ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ МЕНТАЛІТЕТУ СУЧАСНИМИ ВЧЕНИМИ

Лариса Карп'юк

Проблема вивчення менталітету як цілісного феномена завжди поставала у доленосні для етносу історичні періоди (системні кризи, зміна вектора розвитку, виклики історії тощо). Саме тоді актуалізуються приховані самоорганізаційні чинники, оскільки наявні суспільні структури, як правило, не встигають адекватно змінюватись та інтегрувати спільноту в нових умовах. Наше покоління живе в не менш важливу епоху, коли від усвідомлення кожною людиною власної етнічної ідентичності багато в чому залежить успішне здійснення нас як зрілої нації.

Питання національної самобутності європейських народів виникло на хвилі революційного піднесення у першій половині ХІХ століття. Тоді ж на теренах України зародилася історична романтична школа, головними представниками якої були М. Костомаров, М. Максимович, П. Куліш. Їх патріотичні ідеї разом із пристрасним поетичним словом Кобзаря дали потужний імпульс національному самоусвідомленню українців. Згадані вчені вивчали передумови становлення менталітету, доводили історичну та етнічну осібність українців від росіян, поляків й ін. Згодом над цими проблемами працювали І. Нечуй-Левицький та В. Антонович, І. Франко, М. Грушевський, М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов, М. Шлемкевич, В. Петров, О. Бочковський, І. Лисяк-Рудницький та багато інших дослідників. Романтична школа виправдала себе на перших етапах зародження наукових уявлень про менталітет. Її визначало прагнення до ідеалізації психологічних рис власної спільноти. Немає нічого дивного у тому, що історики поневолених та імперських народів під впливом романтизму стали провідниками поглядів самоідентичності різних етносів. Не оминув даний процес і ті етноспільноти, які перебували під владою царської Росії. Бажання вивчати власну психологічну окремішність набуло популярності серед українців, але не перетворилося на науково обґрунтовану теорію. Саме тому ще й досі існує запит на розвиток романтичних прагнень наших попередників до рівня цілісних концепцій.

Поняття "народної душі", "народного характеру" ставали емоційно-образними виразниками психосоціальної цілісності суспільства. Такий підхід був виправданий для свого часу, на початкових етапах дослідження, але сьогодні є необхідність розробити більш конкретні наукові категорії, які б змогли адекватно передати етнокультурні особливості суспільної динаміки.

Хоча існує чимало визначень менталітету, навіть у сукупності вони поки-що не дають змоги охопити всі головні характеристики цього багатогранного поняття. Етнопсихологи української діаспори вивчали природно-географічні та кліматичні чинники становлення менталітету, описували характерні риси українців, притаманні їм протягом останніх століть. У працях наших сучасників термін "менталітет", "ментальність" вживається переважно як синонім до поняття національного характеру або як перелік окремих феноменологічних проявів, набір особистісних рис чи система основних існуючих в етносі настанов, вірувань, цінностей [1, с. 108].

Однак, загальні властивості етнопсихіки неможливо описати за допомогою простого набору рис, характерних для психіки окремого індивіда, ціле не зводиться до простої суми своїх елементів. Тому не кожне психологічне дослідження, проведене на соціологічній вибірці, дає змогу визначити стійкі етнопсихологічні риси всієї спільноти. Для цього потрібні тести, побудовані не на часткових і не на специфічно індивідуальних психічних ознаках, а на параметрах, що мають характер системних, універсальних, однаково застосовних на соцієтальному, груповому та індивідуальному рівнях психічного. Тоді можна очікувати, що при масовому опитуванні індивідуальні особливості знівелюються, відійдуть у тінь, а спільнотні характеристики виявляться достатньо опукло. На думку О. Донченко, такими універсаліями психічного можуть виступати дихотомічні ознаки, що вперше були відкриті в систематичній формі К. Г. Юнгом.

З іншого боку, потрібно більш чітко визначити той комплекс інтегруючих параметрів, які виражають зв'язок між кількістю окремих психічних рис та їх якісною роллю у функціонуванні суспільства. Деякі західні антропологи використовують поняття базової, а також модальної особистості, твердять про необхідність емпіричного вивчення колективно (в тому числі культурно) зумовлених характеристик психічного [2]. За допомогою цих характеристик можливо описати механізми функціонування менталітету в якості індивідуальних конструктів психічного.

