьому всіляких гараздів, засвідчує високу культуру народу, його чемність, вихованість. Спробуємо проаналізувати декілька побажань українців до різних оказій. Годиться почати від народин дитини, коли новонародженій дівчинці баба-повитуха мусила сказати: "А тепер - рости, без слабости, без смутку, без нужди, аж заки не прийдут старости!"3. А небавом баба-повитуха купає немовля в цілющому зіллі, обігріває його та обсушує біля ватри і, сповивши, готує спеціальну торбинку з часником і печінею (глина, нашкребана з печі), вугіллям та слідом пса. Вкидаючи у мішечок першим часник, баба промовляє: "Аби ти, дитинко, була така люта, як часник!" Далі вкидає в торбинку печіну і бажає: "Аби тебе, дитинко, так нічо не ловило сі, як не ловить ся печіну, аби тебе ніхто так не урік, як не можна печі уречи!" Опісля вкидає вугілля і зичить: "Щоб погані очі, що на тебе подивляться, так перегоріли, як угля перегорає!" Насамкінець баба-повитуха кидає сліди пса і каже: "Щоби так ніхто на тебе, дитинко, не задивився, як не може задивитися на сліди псєчі!"4 У даному випадку ми навели два побажання новонародженій дитині з Гуцульщини, але треба наголосити, що так само чинить із немовлям баба-повитуха в Таврії і на Лемківщині, на Поділлі й Бойківщині, на Слобожанщині і Поліссі, на Опіллі й Покутті. Чому тут вживаємо слово "чинить" у теперішньому часі? Саме тому, що, на наше щастя, на сьогодні у селах України ще подекуди живуть такі старенькі бабусі, які пам'ятають, як вітали бабки-повитухи в давнину новонароджених, а в окремих селах вітають ще й тепер. Немало гарних побажань виголошують дитині куми, як принесуть її з церкви після охрещення, а також гості, запрошені на хрестини. В селі Стопчатів на Косівщині гості на хрестинах бажають матері дитини: "На щастя, на здоров'я, на многії літа - абисте дочекали свому синові (доньці) вінка!"5. Або в селі Пекурєва на Гуцульщині: "Дай, Боже, як исте дочекали хрестити, так абисте дочекали дружити, барвінковий вінец на голівку класти, а в хаті не знати ніякого лиха й напасти! Най росте вам дитинка, єк у лузі калинка, най щебече вам в хаті, єк соловій в кедроваті, най Господь вам поможе ще онуків дочекати!"6. І справді, в отих щирих побажаннях українців є якась магічна сила, яка оберігає дитину, як і та перша сорочечка, в якій дитину хрестять і зберігають її спочатку батьки дитини, а згодом і сама дитина, як підросте, до пізньої старості, і ту сорочечку кладуть пізніше (коли дитина вже виросла і дожила старості) в домовину. Такі випадки зафіксовано не лише на Гуцульщині, а й на Вороніжчині, Курщині, Берестейщині, Холмщині, Сокальщині, Полтавщині. Минають літа. Дитина підростає. Якщо це хлопчик, то, проводячи в рекрути, на буковинській Гуцульщині, зокрема, бажали: "Хай щастить тобі, Павлику, на весни зелені, на людей хороших, на любов жагучу! Хай мелодія троїстих музик завше вертає тебе до отчого дому, до криниці материнської любові! Аби тебе кулі обходили, аби тебе жовніри любили, аби Господь поміг тобі, аби ми всі так разом тебе з воська стрічили!"7 На Слобідській Україні були такі самі побажання: "Хай тобі добре служиться, хай твої мрії збудуться! Да щоб ти рід наш не зганьбив, да у відпустку приїздив!"8

