ОКОЛИЧНА ШЛЯХТА ЦЕНТРАЛЬНОГО ПОЛІССЯ: ОСОБЛИВОСТІ ВЕСІЛЬНОГО РИТУАЛУ

Ірина Несен

На теренах центральної частини Українського Полісся увагу етнографів привертають села, мешканці яких досі називають себе "шляхтою". Ця самоідентифікація настільки очевидна і водночас незвична, що вже давно назріла потреба з'ясувати питання походження та спосіб життя цієї шляхти, розселеної у межах давньої Овруччини (остання включає райони Житомирської області - Овруцький, Коростенський, Народицький, Малинський, Лугинський, Олевський). Існування шляхетського (колись військово-дружинного) прошарку у краї засвідчує наявність у минулому тридільної структури у слов'янському суспільстві традиційної епохи - землеробів, воїнів, адміністрації.

Історіографія цієї проблеми нечисленна та недостатня навіть з погляду історичного. Щодо дослідження етнографічних засад життя шляхетських родів, то тут джерельна база іще менша. Збиранням та вивченням давніх актів про права й вольності дрібної шляхти свого часу займався професор В. Б. Антонович, який упорядкував та проаналізував документи з історії життя 37 шляхетських родів1. Частково це питання було висвітлене у статистичних описах повітів Волинської губернії, складених на матеріалах люстрацій ХV-ХVІ ст. та пізніших історичних документів2. Особливості побуту овруцької шляхти фрагментарно відображені у польових матеріалах В. Г. Кравченка. Ескізно звертався до цієї теми К. Червяк3. За останні сто років в українській історичній та етнологічній науці з'явилась лише одна нова праця з цього питання, не рахуючи окремих краєзнавчих есе4. Така сьогодні джерельна база, що стосується вивчення життя "околичної шляхти".

Перші шляхетські села у центральній частині Українського Полісся виникають у давньоруський період (ХІ-ХШ ст.). Вже тоді тут існують Мелені (басейн Тетерева, р. Ірша), Білка, Дідковичі, Недашки (басейн Ужа), Сингаї, Бехи, Михайлівка, Васьковичі (басейн Прип'яті), Левковичі (Овруцький кряж, басейн р. Словечни і Норині)5. Упродовж XIV-XV ст. від Норині до Тетерева виникають десятки нових родових гнізд, названих прізвищами їх засновників. Крім зафіксованих В. Антоновичем, тут, очевидно, існували й інші. Так, під час етнографічних експедицій автором виявлені роди Сичевських (розселені у с. Сирниця та Селезівка Овруцького р-ну), Стоцьких (пов'язані з с. Мошки (Овруцький р.), а пізніше - один із корінних родів у с. Верпа (Овруцький р.), Можаровських (утворили с. Можари Овруцький р.), Яновичів (с. Чайківка Радомишльський р.) та деякі інші.

Не остання роль у розв'язанні проблеми походження шляхетських родів належить вивченню подій їхнього родинного життя. Адже ця галузь народної культури є одним із найстійкіших маркерів етнокультурної виразності. Водночас сімейні обряди типологічно складають частину певної системи. Складний розгалужений організм весільного дійства в окремому регіоні завжди утворює певну кількість структурно відмінних композицій. Дане дослідження базується на архівних та власних польових матеріалах і має на меті аналіз структури весілля околичної шляхти Центрального Полісся на тлі регіональної традиції.

Сільське шлюбне право завжди ґрунтувалось на системі звичаєвих поглядів та норм. Останні відтворювали надзвичайно архаїчну світоглядну систему, сформовану іще в добу панування родової спільноти. З погляду останньої, вибір шлюбної пари не робився всупереч інтересам роду. Так, В. Г. Кравченко, детально описуючи звичаєве право шляхетських сіл Коростенщини, наголошував на тому, що, відпускаючи дітей на вечорки, батьки зважали не лише на досягнення ними певного віку, але і на те, в який гурт потрапляла їхня дитина, стежили, щоб син або дочка навіть у спілкуванні дотримувались норм соціальної і майнової рівності: "Міщанин не бере мужички чи мужик міщанки, а бідний і неродовитий у селі не може брати багату"6.