Як і багато узагальнюючих понять, що зустрічаються у сфері гуманітарних дисциплін, менталітет тривалий час залишався надто невизначеним, щоб можна було описати його функціональні механізми і складові. Вивчення окремих компонентів цього феномену ускладнюється також тим, що дослідники, які належать до різних етнокультур, бачать його кожен крізь власну призму. Таким чином, вивчення менталітету великою мірою залежить від етнокультурної традиції. Вчені в основному вкладають у нього особливий зміст, який визначається домінуванням у суспільстві тих чи інших психосоціальних функцій, ієрархії смислів та цінностей, певних енергоінформаційних "фільтрів", пов'язаних з колективним несвідомим етносу, які найяскравіше виявляються у його мові, символах, найбільш поширених міфологемах. Одні дослідники співвідносять менталітет із поняттям культури, інші - зі світоглядом особистості [3], дехто вважає, що це сукупність властивостей "національного характеру" і т. п.

Наприклад, в англомовних словниках "mentality" визначається як "якість розуму, що характеризує індивіда чи клас індивідів", "узагальнення всіх характеристик, що відрізняють розум", "здатність, силу розуму", "характер думок, спрямованість чи характер роздумів, і, насамкінець, як сума можливостей чи здатностей мислити, що відрізняються від фізичних" [4, с. 9].

Натомість російські вчені більше звертають увагу на інші його аспекти, такі як вплив неусвідомлюваних факторів на суспільний розвиток. Наприклад, А. Гуревич називає менталітетом "сукупність уявлень, поглядів, почувань спільноти людей, певної епохи, географічної області і соціального середовища, особливий психологічний склад суспільства, що впливає на історичні та соціальні процеси" [4, с. 9]. Таким чином, менталітет зовсім не ідентичний суспільній свідомості, а характеризує лише специфіку цієї свідомості відносно суспільної свідомості інших груп людей, як правило, коли мова йде про такі великі групи як етнос, нація чи соціум. Необхідно зазначити, що всі компоненти менталітету тісно пов'язані з галуззю несвідомого, що слід розуміти відносно вказаних спільностей як колективне несвідоме. У цьому плані підхід російських психологів має певну перевагу, оскільки дозволяє застосувати глибинно-психологічну, архетипову парадигму. Англійський та російський погляди на менталітет обрані нами для ілюстрації діаметрально протилежних психокультур: прагматична раціональність на противагу емоційній ірраціональності. Не дивно, що саме для росіян вивчення несвідомих чинників суспільного розвитку мало дуже велике значення.

Європейських і російських дослідників об'єднує узагальнений, абстрагований підхід до менталітету, оскільки національна проблема там не така гостра, як в Україні протягом багатьох століть. Натомість вітчизняні вчені були змушені ставити згадану проблему завжди конкретно-історично, у зв'язку з політичними та соціальними чинниками і довгий час вивчали менталітет як суто український феномен. Ця тенденція в етнопсихологічній науці зберігалася донедавна навіть у середовищі визначних вчених діаспори, таких як О. Кульчицький, В. Янів, В. Ярема, І. Мірчук, Б. Цимбалістий та ін. З огляду на це значний інтерес становлять новітні вітчизняні дослідження, здійснені вже після здобуття Україною незалежності. У цих працях робиться спроба поєднати здобутки європейських та російських наукових шкіл з ідеями та джерельною базою вчених-романтиків, етнопсихологів діаспори, а також представників суміжних дисциплін.

Вперше поняття "ментальність" з'явилося у книзі Л. Леві-Брюля "Ментальні функції у відсталих суспільствах", детальну ж розробку цієї категорії пов'язують з французькою "Новою історичною школою" або школою Анналів, основні принципи якої були закладені ще у 20-х роках ХХ століття [5, с. 39]. У середині 50-х років Ж. Дюбі і Р. Мандру користувались вищезгаданим терміном для вивчення соціально-історичних явищ, які мають ряд спільних ознак. Вони вважали, що "можна говорити про ментальність, притаманну певній етнокультурі, властиву певній епосі, тому що ментальність відображає духовний світ людини чи соціальної спільноти у контексті певної епохи чи етнокультури" [5, с. 40]. Предметом розгляду французьких вчених є певна фіксована епоха і відповідний ступінь розвитку етнопсихіки. Звідси випливає необхідність доповнити їх розвідки структурно-генетичним методом дослідження.