Українці багаті на побажання, як і на пісні. До кожної події, до кожного свята вони мають що сказати. У Таврії, на Слобожанщині був звичай благословляти юнака, коли він виходив на парубка, а на Гуцульщині - "бахура" або "хлопені" (так тут ще й досі називають юнака) - на леґіня. Цей обряд здійснював хрещений батько (на Гуцульщині - нанашко) у присутності численних гостей. Безумовно, вже давно настав час написати про українську ввічливість окрему монографію чи книжку, яка викликала б особливе зацікавлення широкого кола читачів. Досі цю тему порушував лише Яків Головацький у своїй праці "Слова вітання, благовенства, чемності і обичайності у русинів"9 та численні чужинці. Так, на ґречність гуцулів звернув увагу польський письменник Станіслав Вінценз. Він спостеріг, що поважні ґазди, коли здибаються, знаходять час на вітання. Привітання тим чемніше, чим у більшу виливається сердечність. Ввічливість високо цінується у людей, що стільки часу перебувають у гірській чи лісовій самотині. На ввічливість доконче треба мати час. Може й тому, що ще за давніх суворих часів вже найменша непривітливість була підозрілою, могла свідчити про лихий намір. Тож треба бути ввічливим. Ввічливість виявляється, зокрема, у щирості привітань, радісних вигуків, запитань і притакувань. Але іноді тут не обов'язково багато говорити, досить постояти й вислухати уважно співрозмовника. Без чемності, привітності, без часу на чемність нема статечного ґазди. Повідають старі люди, що в давнину не було ґазди, який не знав би ціни ввічливості.

Не раз уже здаля вітаються, гукають щосили, аж луна лісом котиться:

- Чи-сте здорові, любий Васильку? Славайсу!

Відповідають так само голосно:

- На віки Богу слава і вам, Дмитрику. - Сходяться, тиснуть долоні, старі люди, за давнім звичаєм, цілують один одному руки.
- Боже помагай у дорозі.
- Дай, Боже, і вам.
- Чи дужі?
- Добре, як ви.
- Як ся маєте? Як знювали? Як спали?
- Миром (спокійно).
- А родина?
- Миром10.

Причому така ввічливість на Гуцульщині напрочуд добре збереглася й понині. Звичайно, навіть привітання сусідніх сіл різняться між собою, однак значення в них одне й те ж. Якщо в Космачі, наприклад, після привітання "Слава Ісусу Христу" запитують у господарів, увійшовши до хати, "Як жиєте?", то в сусідньому селі Текуча вже питають "Миром жиєте?", а ще в іншому сусідньому з Космачем селі - Жаб'ї - запитують просто "Дужі?". Французький журналіст Томас Гуаск зауважив, що в Космачі вітаються не "Добрий день", а "Слава Ісусу Христу" і відповідають "Слава навіки Богу". На Різдво привітання ще радісніші: вітаються словами "Христос рождається" (народився) і відповідають "Славим Його". Різдво в українців є веселим вихором прийомів і візитів. Українці не мають холоду в серці11. Космацька ввічливість - особлива. Вона дивує не лише чужинців, а й самих українців з інших теренів. Бо в Космачі годиться вітатися з усіма, кого зустрінеш на своєму шляху: чи то родич, чи то сусід, чи то просто подорожній або незнайомець. Мало того, космачани залюбки запросять подорожнього переночувати, нагодують, розпитають про життя-буття. Хтось таке ставлення космацьких гуцулів до незнайомців назве просто гостинністю, але хто встановив чітку межу між ввічливістю і гостинністю. Та Космач не один на Гуцульщині. У багатьох селах як галицької, так і буковинської та закарпатської Гуцульщини живуть такі ж зичливі, чемні люди, що характеризуються особливою уважністю, люб'язністю. І так було колись по всій Україні, але в силу історичних обставин, коли Україна опинилася в російському ярмі, щиру ввічливість у центральних районах України, насамперед у Донецьку, Луганську, Харкові, підмінила байдужість. Хоча в сільських регіонах ввічливість ще добре збереглася.

Таке ставлення українця до свого чи до чужинця робило життя української нації духовно багатим, радісним. Навіть у нинішній складний час на українських землях там, де панує ввічливість та пошана, і жити легше, якось забуваються біди й труднощі. Особливо це відчувається на Гуцульщині. "Дякую, хай все добре у вас сідає!" - так треба господареві відповісти на запрошення12. Якщо порахувати, які слова найчастіше вживають щодня гуцули чи галичани, то їх тільки двоє: "Дякую!" і "Прошу". Кожна людина тут найчастіше звертається до іншої: "Прошу сказати…", "Прошу показати…", "Прошу дати…", "Прошу допомогти…". Це свідчить не лише про вихованість, а й про сердечність та доброзичливість.