І досі структура місцевого весільного ритуалу зберегла свою повноту та розвиненість. Вона має і тридільну композицію, що відповідає загальноукраїнській шлюбній традиції. Передшлюбна частина у регіоні реалізується через послідовність етапів, що передбачають попереднє розпитування, сватання та святкування згоди. Отже, до весілля рід хлопця тричі відвідував хату дівчини, а її батьків обов'язково запрошували для знайомства з його господарством. Ці етапи у давнину були відділені одне від одного у часі. Перший із них має назву попіти, попітки, які були обов'язковою частиною передшлюбних переговорів, виявом народного етикету: "Як оддавали без попіту, казали "оддать в притули" (с. Недашки Малинський р.). Питатись найчастіше ходили жінки (мати, хрещена), обов'язково в будень. Гостей частували, але рішення батьків та дівчини вважалось попереднім і неостаточним, а отже, не мало звичаєво-юридичної сили.

У сватанні приорітет належав чоловікам. Цей етап у регіоні має стійку назву ходити у свати, рідше печоглядини (с. Каленське Коростенський р.). У ньому брала участь різна кількість людей, зокрема у Малинському, Радомишльському, Народицькому районах найчастіше два чоловіки із рідні. У свати кликали родичів: одружених братів, дядьків та ін. Їхні жінки на весіллі автоматично ставали свахами. Вже на території Коростенського району зустрічаємо стійке побутування іншої традиції - в свати ішли родом чоловіки і жінки в кількості 5-7 осіб. Серед науковців існує переконання, що ця традиція є суто поліською7. В цьому випадку участь жінок була такою ж рівноправною, як і чоловіків: "Іде батько хрещений з жонкою, хрещена мати з чоловіком і батько з матерою, і брат з братовою, і сестра з шуряком... на восємнадцать душ і всєм хустки треба давати, все свати. Тепер то вже цього нема..." (с. Каленське). На наш погляд, ця традиція скоріше пов'язана з етапом святкування (запивання) шлюбної угоди. Перша ж зустріч сватів передбачала обмежену кількість присутніх. Актуальним у цьому сенсі є питання парності чи непарності. Опитування, проведене на терені сіл межиріччя Тетерева та Норині, дає підставу твердити, що південніше м. Коростеня щасливою вважалась парна кількість сватів (найчастіше 2), на північ від нього - непарна (найчастіше 3). Це твердження узгоджується і з матеріалами В. Кравченка, зібраними у с. Бехах Коростенського р-ну. Сватання родом, імовірно, пов'язане із злиттям сватальних переговорів і наступним їх святкуванням. Сватання відбувалось у неділю або проти неділі, завжди увечері.

Виявом згоди дівчини було загальновідоме подавання рушників, а локально-регіональним - прийняття нею першої чарки, супроводжуване словами: "На здоров'я". У випадку незгоди, вона ставила чарку на стіл, просто мовчала, не підходячи до столу, або пила до інших родичів8. Ця традиція також фіксується на північ від Коростеня і тягнеться через усю Овруччину. Традиційним способом закріплення згоди на шлюб був обмін хлібом. Хліб міг бути розрізаний і спожитий негайно, або під час наступного запивання угоди. Зафіксовано також його зберігання до початку і навіть завершення весілля. У цьому випадку до весілля його клали на покуті (с. Мелені Коростенський р.) або на горищі (с. Бехи), де він залишався упродовж весілля. Отже, хліб із сіллю мав функцію першої санкції: "Без хліба нікуди не йшли" або "Без Бога ні до порога, без хліба ні за порог" (с. Каленське). Паралельно відбувалось пов'язування та обдаровування сватів татками або спеціально виготовленими плечовими рушниками. До групи універсальних комунікативних знаків культури належав звичай не висловлювати відкрито відмову, а підносити гарбуза. Водночас широко відомим на Поліссі знаком відмови було повернення сватового хліба. Сюди ж слід віднести відомий звичай "колупання печі" (як тут казали "комина довбе"): "Є така, шо піч колупає, а є така, шо не хоче колупать. Як колупають, це вже замуж хочуть іти" (с. Горинь Малинський р.). У зв'язку зі сватанням В. Кравченко фіксує у Бехах весільний чин із специфічною назвою свата-брехуна. Останній відповідав за переговори про посаг молодої, його кількість та якість. Головний сват тут мав назву коренного9.