Таким чином, первісне наповнення терміна, запропоноване школою Анналів, мало культурно-історичне спрямування. В цьому також виявилась особливість світосприйняття французів як творців даного поняття. Ряд науковців, у тому числі українських, продовжує згадану тенденцію і підкреслює глибокий, органічний зв'язок менталітету зі сталими культурними та етнічними змістами. Їх символіка передається, серед іншого, особливостями мовних конструкцій, саме у мові ми завжди можемо віднайти приховані властивості етнопсихіки.

М. В. Попов, розробляючи цю проблематику у філософії, вважає категорію менталітету відображенням психологічного рівня духовності людини. "Зрозуміти менталітет української нації, - пише він, - неможливо без теоретичного обґрунтування цього терміну. На нашу думку, його зміст має становити глибинний рівень колективної та індивідуальної духовності як сукупності готовностей, настанов та схильностей індивіда чи соціальної групи діяти, мислити чи сприймати світ певним чином, дещо відмінним від сприйняття іншими соціальними спільностями. Дані стереотипи духовності залежать від народних традицій, національної культури, соціального досвіду, і, нарешті, екологічного довкілля людини і здебільшого функціонують на рівні несвідомого психологічного реагування та застосування. Менталітет - традиційний вияв світосприймання людиною, нацією, народом, зумовлений історичним досвідом та національною культурою" [6, с. 139]. Таким чином, менталітет не можна розглядати окремо від іншого, ширшого поняття, що є своєрідним тлом для його вияву. У даному випадку цим тлом виступає культура, а вона, ми вважаємо, нерозривно пов'язана з іншими психосоціальними феноменами колективного несвідомого - архетипами, символами і, безумовно, мовою.

Позиція М. В. Попова полягає в тому, що необхідне більш серйозне методологічне обґрунтування менталітету. При цьому вчений наголошує на глибинному змісті колективної та індивідуальної духовності. У даному контексті, на наш погляд, духовність можна трактувати як синонім етнопсихіки.

Більшість дослідників-філософів користуються термінами "менталітет" і "ментальність" як рівнозначними. Зокрема, А. Є. Маленко звертає увагу на універсальність цих понять, які, на його думку, здатні об'єднати всі галузі знань про людину. Він схиляється до думки про те, що менталітет передає взаємодію індивіда та соціуму. І мова - та універсальна форма, у якій відображено менталітет. Через мовні форми можна відтворити ментальні структури [7, с. 112].

Своєрідний історично-психологічний інструментарій при вивченні менталітету застосовує український психолог О. Литвинюк. Вчений пропонує розглядати історичну епоху в рамках еволюційно-традиційного підходу як проміжок часу, що впливає на суттєві суспільні зміни. Таким чином, епоха відображає зміни в психіці окремої людини чи цілого суспільства. Вона є необхідною одиницею виміру домінуючих властивостей суспільного розвитку. Кожна історична епоха характеризується особливими психічними домінантами. Ці домінанти впливають на характер ставлення до історичних змін, імпліцитно спричиняють і модифікують динаміку історії [8].

Отже, О. Литвинюк розуміє епоху як поняття, цілком придатне для позначення сенсоутворюючого і трансформуючого впливу менталітету. На наш погляд, дослідникові вдалося відтворити взаємодію етноментальних рис спільноти з економічними та політичними змінами, підкреслити зв'язок соціогенезу з етногенезом.