Такі звертання можна почути в трамваї і в поїзді, у магазині і в школі, на вулиці і на базарі… Але повернімося знову до обрядової зичливості українців. Цікаво відбувається в українців сватання. Старости, заходячи в хату, де живе дівчина, "шукають" куницю, білицю тощо. Відтак старости й запрошені гості біля столу бавляться, а коли вже набавилися, встають з-за столу, хрестяться і вголос моляться, потім сідають на хвилину і, уклонившись тим, що сиділи ліворуч і праворуч, встають знову всі разом і, звертаючись до ґаздів, говорять: "Дай, Боже, здоров'є та ласку Божу, абисте діждали і до найменшого старостів приймати, а померлим дай, Боже, царство небесне, а вам продовжи, Господи, віка, вменчи гріха, амінь!"13. Така вже традиція в українського народу, що виробилася упродовж тисячоліть: коли українці починають якусь добру справу або свято, то завжди згадують про тих своїх родичів, які відійшли від них. Найбільше побажань можна почути на українських весіллях. Зокрема, як князь, княгиня та дружби в Космачі тричі обходять навкруг стола, нанашка (хрещена мама) вінчує молодого так: "Аби Бог поміг тобі, Онофріку, з твоєв чічков-дружиною ґаздувати і діти свої вінчити так як я тебе згодувала і тепер вінчию бервінковим вінцем, щистім, здоров'їм, віком довгим, абис був чесний - як Божий дар, великий - як Божий хліб, світлий - як Божа свічка, веселий - як соловейко в кідрині, гордий - як ґотур в Лисині! Поможи, Боже!"14 Коли молодята з хлібом-сіллю просять весільних гостей у Космачі до повниці, то гості, перед тим, як випити чарку оковитої і вручити молодим дарунок, бажають їм, тримаючи в руці чарку: "Абисте були такі ґречні, чесні, величні, як ця повниця! Абисте мали кілько коров та овець, кілько тут є дзеренець, а в кожній кутині - по дитині, серед хати - ніде стати, на печи - ніде лічи, веселі - як весна, багаті - як осінь, здорові - як зима, файні - як літо, високі - як лози, скакливі - як кози! Дай вам, Боже, здоров'я!"15. Треба підкреслити, що в цей час князь або княгиня тримають у руках тарілку із збіжжям, а на тому збіжжі - колач. Хліб в українців - святиня, і його вони дарують усім щедро, як і свої побажання. На весіллі молода дивиться крізь дірку в колачі. "Береза" (у молодої брат, у молодого - дружба) з весільним деревцем виходив з хати, за ним молода (молодий) і гості. На подвір'ї мати обсипала їх пшеницею. Молода, сівши на коня, дивилась крізь колач, прив'язаний на правій руці, на чотири сторони світу. Коли вона дивилась на схід, їй бажали: "Абис була як зоря красна", коли на захід, мати казала: "Абис була як сонце щасна!", коли на північ, до неї наближався батько і казав: "Не знай ніколи ні зими, ні нужди!", коли на південь, дружки їй бажали: "Та й пишно, та й мило, та й тепленько в груди!" За цими словами весільний похід рушав до церкви. А вже згодом, після вінчання, брат проводжав сестру (княгиню) в дім чоловіка (князя) і напучував її бути ввічливою в стосунках зі свекром та свекрухою. Ось строфи із весільної пісні зі Львівщини:

Ладо, ладо! Брат сестроньку за стіл веде,
Ладо, ладо! Ведучи її научає:
- Ладо, ладо! Будь, сестронько, розумненька,
Ладо, ладо! Май свекорця за батенька…17

Та ще заздалегідь до весільного обряду українці печуть коровай. А там уже всіляких зичень ціла копа. Жінки, які випікають коровай, адресують припічку одне з таких побажань:

Припічку ясний!
Спечи нам коровай красний,
Як риб'яче око,
Як місяць високо18.

І вже згодом мати княгині зустрічала коровай на порозі хати. Свахи тричі приспівували. Як на Поділлі:

Ой стій, ворон коню,
Най ся родині вклоню,
За той дар величний,
За коровай пшеничний 19.