Відома в Україні традиція запрошувати батьків дівчини на оглядини господарства майбутнього зятя у пам'яті інформаторів-старожилів практично не збереглася. Цей етап у В. Кравченка означений терміном розгляди з наступним кількаденним ходінням по печоглядинах - пиття магаричу по родичах молодого10. Майже повне зникнення цієї традиції респонденти пояснюють відсутністю реальної потреби в таких оглядинах. Адже випадки сватання до дівчини з незнайомої родини були вкрай рідкісними. Упродовж століть вибір пари шляхтичами узгоджувався з усталеними дружніми або ворожими стосунками між цими привілейованими родами. Так, Левковські охоче одружувались із Верповськими та Стоцькими, але ворогували з Невмержицькими. Одруження з мужиками траплялося вкрай рідко і призводило до втрати права на посаг та спадок11.

Досягнення шлюбної угоди в регіоні позначене найчастіше терміном змовини, рідше запітки. Влаштовувалося свято з музикою, співами, танцями, а обдаровування мало урочисто-обрядовий характер, наближений до весілля. Найчастіше склад учасників змовин і весілля був однаковим. Упродовж другої половини XX ст. передвесільна частина зазнала певних змін. Це стосується насамперед сватання та святкування згоди, які злилися в єдине ціле. Печоглядини, розгляди у молодого практично відійшли.

Щодо заручин, скажемо лише, що, на нашу думку, цей етап пов'язаний, насамперед, з першим (дошлюбним) посадом молодих, їх ритуальним з'єднанням (ідеться про єднання рук), а отже клятвою. Відсутність його у передшлюбній частині весілля околичної шляхти дала підстави Кравченку стверджувати, що у шляхти заручин не буває. Натомість він фіксує широко відомі у Центральному Поліссі пироги12. В цьому випадку кульмінаційним моментом є відвідини хати молодої нареченим із родичами напередодні весілля. Вони приносять п'ять пирогів, чотири з яких залишають, а один забирають. Традиція носіння пирогів простежується також у родильній обрядовості краю і є суто народною формою пригощання, яке здійснюється за формулою дар за дар. Пиріг у цьому випадку є уособленням людини, її ритуальним субститутом.

Окремим етапом весільного ритуалу було виготовлення печива, насамперед короваю. Головним днем для цього була субота. Локально збереженою, зокрема серед шляхти, є традиція випікання короваю у жіночі дні (середу або п'ятницю) для дівчини та в чоловічі (вівторок, четвер) для хлопця (с. Каленське, Бехи, Базар Народицький р.). Кількість запрошених коровайниць, десь від 2 до 7, свідчила про масштаби весілля, а також про кількість частин, на які ділилось замішане тісто. На південь від Коростеня парна чи непарна кількість жінок при замішуванні тіста не мала значення, на північ від нього усталеним був принцип непарності як чинів, так і атрибутів.

В означених районах коровай випікався у хатах молодого та молодої. Він завжди був круглим, мав багатошарову структуру. Нижній шар випікався переважно з прісного житнього тіста, в одному випадку фіксуємо додавання до нього меду (с. Мелені). Ця частина короваю має кілька назв - корж (с. Недашки, Іванівка Малинський, Рубежівка, Гута-Мар'ятин Народицький р.), подошва (с. Українка Малинський, Обиходи Коростенський р.), дно (с. Мелені, Купеч, Ходаки Коростенський р.). Остання лексема присутня в місцевому пісенному фольклорі, що засвідчило її важливість в загальній структурі короваю:

Сам Бог денце місить
А Пречистая світить
Анголі помагають
Нашому короваю.

Нижній шар завжди формувала (виробляла) старша коровайниця. На нього найчастіше сипали овес або сім'я конопель (с. Каленське), ячмінь (с. Недашки), зрідка жито (с. Рубежівка). В окремих селах фіксується мотивація цього акту: "В коровай сипали овес і гроші, шоб брикали молоді, як коні" (с. Бехи). У шарах середньої частини традиційно запікали цілі яйця. Верхній шар мав однорідну систему прикрас - центральний хрест, шишки по всій поверхні, коса по колу. В центрі - велика шишка або пара птахів. Часто кількість шишок-прикрас відповідала кількості сирих яєць, закладених у коровай.