Завдяки найбільшому узагальненню поняття менталітету можливо досягнути чіткості у розумінні його суті й механізмів. Якщо менталітет вважати феноменом колективної психіки, то можна ототожнити його функціональну сутність із архетипами, колективним несвідомим, а також глибинними структурами етнічного у психіці індивіда. Якщо вивчати спадщину К. Юнга з боку фундаментальних засад і структур психічного, які він розробляв, то запропоновані ним психологічні типи слід розглядати ширше: як універсальні моделі енергоінформаційних "фільтрів", регуляторів психіки, що працюють подібно до комплексу смислових настанов і т. п. 9; 10. З іншого боку, тут виникає проблема відокремлення етнічних та індивідуально-психологічних "фільтрів", адже і ті й інші містять вроджену складову.

У методиках емпіричних досліджень, зокрема масових опитувань, тестів і т. п. існують з цього приводу деякі механізми, що запобігають такому змішуванню. З іншого боку, за їх допомогою можна дослідити індивідуально-психологічні риси, вони особливо виступають на перший план при неформальному спілкуванні. На рівні суспільства в цілому або великих груп індивідів (загальноукраїнська вибірка) індивідуально-типологічне нівелюється і взаємно компенсується, а те, що корелює, стосується не так успадкованих рис, як набутих при соціалізації. Мезорівень, тобто малі колективи, групи та організації, поєднує в певній пропорції індивідуальне та колективне, і тут можлива найбільша похибка у диференціації особливих, індивідних та притаманних спільноті колективних рис.

Таким чином, у працях згаданих вчених висвітлюються суттєві сторони менталітету, збагачуючи існуючі концепції та підходи. На їх думку, менталітет відображає найістотніші взаємозв'язки етнопсихіки та психології особистості, які полягають у засвоєнні індивідом домінуючих цінностей і комплексу настанов, опосередкованих системою відносин у суспільстві, а також створенні нових цінностей саме тими особистостями, поведінка яких схвалюється більшістю. А. Маленко з цього приводу зауважив: "Ідеї на рівні ментальності визначаються соціальним середовищем, яке несвідомо і безконтрольно прокручує і спрощує їх. Неусвідомлюваність або неповне усвідомлення - одна з важливих ознак ментальності. Сфера ментальності пов'язана з матеріальним життям суспільства, елементи її взаємопов'язані та з'єднані; це система образів і уявлень про світ загалом та про своє місце у цьому світі" [7, с. 112].

У даному випадку йдеться про менталітет як системний феномен, а згідно з теорією систем та управління, його необхідно розглядати у порівнянні з іншим, іще складнішим утворенням. Одні вчені такою "гіперсистемою" вважають культуру, інші - єдність усіх сфер життєдіяльності етноспільноти. Автор вважає ці підходи такими, що доповнюють одне одного: перший відображає "вертикальну" субординацію, пов'язану з аспектом розвитку, а другий - "горизонтальну" (функціональний аспект).

"Ментальність, властива даній культурі, - пише А. Маленко, - опосередковується вибірковим відношенням особистості відповідно до своїх психологічних особливостей - так формуються індивідуальні ментальні структури" [7, с. 112]. Як бачимо, вчений пов'язує менталітет з особливими психологічними конструктами, притаманними індивіду. Подібні узагальнення можливо використати для зображення фільтруючої здатності психіки етнофора: схвалювати одні зразки поведінки, риси характеру та засуджувати інші.

Ті процеси, які є механізмами засвоєння та відтворення культурних зразків, доцільно вивчати у двох напрямках. Першим шляхом відбувається перенесення колективних норм і цінностей на рівень стійких структур індивідної психіки, а в другому випадку - зворотній вплив індивідного на колективне, свого роду усереднення, типізація індивідуального. У соціальних процесах обидва механізми тісно пов'язані. Вони безпосередньо стосуються таких соціально-психологічних феноменів як харизма, ідентифікація, стереотипізація, а також соціальна мобільність і стратифікація. Таким чином, менталітет є феноменом, який визначає структуру взаємодії особистості та суспільства, пов'язує розвиток цивілізації з поведінкою людини.

Попри всю різноманітність підходів, домінуючим аспектом вивчення менталітету залишається його здатність відображати сталі психосоціальні властивості етносу. За словами А. Гуревича, "ментальність - це соціально-психологічні настанови, засоби сприйняття, манери відчувати й мислити, вона відбиває повсякденний стан колективної свідомості, не відрефлектований та не систематизований цілеспрямованими зусиллями" [7, с. 112].