Таким чином, до кожного українського дійства були спеціальні пісні, спеціальні побажання, у здійснення яких українці вірили і вірять. Власне, оця українська зичливість і робила нашу націю однією з найкультурніших у Європі. І нині ми все дужче відчуваємо, як багато втратили в нашій культурі, в нашій історії. Українські весілля під впливом Росії на Слобідській Україні, в Таврії та на Поліссі звелися в основному до виголошування одноманітних тостів і вигуків "гірко!" Весілля відбуваються в основному в ресторанах, частіше під магнітофони, а весільні гості соромляться заспівати старовинної весільної пісні, бо їх обізвуть "селом". І оті прекрасні віншування поступово забуваються, відходять. Ми навіть не підозрюємо, який дорогоцінний скарб втрачаємо. А яка в тих побажаннях поезія, яка сердечність. Якщо, скажімо, свекруха вітає невістку так радісно й прихильно, якщо тесть вітає зятя зичливо, то й живеться веселіше, у згоді і взаєморозумінні. Ось як вітає тесть зятя під час весілля на Львівщині:

Витаю ті, зятеньку,
З повними повноньками,
З житніми хлібоньками
І добрими словоньками.
Щоб бись був веселий, як весна,
Здоровий, як вода,
Маючій, як земля.
Жибись мєрив гроші мискою,
А діти колискою 20.

Проте розповідь про українську ввічливість була б далеко не повною, якби ми оминули народно-календарні звичаї. І передусім зимового циклу. Тут ми бачимо широкий діапазон різних побажань як у колядках, так у посіваннях чи взагалі у віншуваннях зі святами, Новим роком, Різдвом, Йорданом. Коляднички у Космачі колядують:

Нова радість стала - з неба зірка впала,
Це ж до тебе, господарю, нас вона прислала.
Щоб ти не журився, щоб Богу молився,
І щоб завжди тобі добре всякий хліб родився!
Щоб завжди немало на столі стояло,
І щоб тебе, господарю, ніщо зле не брало! 21

Ми навели для прикладу кінцівку дитячої колядки, яку споконвіку колядують у цьому гуцульському селі. І вже в такій невеликій кінцівці зауважуємо, скільки чудових зичень адресують коляднички господареві: щоб він не журився, щоб йому добре всякий хліб родився, щоб зло його не брало і на столі багато всього було. Чого ще більше треба людині для повного щастя! Етикет на Гуцульщині вимагав від колядників вітати насамперед ґазду, відтак - ґаздиню, а вже небавом їхніх дітей22. Навіть колядки тут називалися "Коляда ґазді", "Коляда ґаздині", "Коляда леґіневі", "Коляда дівці", "Коляда дитині - тій, що в колисці". Як бачимо, тут колядники не оминали жодного члена сім'ї. Але гуцульська ввічливість зобов'язувала їх колядувати ще й колядку столові, адже саме за столом сидять на Гуцульщині колядники-ґазди і колядують під супровід скрипки. Колядки на Гуцульщині досліджувало багато етнографів та фольклористів, однак найбільше зібрав їх професор Володимир Шухевич. У Космачі, зокрема, мелодії до колядок для Володимира Шухевича записував славнозвісний фольклорист Філарет Колесса. Треба підкреслити, що в кожній гуцульській колядці віншування різні, а це засвідчує фольклорне багатство гуцульського етноетикету. Порівняємо кілька побажань із колядок, які записав на Гуцульщині Володимир Шухевич:

А за цим словом бувай нам здоров!
Бувай нам здоров, господаречку!
Не сам собою, а з ґаздинькою,
Йа з ґаздинькою та з родиною!
Дай же ти, Боже, йа в дім здоров'я,
Йа в дім здоров'я на чельидочку,
На чельидочку, на домовую
Та й на худібку на роговую.
Ой дай, Боже!

Чи:

Дай же ти, Боже, йа в хаті ситно,
У хаті ситно, на двір прибитно.
Дай же ти, Боже, на хаті зілля,
На хаті зілля, в хаті весілля!
В пасіці бджоли из роєчками,
Из роєчками, пароєчками!
Ой дай, Боже! 23

А як колядники відспівають колядку, то всі встають за столом і бажають господарям: "Аби-сте величні були, як тота кольида! Аби-сте мали стадо коний, череду товару, турму овец, великий ботей кіз, великий обхід з собою, з своїми дітьми, а в кожній кутині по дитині!"24. Парубкові в Космачі колядники бажають:

Жее, бувай же здоров, пишний паничу,
Жее, пишний паничу, бай Василечку!
Жее, рости великий - як бук крислатий,
Жее, рости здоровий - як ті Карпати!
Жее, рости великий - Богу на славу,
Жее, звелич Вкраїну - нашу державу! 25

У Космачі вдалося зафіксувати спеціальну колядку, адресовану пароху Космача Емануїлу Лисинецькому, яка має чудове побажання:

Жее, вінчуємо вас, наш пишний Пане,
Жее, Отче духовний - Емануїле!
Жее, чистім, зоров'їм, многа літами,
Жее, би вам си добре бджоли роїли!
Жее, дай же вам, Боже, по двору щисті,
Жее, а в хаті грошей як вліті листі!
Жее, дай вам, Боже, Отче, радости,
Жее, втіхи, радости, бай веселости!
Жее, веселости від молодості,
Жее, на многі літа - аж до старости!
Жее, жийте в здоров'ю з вашою родинов,
Жее, з їмостев вашов, бай Климентинов!
Жее, дай вам, Боже! 26

Тут пригадуються слова професора з Торонто Степана Килимника, який наголошував, що треба зупинятись, хоч би коротко, на джерелах вивчення нашої стародавньої дохристиянської культури. Одним із таких джерел є фольклор і, передусім, святочні вітання27. Якраз до цієї стародавньої дохристиянської культури українців і належать колядки, які так добре збереглися ще з тих часів, коли наші предки-язичники вірили в Перуна, Ярила, Ладу, Стрибога, Велеса тощо. Ось одне з таких віншувань на Святий вечір, якраз у навечір'я Різдва, коли день ставав довший, тобто народжувалось Сонце. Вчитаймось у ці рядки:

Сійся, родися, всяка пашниця: жито, пшениця,
Ячмінь, овесь, гречка, горох, сочевиця,
Та на цей новий рік най вам дасть Господь Бог,
Щобисте біди-смутку не знали,
В щастю-здоров'ю многі літа проживали,
А по смерті царство небесне оглядали.
Гаразд вам, мир Божий зо всіма вами! 28

Тому не випадково українці кликали на святу вечерю і Сонце, і Місяць, і Зорі і їх вони вважали святими. Так, опісля молитви на Святий вечір господар обома руками брав макітру з кутею, а господиня свічку. Господар зупинявся посеред сіней і промовляв:

- Пресвяте Сонце, Місяцю ласкавий, зорі ясні, дощі рясні, йдіть до нас на святу Вечерю - Кутю їсти!

Відтак удруге говорив:

- Святі наші діди-прадіди, батьки-матері, брати-сестри, діти, онуки-правнуки - усі душі наші - Лада, йдіть з нами вечеряти!29

І то не була поганська віра, як називає її дехто з наших "науковців". То була наша культура, що відображала складний світогляд наших предків. З неї і бере свій початок наш родовід. То було свято нашого роду. Одружені діти везли до своїх батьків Святу Вечерю і чемно вітали їх:

Вітаємо вас з святами -
Різдвом тим, Святами Різдва!
Хай Бог дасть дочекати
Нового Року!
Від Нового Року до Богоявлення,
Від Богоявлення до Воскресення,
А від Воскресення до ста літ -
Покиль Бог призначив вік!
То вам зичу й віншую -
Христос Рождається! 30

А дідусь із бабусею відповідали:

Хай звеличить вас святе Сонце,
Осяють ясні зорі!
Будьте багаті, як земля,
Здорові, як вода,
Милі, як місяць!
Славіте Його! (Христа) 31.

Отже, українці на Святий Вечір чи Різдво обов'язково бажали міцного здоров'я, многих літ, багатства. Позаяк Україна була споконвіків землею хліборобства, то неодмінно і колядники, і віншувальники бажали господарям гарного врожаю та всіляких гараздів. Цим вони виявляли прихильне ставлення до господарів, доброзичливість, висловлювали почуття радості, задоволення з приводу Різдвяних свят. Коли засівальники заходили до оселі молодого подружжя, де не було дітей або тільки одна дитина, то засівали господарям так: "Сію, сію, посіваю з Новим роком вас вітаю! З Новим роком, з новов днинов - з новов доньков Василинов!"32 Отже, засівальник, а це за традицією був хлопчик, бажав молодій сім'ї в Новому році мати дочку Василину чи синочка Василя, бо Новий рік українці здавна святкували на Василя за старим стилем.

Проте не лише колядки та посівання належать до Різдвяного фольклору українського етноетикету. На свято Івана Хрестителя (другий день по Йордані) збирають гуцули отаву, яка лежала на столі під скатертиною (та й під столом), скроплюють її свяченою водою, дають з'їсти частину маржині, бажаючи при цьому: "Абис така сита була, як ці свита були ситі, абис така весела була, йик ми весело ці свита відпровадили"33. А вже навесні, перед Юрієм, клали гуцули на дахи колешень дійниці й відра аби в них за ніч нападала манна-роса. Рано, на Юрія, кропили горяни цією росою корови та вівці і говорили:

Абисте тілько давали молока,
Кілько води ріка.
Як у головицях навесні прибуває води,
Так і ти, маржинко, прибудь манни із трави 34.