Короваю, мій раю,
Я ж тебе убіраю
Да йу коло
Да ізверчаний,
Да у коло да укручаний,
В середині да із шишечкою (с. Мелені)

Окрім короваю, випікався довгий пиріг, прикрашений рядом шишок. У Бехах на поч. XX ст. пиріг мав назву батько, яка у наші дні тут не фіксується. Він призначався для розподілу між обома родами в завершальній частині весілля13. Порційне печиво для кликання виготовляли у вигляді пиріжків без начинки або квіток-шишок (с. Базар, Каленське, Недашки, Вишевичі, Вирва Радомишльський р.). На південь від Коростеня для молодих робили парне печиво (с. Щорсівка Коростенський р.). Суто шляхетською традицією у регіоні було випікання особливого виду весільного порційного печива - п'їрників. Його готували до приїзду свах у молодого для обдаровування роду нареченої. П'їрники формувались у вигляді ромба з медового тіста (с. Бехи, Мелені). Етимологія лексеми до кінця не з'ясована. Існує версія про зв'язок її з Перуном. В місцевій же говірці слово п'єрить має сороміцький відтінок і вживається в розумінні тілесного кохання14. В ряді сіл цієї групи п'їрники втрачають ритуальне значення, переходять у ранг звичайного здобного печива з солодкою начинкою (с. Каленське). У шляхти вони виготовляються і під час поховання неодруженої молоді.

Випікання весільного печива передбачало акт попереднього вимітання печі. Цю дію виконував чоловік (с. Рубежівка, Обиходи, Буки, Малинський, Меделівка, Радомишльський р.) або старша коровайниця (с. Вишевичі, Іванівка, Каленське). Часом участь чоловіка обмежувалась лише загляданням у піч перед всаджуванням короваю: "Уже як у піч садиш, то підманюєш мужика, шоб у піч заглянув да як угнеш його коцюбою, а яке ти маєш право тут бути, твоє тут не діло, але треба, шоб заглянув" (с. Меделівка)15. Садовила коровай у піч старша коровайниця з допомогою іще однієї жінки. Після закінчення обрядодій з тістом, об'єктом ритуальної уваги ставали пікна діжа та хлібна лопата. В одному випадку порожню діжу ставили на ослін. Вона могла бути накрита настолником, перев'язаним червоною лєнтою або крайкою. Зверху клали хлібину. Діжу підіймали до стелі (с. Любовичі Малинський р., Обиходи) або ходили навколо неї (с. Будо-Вороб'ї, Іванівка). У селах, де обрядодії з діжею не фіксуються, її заміняла пікна лопата. Нею хрестили хату (піч) після всаджування короваю (с. Українка, Візня, Каленське). "При цьому кожну сваху по голові сапують, бо ж сваха" (с. Каленське). З лопатою танцювали, тричі стукали нею в ушак (одвірок): "Лопатою стукали в ушак, потом об землю, шоб вісокій коровай рос. А в двері стукають, шоб столькі дітей було" (с. Каленське).

Посадивши коровай, влаштовували частування, куди, крім коровайниць, дозволялось закликати їхніх чоловіків та дружок. Спільна трапеза при короваї, що також мала назву на коровай, як правило, тривала, доки він не спечеться і завершувалась його прибиранням калиною та барвінком. Калина клалась по верху гілочками, барвінок сплітався у вінок, яким оперізувався коровай: "Короваю, мій раю, я ж тебе убіраю, убіраю я квєткой, шоб любилися дєтки". Ці рослини в регіоні наділені відповідною символікою: "Барвінок - для життя доброго, а калина - чесність" (с. Буки). Символіка чесності і краси, втілена у калині, присутня і в місцевому пісенному фольклорі. Винятком було село Каленське, де на коровай не клали жодної рослини. Після прибирання коровай, викладений на віку від пікної діжі, заносили до комори. Ця дія мала ритуальне значення: "Запрегаймо, запрегаймо воли та корови, та повезем, та повезем, коровай до комори".