Таким чином, менталітет відображає: 1) етнокультурний досвід якоїсь спільноти; 2) сукупність поглядів та світосприймання її представників; 3) процес інтеріоризації норм, цінностей тощо, які побутують у суспільстві, а також екстеріоризації нових норм, які створюються людьми протягом суспільної еволюції.

Бачення менталітету, про яке піде мова, перетинається з вищезгаданими міркуваннями вчених лише до певної міри. У нашому дослідженні його необхідно доповнити структурно-генетичними та системними характеристиками, які ґрунтуються на сучасних досягненнях гуманітарної науки в галузі соціальної синергетики та теорії систем. Зазначені підходи дають можливість конкретизувати саме поняття і сприяють докладному вивченню механізмів функціонування менталітету. Такі українські психологи, як О. Донченко та М.-Л. Чепа вже розглядали менталітет у цьому контексті.

Інтегруючу, системотворчу функцію менталітету по-своєму описує М.-Л. Чепа. Він навіть пропонує започаткувати "нову наукову дисципліну - ментальну психологію", "визначивши душу, ментальність у всій повноті її смислів, повернутись до вивчення психологічних феноменів на основі нового, необхідного і достатнього методологічного та теоретичного інструментарію. Таким чином, ментальна психологія має стати більш "загальною", ніж є власне загальна психологія" [11, с. 172].

Вчений вбачає у менталітеті сенсоутворюючу детермінанту: на рівні індивіда і цілої спільноти він є системою психологічних конструктів та соціальних ознак, які регулюють процес гуртування людей у великі суспільні об'єднання. М.-Л. Чепа звертає увагу на той факт, що саме менталітет поєднує в собі одиничні і загальні суспільні явища, а також наступні психосоціальні параметри: раціональність-емоційність, свідоме-несвідоме. Саме такі властивості створюють еволюційно зумовлені психологічні конструкти, такі, що визначають думки і поведінку, а також ціннісні орієнтації індивідів. Ці структури виступають водночас як спонукою до поступу, так і його бар'єром [12, с. 67].

Цікавими і новими М.-Л. Чепа вважає ідеї відомого американського конфліктолога К. Клоука. Теоретичною основою методу зарубіжного вченого є уявлення про існування разом з типом нервової системи, характером, темпераментом і такої найбільш загальної характеристики людини, як її ментальний тип [12, с. 70]. Це припущення перегукується з ідеями К. Г. Юнга і його послідовника В. Одайника щодо зв'язку національного менталітету зі структурами колективного несвідомого, зокрема з архетипами - "колективно успадкованими формами сприйняття і розуміння" [13, с. 26-27]. Виходячи з цього, автор висуває гіпотезу про опосередкований вплив етнічнопсихологічних факторів на формування глибинних архетипних структур. Таким чином, структура самих архетипів включає загальнолюдські та етнічні генетично сформовані компоненти. Далі логічно буде припустити, що згаданий ментальний тип формується завдяки цим етнічним особливостям архетипів.

У розвиток думки американського вченого, М.-Л. Чепа говорить про те, що ментальний тип пов'язаний із притаманними спільноті енерго-інформаційними чинниками, своєрідним ядром, яке формує етнотипи українців, росіян та ін. Психолог вважає їх стабільними психофізіологічними утвореннями, які впливають на особистісні психосоціальні властивості. На відміну від типу нервової системи, характеру, темпераменту, певний ментальний тип людини має риси, які бажані, або небажані в тій чи іншій суспільно-історичній формації, і від того може змінювати свою чисельність в популяції, до невпізнанності змінювати свої феноменологічні вияви [12, с. 70-71].

Відразу впадає в око висока "інформаційна щільність" і "різнобічність" думки М.-Л. Чепи. Він прагне зв'язати воєдино якомога більше параметрів, кількома словами передати органічну єдність динаміки і статики, архетипно-етнічного і соціально-інституційного, індивідної та колективної психіки, механізмів виникнення менталітету і механізмів його функціонування тощо. Таким чином, у нього поняття ментального типу надто багатовимірне і складне.

