Документи більшовицької влади про примусове переміщення українських залізничників

Автор

СЕРГІЙЧУК ВОЛОДИМИР

доктор історичних наук, професор кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Документи більшовицької влади про примусове переміщення українських залізничників

Анотація

Підтримка національно-визвольного руху українськими залізничниками насторожила російських більшовиків, які наприкінці 1920 року окупували терени Української Народної Республіки. Уже 13 жовтня 1920 року більшовицький  нарком Троцький видав спеціальний наказ, яким передбачалося насильне переміщення національно свідомих українських залізничників в північні регіони Росії з метою їх повної асиміляції. Відтак з наступного місяця неугодні російській владі спеціалісти-українці примусово відправлялися в глибину Росії. Першими до числа таких неблагонадійних потрапили 11 залізничників станції Черкаси, яких уже 15 листопада 1920 року ухвалили депортувати до Росії.

З метою упорядкувати процес переміщення, 26 січня 1921 року було видано детальну інструкцію щодо його здійснення, яка передбачала з особливою обачністю складати відповідні списки тих залізничників, які намічалися до депортації з України або ж до внутрішнього переміщення. У першу чергу зверталася увага на Донбас, де продовжувалися підтримувані місцевими залізничниками збройні виступи проти радянської влади, зокрема, в районі таких вузлових станцій, як Лиман, Слов’янськ, Попасна і Гришино.

Подібну проблему більшовицькі комісари намагалися вирішити і в районі Кременчук – Знам’янка. Так, 30 травня 1921 року було ухвалено «дать телеграмму о подготовке списков лиц, подлежащих откомандированию или перемещению по политическим соображениям, предварительно собрав соответствующий материал по тому или иному делу», і «немедленно устроить переброску надежных и стойких полит и спецработников на ст. Знаменка».

До серпня 1921 року на Донецьку залізницю було перекинуто 24 політпрацівники і 35 технічних керівників, на Південну – 36 технічних працівників, на Катерининську – 10 політпрацівників і 42 технічних, на Києво-Воронезькій політпрацівники змінювалися кожні 1-2 місяці, технічних перекинуто 81.

Так тривало аж до Голодомору-геноциду 1932–1933 років – хвиля селянських повстань в Україні проти більшовицької влади, яка ніколи не припинялася, супроводжувалася постійним зачищенням українських залізниць від українців. Скажімо, станом на 1 січня 1931 року в керівному складі українських залізниць рахувалося з 115 осіб 35 українців, росіян – 67.

Зусилля влади в цьому напрямку тривали і далі, що видно з пропозиції ЦК КП (б) У до ЦК ВКП (б) від 11 листопада 1931 року щодо кандидатур на посади секретарів партійних організаторів відділків українських залізниць – у більшості вони були не українцями.

Таким чином, українські залізниці ставали неукраїнськими за духом.

Ключові слова

геноцид українства, депортація національно свідомих залізничників на Північ, зросійщення українських залізниць.

Список використаних джерел

1. ЦДАВОВУ. Ф. 183. Оп. Спр. 549.
2. ЦДАВОВУ. Ф. 183. Оп. 5. Спр. 
3. ЦДАВОВУ. Ф. 183. Оп. 5. Спр. 86.
4. Моренець В. Земля, полита кров’ю. Київ, 2013. С. 114.
5. Робітнича газета. Київ, 1917. 10 червня.
6. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917–1920 роках. Київ: Українська Видавнича Спілка, 1999.
7. Українська Народня Республіка. Тифліс, 1918. 15 лютого.