Отже, на території локалізації шляхетських сіл коровай завжди виготовлявся круглим, довгий час житнім (до серед. ХХ ст.). Традиційна його структура - тришарова. Обов'язкові атрибути: зерно, гроші, цілі яйця. Традиційні прикраси з тіста - шишки, хрест, коса (обруч). Майже в усіх обстежених селах фіксується лексема коровай, поодиноко короваль (с. Візня). В окремих селах, розташованих південніше м. Малина, лексему коровай заміняє калач (останній зберігає всі ознаки короваю). Найменша варіантність весільного печива фіксується на півночі окресленої території. Це круглий коровай і довгий пиріг, що мають суто ритуальну функцію. На півдні печуться також порційні шишки, пирожки, качечки, круглий калач з отвором всередині для молодої (с. Мелені). Лише в шляхетських селах побутують п'їрники.

На означеній території всі шлюбні символи виготовлялись у переддень весілля. Північніше р. Вуж їх виготовлення знаменувало початок власне шлюбу і припадало на неділю. Шлюбними символами, крім короваю, тут були свіча та весільне деревце. Свічу сукали жінки (коровайниці) після всаджування короваю у піч. Готову свічу також треба було прибрати. Для цього наліплювали барвінок, перев'язували всю свічу навхрест червоною ниткою. В окремих селах до барвінку додавали калину (с. Обиходи). Весільного деревця, як такого, у шляхти не було, тут плели вінки. Вони виготовлялись світилками молодого для дружок із барвінку (с. Можари, Пехоцьке, Думінське, Магдин Овруцький р.) або шилися з тканини (с. Каленське, Мелені). Винятком є село Можари, де виготовлялися і вінки, і деревце. Вінки, як весільний атрибут, засвідчені і місцевим пісенним фольклором: "А в Кієві венкі вили, а в Меленях повевали, дружечкам роздавали" (с. Мелені). У випадку великої кількості дружок вінки несли на спеціально підготовленій розгалуженій тичці. Такий спосіб носіння побутував у межиріччі Вужа та Тетерева. Північніше, де дружок брали лише пару, вінки (три) несли зв'язком і підносили на тарілці.

Весілля, власне його шлюбна частина, відбувалось у регіоні в неділю. У цей день послідовно здійснювались церковне вінчання і народний обряд. Перше пов'язане з убиранням молодої, ритуально акцентованим на одяганні головного убору, пришиванням квіток до шапок, а також на груди молодому і боярам; поїздкою до церкви та поверненням до молодої16. Молода у дорогу обов'язково наділялася предметами апотропейного характеру (мак або залізо)17. Під час повернення з церкви вона виявляла смиренність та шанобливе ставлення до кожного, хто вітав її дорогою: "Похилеє деревечко похилися, Покорнеє да дитятко, поклонися" (с. Мелені).

Визначені етапи пов'язані з благословенням молодих та їх зупинками по дорозі. По приході до молодої, традиційним було годування молодих медом на порозі або у хаті за столом.

Народний обряд шлюбування розпочинався після вінчання і був відокремлений від останнього поверненням молодого до хати для формування весільного поїзда, який вирушав по молоду. У цій частині весільної драми увага акцентована на діях свах. Останні розпочинали дійство перед порогом хати молодої з'єднанням родових свічок. Саме в цей момент у родових селах шляхти відбувалось так зване здавання описаних вище вінків. Потрапивши у двір, весільні молодого дають дружкам вінки, а ті в обмін - хусточки:

Не дивуйте, маршалочки,
Шо короткіє подарочки -
Нова нива не вродила,
Стара мати не зробила,
А я молоденька,
Гуляти раденька (с. Мелені)

Молоду при цьому садовили у дворі на ослоні, застеленому килимом. Їй призначався найкращий вінок (с. Бехи). Перед відходом дружок з весілля їхні вінки рвали і кидали на неодружену молодь для швидшого її пошлюблення. Вінок молодої зберігався і після весілля.