Його вислів про ментальні типи українців, росіян, євреїв слід сприймати не як буквальну характеристику етнофору, а лише як позначення групових властивостей, подібних до "соціального характеру" Е. Фромма [14, с. 180- 181]. Інакше неможливо зрозуміти, на якій підставі незмінні упродовж століть етнічні риси, що базуються на генетичних кодах, та ще, за словами М.-Л. Чепи, є стійкими психофізіологічними утвореннями, ототожнюються з тими, які можуть бути бажані, або небажані в тій чи іншій суспільно-історичній формації, і чому етнічні риси можуть змінювати свою чисельність у популяції, до невпізнанності змінювати свої феноменологічні вияви? Щоправда, поняття "соціального характеру" не включає архетипно-етнічної компоненти, і це різнить його від "ментального типу" М.-Л. Чепи.

Скористаємось результатами теоретичних досліджень М.-Л. Чепи, узгодивши їх з концепцією архетипів та колективного несвідомого (К. Г. Юнг). Ментальний тип у розумінні М.-Л. Чепи, на наш погляд, доцільно поставити в один ряд із тією структурою психіки етнофора, що відповідає базовій особистості (за Маргарет Мід) [2]. Цю базову особистість визначають не лише генетично успадковані психосоціальні особливості, але й засвоєні ще в ранньому віці неусвідомлювані зразки поведінки і стосунків. Основні риси, притаманні психіці більшості етнофорів назвемо, аналогічно, базовою "субособистістю". Вважаємо, що дане поняття дасть змогу узгодити генетичний та культурологічний підходи і поєднає у собі вплив глибинно-архетипних чинників і суспільно схвалених зразків, але тільки тих, які передаються через інститут сім'ї.

Вивчаючи психокультуру соціума, інший соціальний психолог - О. Донченко - відмежовує себе від тих вчених-гуманітаріїв, які причину нинішньої кризи пояснюють надто лаконічно: "Це наш менталітет". Навпаки, дослідниця шукає надійну методологічну опору в різноманітних галузях знання, в тому числі новітніх, сміливо здійснює парадигмальний синтез цілої низки оригінальних ідей та концепцій, проводить цікаві паралелі та аналогії з природничими науками тощо. А найважливіше те, що вона описує механізми функціонування надперсональних чинників. З цією метою поряд із поняттям менталітету О. Донченко розробляє ще одне - соцієтальна психіка [15].

В однойменній монографії авторка підтверджує власні думки щодо існування позаіндивідних психосоціальних механізмів гіпотезою В. Вернадського про саморозвиток Всесвіту, виникнення ноосфери, про сутність прогресу, а також про біфуркаційні явища, які спричинили зародження нових структур, що мають якісно інші системні властивості. На думку О. Донченко, соцієтальна психіка є субстанцією життя суспільства, що створюється завдяки культурно-історичним та природно-географічним впливам. У ній міститься інформація про стійкі типи мислення, про поведінку індивідів у суспільстві, а також про типи відносин, які виникають у процесі спілкування [15, с. 23].

Дослідниця використовує відкриття у галузі природничих дисциплін з метою їхнього застосування у методології гуманітарних досліджень. Зокрема, О. Донченко пише про те, що деякі аспекти єдності психіки індивіда і соціума можуть бути пояснені в рамках теорії "формуючої причинності" Р. Шелдрейка. Цей британський біолог і біохімік пише про детермінацію поведінки організмів так званими "морфогенетичними полями", які створені формою і поведінкою організмів того ж виду, що жили в минулому, завдяки явищам "морфічного резонансу" (шляхом прямого зв'язку через простір і час) [15, с. 28].

Вважаємо, що подібні аналогії корисні і перспективні, але при цьому соціально-психологічні явища не повинні зводитись лише до нижчих форм руху, фізичних, біологічних процесів тощо. На наш погляд, просторово-часовий зв'язок макросоціальних явищ і процесів з особистими полягає у взаємодії надперсональних та індивідуальних несвідомих психосоціальних конструктів, що мають відносно стійку природу. Хоча, справді, ці індивідуальні конструкти існують у своєрідному психосоціальному "полі" надперсональних чинників, а "резонанс" між ними відіграє дуже важливу роль у всій культурній і соціальній динаміці.