А вже невдовзі ці побажання для худоби, яка була чи не єдиним годувальником гуцула, проказував ватаг на полонині. Тимофій Книшук чув одне таке побажання в Космачі на полонині Ладескул від ватага Петра Хромейчука: "Дай, Боже, аби так як ніхто не годин ні руками, ні зубами незахищеними цису підкову з ватри взєти так аби ні звір, ні бурі ни могли взєти ні одну худобинку!"35 Петро Хромейчук говорив це тоді, коли кидав у ватру підкову і вона встигла вже добре розжаритися. Це свідчить, що гуцул завше мав у своєму серці велику пошану до всього живого: до тварини, до рослини. Та ввічливість була повсякчас ніби талісманом для українця, для української нації.

Надходила весна, горяни починали писати писанки. Довгими вечорами чаклували дівчата над маленькими курячими яєчками, щоб створити мистецький твір. Найкращу писанку кожна панна писала для свого нареченого, яку мала йому подарувати біля церкви у великодній понеділок. Даруючи писанку, дівчина зізнавалася милому в коханні, але цього було замало: вона хотіла, щоб парубок завше пам'ятав про неї аж до весілля. І писала тоді, як Параска Багрійчук із Космача36, на писанці серце, а біля нього напис: "Як час проминає - так все промине, поглянь на серденько - спом'яни мене!"

І парубок виконував дівоче бажання - милувався писанкою, а згодом - засилав до неї старостів. Та врунилась весна, і починали дівчата водити гаївки. А в них женихалися, а старі баби гуляли. В такій веснянці можна було делікатно навіть присоромити старого парубка:

Та рости, горошку, в три листи,
Та дай же, Боже, чотири,
Щоб ся парубки женили,
Щоб в осени дівок забрали,
Щоб старі баби гуляли,
Кождому парубкові гороху стручок,
Миколові стручисько,
Бо він старий парубчисько 37.

Чи:

Вийся, горошку, в три стручки,
А роди, Боже, в чотири,
Щоби тебе черви не точили,
Щоби ся парубки женили! 38

Народна філософія глибока, як гірське джерело. Століттями з неї черпає життєдайну силу не одне покоління українців. А вона не вичерпується, нуртує новими силами. З дня у день, з тижня в тиждень, з місяця в місяць, з року в рік... І озивається земля українська ввічливістю дітей своїх. "Дай вам, Боже, все, що гоже, а що негоже - то не дай Боже!" - від щирого серця зичить своїм телеглядачам заслужений працівник культури України Христина Стебельська.

- Гей, нуте хлопці, славні молодці,
Чом ви сумні, невеселі? -

дорікають парубкам дівчата пісенними рядками, а відтак бажають:

- Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!

Невже в наш складний час може бути краще побажання, ніж те, "щоб наша доля нас не цуралась", "щоб краще в світі жилося!". А йому вторить інше:

Кращі побажання ви прийміть від нас:
І в вас, і в нас - хай буде гаразд,
Щоб ми і ви - щасливі були!

Цією піснею закінчується сьогодні майже кожне сільське весілля в Україні. Щоправда там, де ще вміють цінувати народні скарби, народні перлини українського етноетикету. Але так уже склалося історично, що Україну часто загарбували чужинці. То турки й татари, то росіяни й поляки, то німці й австрійці... І українці завжди звертались до Всевишнього з молитвами, щоб беріг їм Україну. А згодом ті молитви переростали в рядки побажання у формі українського гімну:

Боже великий, єдиний
Нам Україну храни!

Хоч у який бік життя поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально, своєрідно творив свою культуру народ український. Скрізь, на всьому поклав цей народ свою ознаку, ознаку багатої культури і яскравої талановитості39. Українська ввічливість - живий приклад цього. Українська чемність - жива ознака цього. Українська толерантність - стратегія існування нашої нації!