Першим актом весільної дії у хаті молодої був посад молодих. У шляхти він пов'язаний не з кожухом, а з килимом, що, як ритуальний атрибут, присутній у всіх трьох частинах родинного циклу - народинах, весіллі, похороні. Семіотично кожух і килим рівнозначні. Килим у ролі атрибута правової функції відомий у політичному спілкуванні давньоруських князів. У них, як і в народній традиції, сидіння на одному килимі було знаком єднання18. Ритуальне єднання молодих через посад семіотично поєднувалось із наступною зміною зачіски молодої, як ознаки її нового соціального статусу. Зміна зачіски, визначена в регіоні етапом завивання або розбирання, здійснювалась парою родичок, по одній від кожного роду (завивальниці, завивалки). Завивання проходило у два етапи. Перший передбачав накладання на голову дівчині намітки-завивала. Цей вид весільного покривала в місцевій пам'яті зберігся лише в північній частині регіону вище течії р. Вуж. У межиріччі Вужа та Тетерева іще на поч. XX ст. для цього використовували велику хустку, а термін завивало зберігся лише у пісенному фольклорі. Другий етап відбувався у свекрухи, яка, знявши завивало, зав'язувала невістку хусткою. Завивання у молодої завершувалось стрибанням жінок-завивальниць через стіл, що символізувало чесність молодої, побажання веселого життя (с. Іванівка) або лідерство у сімейних стосунках котрогось із молодих (с. Рубежівка).

Покривання нареченої відбувалось на хлібі: "Кладут бохон, молода на тей хліб кладе свої руки і склоняє голову, свахи з обох рук знімають венка і чіпляють за образи. Молодій на голову накладають венка, що принесли маршалки, зав'язують до голови красною лєнтою, щоб з голови не злазили хустка і кімбалка. Завивали на ослоні на килимі. Голову молодої посипали житом, кропили водою. Молодиці закручують коси на кібалку, надівають чіпця і зав'язують на молодицю"19. У регіоні відомі два варіанти зав'язування на молодицю - виведення та закріплення кінців над лобом (с. Бехи), зав'язування пуд бороду (с. Михайлівка Коростенський р.) або їх поєднання (с. Купеч). Загальною ознакою чесності у регіоні є червона стрічка, що зав'язувалась молодій по хустці після виходу молодих з комори.

Коровай ділили головні розпорядники весілля - дружки. Молодим діставалася центральна його частина, рідше крайчик або лише крихти. Нижня, як і скрізь в Україні, віддавалась музикам. Коровайне дно, запечені в ньому яйця та гроші наділялися надзвичайними властивостями. Дно та яйця баби намагаються взяти, "шоб живот їм не болів, шоб зимою не спати, а довго прясти" (с. Каленське), гроші або просто коровайний шматочок вважались щасливими для торгу, тому, їдучи на базар, їх клали в кишеню (Коростенщина).

Весільний опис поч. XX ст. з Бехів засвідчує, що в недалекому минулому коровай молодої ділили лише назавтра після взаємного перезивання (гостювання) родичів молодої. Це пов'язано з давніми уявленнями. З погляду структури, бачимо, що весільне дійство в родинах молодого і молодої проходить цілком окремо і що етап перезви відбувається не у повесільній частині, а у власне шлюбній. Другим важливим фактом є розподіл короваю молодої на другий день весілля, з чого випливає, що обряд комори (дефлорація нареченої) відбувався на її території і був елементом уксорилокального типу обрядового здійснення шлюбу. Отже, в давньому варіанті весільне дійство зберігає послідовність: посад - завивання - комора - коровай (розподіл). Слід зазначити, що дарування у шляхти відбувалось лише через покладання на коровай.

Переїзд до молодого передбачав благословення молодих, трикратний обхід столу та відв'язування образу для молодої. Часом у цій частині дійства спостерігаємо торгування скрині молодої її братом та одруженими родичками (закосянками). Однак найчастіше викуп за скриню брався вже у дворі молодого. Тут зазначимо, що шляхта першою у краї ввела до обряду скрині замість бодень, а також чоботи, як весільний подарунок молодого нареченій та її матері. Від'їзд у дорогу для молодої пов'язаний з трикратним виходом у сіни і поверненням назад20. Спостерігаємо також практику повернення з дороги молодого для запрошення до себе тестів. Інколи для легкої дороги молодій, яка виїжджала до свекрухи, радили не озиратися назад (с. Мелені).