О. Донченко визнає, що в її праці мова йде "приблизно про той самий феномен, який сьогодні фігурує під іменем "менталітет"… Це "структура, склад душі людини, етносу, соціуму, співвідношення її елементів і стан останніх" [15, с. 31]. Конкретизація понять менталітету та соцієтальної психіки як надперсональних феноменів може не лише суттєво вдосконалити методи їх вивчення, а й окреслити головні завдання подальшого дослідження.

На думку вчених, саме чіткий підхід до структурування феномену менталітету дасть змогу розробити адекватні методи аналізу і відкриє можливості та перспективи соціального проектування хоча б у першому наближенні. І вже на основі такого "масштабного стиснення інформації" про суспільство можна буде "спробувати реконструювати елементи соцієтальної психіки" [15, с. 31].

Таким чином, у понятті соцієтальної психіки, докладно описанім у книзі О. Донченко, фактично відображені основні риси менталітету: "Це субстанція життя суспільства, що передається із покоління в покоління у вигляді продукту успадкування історії та культури суспільства, яка включає географічні, кліматичні і ландшафтні умови життя людей, що населяють дану територію" [15, с. 31-32]. Проте, на відміну від подібних досліджень менталітету, вивчення соцієтальної психіки було відразу націлене на обґрунтування логіко-смислової та ціннісно-поведінкової єдності спільноти, причому засобами не лише психології, а й широкого міждисциплінарного підходу. Адже поняття менталітету, як ми бачили вище, залишалося досить неоднозначним. Порівнюючи феномени соцієтальної психіки і культури в цілому, О. Донченко зазначала, що функціональна властивість соцієтальної психіки полягає у відображенні типів мислення і зразків соціальної поведінки, які, в свою чергу, формують сталі атитюди [15, с. 33].

Інший вимір об'єкта дослідження - його структурно-генетичну цілісність - дослідниця обґрунтовує саме через поняття культури. Для неї соцієтальна психіка - це своєрідний колективний словник генетичної спадковості етноспільноти [15, с. 49-50]. На наш погляд, культура є значно ширшим поняттям, причому етнокультура, етнопсихіка складає її глибинне підґрунтя.

О. Донченко вважає найгострішою проблемою вміння дослідників розшифрувати історично сформовані психосоціальні коди, які несуть інформацію про основні властивості соцієтальної психіки, бо саме ця "субстанція" формує параметри цілісності соціуму. І, нарешті, авторка зупиняється на висвітленні етнологічної характеристики системного феномену, запропонованого нею: "Кожна структурна одиниця соцієтальної психіки за своєю природою є деякий тип стосунків, сформованих у тканині віків і тісно пов'язаних з культурою - етнографічним контекстом соціуму і людей, що в ньому живуть. Смисл соцієтальної психіки в цілому визначається не окремими структурними одиницями, а тим способом, котрим ці одиниці комбінуються в соціодинаміці" [15, с. 54-55].

Таким чином, дослідження соцієтальної психіки тісно пов'язані в О. Донченко із проблемою менталітету. І хоча вона розрізняє ці два поняття, між ними, на наш погляд, більше спільного, аніж відмінного. В контексті нашого дослідження менталітет формує основу соцієтальної психіки, оскільки ми чітко пов'язуємо його з етнічними факторами. Для О. Донченко субординація категорій швидше протилежна, а менталітет трактується розширено: структура менталітету пояснюється як комбінація властивостей соцієтальної психіки одна з одною та з відповідними соцієтальними станами і процесами [15, с. 45]. В цьому виявляється внутрішньо необхідна логіка обох досліджень. Загальна мета однакова: передати єдність психічного життя соціума з акцентом на глибинно-несвідомі чинники. Проте реалізується вона дещо відмінним чином. О. Донченко відображає відносно незмінні, статичні аспекти колективного психічного у понятті стійких рис соцієтальної психіки, а динаміку показує за допомогою низки соцієтальних станів та процесів, докладно вивчених у соціології. Крім того, модель соцієтальної психіки носить неформалізований, описовий характер, що не вимагає глибокої диференціації понять. Таким чином, для всебічного вивчення менталітету доцільно відтворити його формалізовану модель, що включає структурно-генетичні рівні, механізми та зв'язки індивідної психіки з колективним психічним. По-друге, динаміку теорії можливо розробити завдяки феноменам архетипів, настанов, глибинно-архетипних та соціально-психологічних механізмів, спираючись не так на соціологію, як на етнопсихологію, соціальну та загальну психологію.