1. Новий тлумачний словник української мови. - К., 1998. - Т. 1. - С. 903.
2. Гринчишин Д., Сербенська О. Словник паронімів української мови. - К., 1986. - С. 72.
3. Записав у 1979 р. в с. Космач на Гуцульщині Дмитро Пожоджук від Анни Петрівни Чупірчук, 1901 р. н.
4. Домашевський Микола. Історія Гуцульщини. - Чикаго-Львів, 1995. - Т. 1. - С. 106.
5. Записав у 1996 р. в с. Стопчатів на Гуцульщині Дмитро Пожоджук від Анни Юріївни Кіращук (1934-1997 рр.).
6. Записав у 1998 р. в с. Пекурєва на Гуцульщині Дмитро Пожоджук від Михайла Юрійовича Якібчука, 1928 р. н.
7. Записав у 1980 р. в селищі Путила на Гуцульщині Дмитро Пожоджук від Катерини Василівни Богдан.
8. Записав у 1997 р. в Воронежі Дмитро Пожоджук від Пелагії Рохленко, 1910 р. н.
9. Головацький Яків. Вінок русинам на обжинки. - Відень, 1847. - С. 255-261.
10. Вінценз Ст. На високій полонині. - Львів, 1997. - С. 48.
11. Goisgue Thomas. Noёl dans les Carpates ukrainiennes // Famille chrеtienne, 1998, 5 janvier. - P. 48-53.
12. Пушик Степан. Страж-гора. - К., 1988. - С. 189.
13. Домашевський Микола. Історія Гуцульщини. - Чикаго-Львів, 1995. - Т. 1. - С. 118.
14. Записав Дмитро Пожоджук в с. Космач на Гуцульщині в 1979 р. від Анни Петрівни Чупірчук, 1901 р. н.
15. Записав у 1995 р. в с. Космач Дмитро Пожоджук від П. Ю. Пожоджук.
16. Кожолянко Георгій. Весілля на Гуцульщині // Гуцульщина (Торонто), 1993. - Ч. 38. - С. 13.
17. ІМФЕ ім. М. Рильського. - Ф. 29-3, од. зб. 306. - Арк. 47 // Зап. М. Цар у с. Підберізці на Львівщині.
18. ІМФЕ ім. М. Рильського. - Ф. 15-3, од. зб. 152. - Арк. 111 // Зап. в с. Великий Браталів Любарського району Житомирської області.
19. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. - К., 1988. - С. 51.
20. ІМФЕ ім. М. Рильського. - Ф. 14-3, од. зб. 96. - Арк. 84 // Зап. Г. Д. Підгайний у с. Корчівка Сокальського району Львівської області.
21. Шатохіна Ірина. Один із тисячі уроків. - К., 1996. - ТВО "Студія 88".
22. Пожоджук Дмитро. Родинні зв'язки в гуцульських народних колядках // Гомін України (Торонто), 199. - Ч. 1, 2. - С. 10, 17, 8.
23. Шухевич Володимир. Гуцульщина. - Львів, 1904. - С. 20.
24. Там само. - С. 68-69.
25. Записав у 1979 р. Дмитро Пожоджук в с. Космач на Гуцульщині від Топузяка Ілька Васильовича, 1900 р. н.
26. Записав у 1979 р. Дмитро Пожоджук в с. Космач на Гуцульщині від Полагнєка Дмитра Михайловича, 1916 р. н.
27. Килимник Степан. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. - Вінніпеґ, 1955. - Т. 1. - С. 14-15.
28. Записав Дмитро Пожоджук в 1996 р. від Онищук Одарки Гаврилівни, 1914 р. н. в місті Торонто.
29. Килимник Степан. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. - Вінніпеґ, 1955. - Т. 1. - С. 29.
30. Там само. - С. 41.
31. Там само. - С. 42.
32. Записав Дмитро Пожоджук в 1999 р. в с. Космач на Гуцульщині від Поляка Дмитра Васильовича.
33. Шухевич Володимир. Гуцульщина. - Львів, 1904. - С. 208.
34. Сеньків Іван. Гуцульська спадщина. - К., 1995. - С. 58.
35. Записав Дмитро Пожоджук в 1979 р. в с. Космач на Гуцульщині від Книшика Тимофія Васильовича, 1894 р. н.
36. Образ Василь. Великдень у Космачі. - К., Укртелефільм, 1995.
37. Гнатюк Володимир. Гаївки. - Львів, 1909. - МУЕ, НТШ, т. ХІІ. - С. 218.
38. Сеньків Іван. Гуцульська спадщина. - К., 1995. - С. 238.
39. Огієнко Іван. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. - К.: Народний календар, 1992. - 5 січня.