У піснях, які співають дорогою до молодого, наречена порівнюється з птахом: "Прилетіла пава, серед двору впала..." (с. Горинь), або з куницею. До найдавніших належить порівняння молодої зі ступою. Остання, як весільний атрибут, репрезентує жіноче начало. В селі Меленях, наприклад, співають:

Виправляйте, не гайте,
Бо з вечора ночка темна,
Бо з вечора ночка темна,
Нам дорога не близька,
Да дали нам подушку
Як грецьку галушку,
Да й та з воза впала,
Коників попужала,
А коники тупу да тупу,
Да виїздили ступу,
То не ступа, то колодиця,
То не дівка, то молодиця

В цьому ж селі існувала традиція неодруженому парубкові на масляному тижні чіпляти на спину не відому скрізь колодку, а саме ступу, замість незнайденої ним жінки. Навколо ступи також водили (вінчали) ряджених молодих під час одруження батьков і товкли в ній сажу/воду, якщо молода нечесна (с. Сновидовичі Рокитнівський р. Рівненська обл.).

Суцільною традицією в регіоні, було запалювання вогню у воротях свекрухи, що пов'язувалося з його очисною функцією, проте шляхта часто уникала цього акту (с. Купеч). У хаті обов'язковим вважалось розвішування закосянами або самою молодою привезених тканин. Шляхтянки як частину посагу привозили бодай один килим (с. Бехи, Мелені, Михайлівка). Завершенням шлюбної (санкціонуючої) частини весілля був розподіл короваю молодого.

Повесільна частина передбачала так зване одруження батьків, яке влаштовувалося у зв'язку з весіллям останньої дитини (за останньою дитиною). У шляхти воно відбувалось у формі подяки дітей, яких батьки зростили та відправили у самостійне життя, і мало характер урочистого чествування, під час якого батьків піднімали догори, посадивши на ослін. У Бехах описаний обряд мав назву бити комина: "За останньою дитиною в кінці весілля білі коміна кіямі. Хазяїн ставить могорич. Після частування його ведуть на тік, стелють килима, гойдають його, піднімають догори, співають "многая літа", хазяйку гойдають в коморі"21. Дітей, що стояли у ряд, батьки благословляли, наділяючи кожного хлібиною: "За останньою дитиною казали, шо мати оддає послєдній хліб. Усіх одружених дітей ставили в ряд і обсилали хлібом" (с. Михайлівка). На Овруччині серед шляхти поширеним було на завершення весільного дійства "ходити по посудок" (с. Левковичі). Це стосувалося найближчих родичів, які зносились на весілля посудом.

Завершальним акордом весілля вважалися відвідини батьків молодої у наступну по весіллі неділю, які мали назву пироги. Останні обов'язково приносили з собою. Ці відвідини батьків були першими для молодої після її переходу у стан пошлюбленої жінки. Нарешті розходились з весілля, пройшовши двір по рабчунах (ряднах) на колінах і на знак прощання за воротами випивали чарку (с. Недашки).

Як бачимо, весільний ритуал околичної шляхти типологічно пов'язаний з регіональним і українським весіллям. Водночас тут спостерігаємо найбільшу кількість локальних особливостей, пов'язаних, зокрема, з такими атрибутами, як килим замість посадного кожуха, вінок, як символ весільної вічнозеленої рослини, п'їрник, як ритуально позначене печиво, відсутність весільного деревця. Очевидно, що ця відмінність не порушує загальної семіотики обряду, а лише створює його варіантність, як атрибутивну, так і акціональну. В цьому сенсі килим, як атрибут посаду, є предметом семантично спорідненим з кожухом, темою хутра, вовни та їх зв'язку з добробутом. Вінок не є абсолютним субститутом весільного деревця, але, безумовно, володіє ознаками сакральної вічнозеленої рослини, яка несе життя та плідність. Ця тема особливо відчутна в обрядодіях розривання вінків на весіллі. Водночас, виготовлення цих атрибутів із тканини майже повністю позбавляє їх ритуально-рольової функції. П'їрник, що в історичній пам'яті респондентів зберігся до нашого часу, як і коровай, має кликальну функцію ритуального дару із медового тіста. Натомість, у весіллі шляхти як ритуальна їжа відсутня загальнопоширена у регіоні пшоняна каша. Виявлені особливості дають можливість стверджувати, що святкова їжа околичної шляхти засвідчує лише традицію печеного хліба, стадіально пізнішого за варено-круп'яну страву.