О. Донченко не мала наміру модифікувати і розробляти саме поняття менталітету, і тому усі принципові положення про особливості функціонування надперсональних чинників об'єднала у феномені соцієтальної психіки. Проте відкриті нею механізми і явища такою ж мірою стосуються і менталітету.

У своїй роботі ми намагалися показати, що менталітет як багатовимірне і складне поняття вимагає застосування тих підходів, які були вироблені вченими-гуманітаріями впродовж останніх десятиліть, зокрема етнологічного, філософського, соціально-психологічного та соціологічного напрямків. Водночас ми вважаємо, що менталітет доцільно вивчати не лише як соціально-філософський феномен, але, в першу чергу, як низку конкретних психологічних механізмів, притаманних членам етноспільноти. Ці механізми дозволять передати особливості існування етноспільноти в діахронному та синхронному вимірах.

Київ


1. Колісник О. П. Культура, ментальність і національний характер // Проблеми загальної та педагогічної психології: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. - 2002. - т. ІV, ч. 1. - С. 104-111.
2. Мид М. Культура и мир детства. Избранные произведения. - М.: "Наука", 1988. - 429 с.
3. Забара А. Д., Колісник О. В. Деякі методи визначення ментальності українців // Тези доповідей та матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. "Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості". - ч. I, розд. I. - Київ-Луцьк, 1994. - С. 65-67.
4. Киричук О. В. Ментальність: сутність, функції, генеза // Тези доповідей та матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. "Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості". - ч. I, розд. I. - Київ-Луцьк, 1994. - С. 7-20.
5. Воропаєва Т. С. Ментальність як етнопсихологічний феномен: методологічні та теоретичні аспекти // Тези доповідей та матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. "Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості". - ч. I, розд. I. - Київ-Луцьк, 1994. - С. 39-41.
6. Попов М. В. Співвідношення духовності, менталітету та світогляду // Тези доповідей та матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. "Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості". - ч. I, розд. I. - Київ-Луцьк, 1994. - С. 138-140.
7. Маленко А. Є. До питання про ментальність як предмет психологічних досліджень // Тези доповідей та матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. "Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості". - ч. I, розд. I. - Київ-Луцьк, 1994. - С. 111-114.
8. Литвинюк О. І. Психологічний портрет епохи як елемент вивчення соціогенезу // Особистість і народ: погляд історичної психології: Тези допов. і повід. Всеукр. наук. конф. (25-27 трав. 1994 р.). - К., 1994. - С. 40-41.
9. Юнг К. Г. Психологические типы. - Минск: Попурри, 1998. - 656 с.
10. Зрайко Р. І. Юнгіанський психологічний тип як фактор духовного та особистісного розвитку // Психологічні перспективи. - 2003. - Вип. 4. - С. 118-123.
11. Чепа Л. Д.,Чепа М.-Л. А., Ментальна психологія // Тези доповідей та матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. "Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості". - ч. I, розд. I. - Київ-Луцьк, 1994. - С. 171-172.
12. Чепа М.-Л. А. Ментальна психологія: шляхи осягнення вершинних сутностей // Особистість і народ: погляд історичної психології: Тези допов. і повід. Всеукр. наук. конф. (25-27 трав. 1994 р.). - К., 1994. - С. 65-72.
13. Одайник В. Психология политики. - СПб.: Ювента, 1996. - 384 с.
14. Фромм Е. Втеча від свободи // Читанка з історії філософії: У 6 кн. / Під ред. Г. І. Волинки. - К.: Довіра, 1993. - Кн. 6.: Зарубіжна філософія XX ст. - С. 180-194.
15. Донченко Е. А. Социетальная психика. - К.: Наукова думка, 1994. - 208 с.