Весільний обряд шляхти містить меншу кількість архаїчних реліктових елементів, здійснення яких, на думку родової шляхти, було виявом низького культурного рівня. У цих селах рано відбувається і руйнування традиційної структури коровайного хліба. Він стає одношаровим, прямокутним (у зв'язку з використанням дека відповідної форми) у вигляді спечених рядами шишок (с. Мелені, Щорсівка). Зрозуміло, що такий коровай втрачає свою первинну знаковість22.

Київ


1. АЮЗР. - К., 1867. - Ч. 4. - Т. 1.
2. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. - Почаев, 1888; Клепатский Р. И. Очерки по истории Киевской земли. Литовский период. - Одесса, 1912. - Т. 1.
3. Черв'як К. Шляхта околична на Коростенщині. - К., 1927.
4. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV-ХVІІ ст. - К., 1993. Упродовж багатьох років питання життя шляхти на Коростенщині вивчає місцевий краєзнавець М Брицун. Див. Брицун-Ходак М. Шляхта околична. - Коростень, 2002.
5. Томашевський А. П. Населення Східної Волині (V- ХІІІ ст. н. е.) (система заселення, екологія, господарство). - К., 1993. - С. 31.
6. Рукописний фонд Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського (далі РФ ІМФЕ. - І. Н.) ф. 15-3. - Од. зб. 214. - Арк. 97.
7. Романюк П. Ф. Поліське весілля: обряд і лексика / Полісся: мова, культура, історія. Матеріали міжнародної конференції. - К., 1996. - С. 110.
8. РФ ІМФЕ. Ф. 15-3. - Од. зб. 158. - Арк. 21.
9. РФ ІМФЕ. Ф. 15-3. - Од. зб. 214. - Арк. 106-108.
10. РФ ІМФЕ. Ф. 15-3. - Од. зб. 158. - Арк. 7.
11. Із матеріалів етнографічної експедиції автора в Овруцький р-н Житомирської обл. (2001 р.). Архів Державного Музею народної архітектури та побуту України (ДМНАПУ).
12. РФ ІМФЕ. Ф. 15-3. - Од. зб. 214. - Арк. 108.
13. РФ ІМФЕ. Ф. 15-3. - Од. зб. 158. - Арк. 81
14. Дієслово реrіеtі історики також фіксують в литовській мові, де воно має аналогічне значення - виробляти з допомогою теплоти, народжувати. Існує версія про походження імені Перун від санскритського кореня раr в значені того, хто народжує. Див. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание... - С. 371.
15. Запис здійснено аспіранткою КДУ ім. Т. Г. Шевченка Мандебурою О. С. у серпні 1996 р. в складі історико-культурної експедиції при МНС України.
16. В шляхетських селах до наших днів збереглася пам'ять про барвінковий вінок молодої - с. Каленське.
17. РФ ІМФЕ6 Ф. 15-3. - Од. зб. 158. - Арк. 44.
18. Писаренко Ю. Г. "На одином ковре": про символ "братерства" князів на Русі // А сє єго срєбро: Збірник праць на пошану чл.-кореспондента НАН України М. Ф. Котляра з нагоди його 70-річчя. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - С. 99-104.
19. РФ ІМФЕ6 Ф. 15-3. - Од. зб. 158. - Арк. 68.
20. Там само. - Арк. 74.
21. Там само. - Арк. 37-39.
22. Серед 28 згадуваних у статті сіл 14 є шляхетськими, серед них Бехи, Верпа, Думінське, Каленське, Купеч, Левковичі, Магдин, Мелені, Михайлівка, Можари, Недашки, Пехоцьке, Ходаки, Щорсівка.